Петро́ Гаври́лович Дяче́нко (, с. Березова Лука, Гадяцький повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — , м. Філадельфія, США) — український військовий діяч, командир Чорних Запорожців, 2-ї дивізії УНА, протипанцерної бригади «Вільна Україна».
Військові звання — полковник Армії УНР (із 23.6.1920), генерал-хорунжий (зі старшинством від 15.10.1929; наказ Війську УНР, № 6, 1 лютого 1961).
Полк Чорних запорожців («чорношличники») під керівництвом Петра Дяченка відзначився в боях під Сидоровом та за Вознесенськ. Михайло Омелянович-Павленко називав полк Чорних запорожців найкращим полком української армії. Життєпис Закінчив реальне училище у Миргороді, Полтавської губернії. Перші визвольні змагання Учасник Першої світової війни: доброволець у складі Російської імператорської армії, — рядовий, згодом унтерофіцер, а після навчання в школі прапорщиків в Оренбурзі — офіцер (в 1917 році штабскапітан).
В 1917 році вступив до армії УНР. 1918 р. — учасник визволення Полтави та Криму під командуванням полковника Петра Болбочана. Сотник (із 23.11.1918) та курінний (із 17.1.1919) окремого «партизанського» куреня в складі Запорізького полку Петра Болбочана.
Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського 29 квітня 1918 року Петро Дяченко війська не покинув, а продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий кінний курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 р. Дяченка призначено сотенним, а 17 січня 1919 р. — курінним.
Під командою Болбочана 22 січня 1919 в Кременчуці за наказом Симона Петлюри Омелян Волох арештував полковника Петра Болбочана — одного з найавторитетніших серед українського війська діяча. Кінний дивізіон сотника Петра Дяченка одразу подався до Кременчука, щоб звільнити свого командира. Дорогою, в с. Крюкове, козаки роззброїли підрозділ волохівського 3-го Гайдамацького полку, який супроводжував арештованих. Лише особисте прохання Болбочана утримало Дяченка від подальшого застосування зброї.
Запорожці й надалі опікувалися долею свого улюбленого командира. Але їхніми проханнями було знехтувано. Без відповіді залишилося і звернення командирів полків Запорозької групи та дивізії повернути їм полковника Болбочана, яке підписав і Петро Дяченко.
Дяченко та інші старшини-запорожці мали намір зв'язатися з Січовими стрільцями і спільно захопити потяги з урядом та утримувати їх доти, доки не буде звільнено полковника Болбочана. Але Болбочан категорично заборонив їм проведення цієї акції. Та коли чорношличники довідалися, що полковника Болбочана катують, Петро Дяченко підготував ударну групу, яка мала зробити напад на станцію Балин, де утримувався колишній командир Запорозького корпусу. До цієї групи, крім полку Чорних запорожців, належали сотні Наливайківського та Мазепинського полків. Проте без згоди самого Болбочана Дяченко не наважився на цей ризикований крок.
Коли ж Петлюра приїхав на фронт і козаки знову порушили перед ним питання про повернення командира, Головний отаман запевнив, «що волос із голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим». Петлюра підтвердив обіцянку словом честі. Петро Дяченко зізнався, що, коли чорношличники взнали про розстріл Болбочана, Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку».
27 червня 1919 р. Головний отаман наказав перейменувати курінь імені Петра Болбочана на полк, але вже без імені опального полковника. Так Петро Дяченко став командиром Окремого кінного запорозького республіканського полку Запорозького корпусу, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців.
Перший зимовий похід Петро Дяченко взяв участь у Першому зимовому поході. Лицар Ордену Залізного Хреста. Полк, яким командував Дяченко, напередодні Зимового походу нараховував 212 шабель, 11 важких кулеметів «Максим», 9 легких кулеметів «Люїс», одну гармату. Разом 417 козаків і старшин.
6 грудня 1919 року з району Любар — Чортория — Миропіль рештки української армії вирушили в запілля денікінців. Українське військо йшло по страшенному болоту назустріч сильному вітру зі снігом. У галичан, яких вояки Армії УНР зустріли неподалік залізничного шляху Козятин — Калинівка, позичили коней та фураж (пообіцяли повернути, як тільки ті покинуть денікінців).
11 грудня 1919 року підійшли під станцію Голендри. Її захопила 4-та сотня полку Чорних запорожців майже без жодного пострілу. Тих денікінців, що здалися, полонили, інших, що намагалися тікати, порубали. Зруйнувавши залізницю, телеграф, рушили далі на Самгородок.
17 грудня 1919 Дяченко з півсотнею козаків наскочив на добровольців у містечку Ставище. Добровольці не встигли розгорнутися в лаву, почали спішно відстрілюватись із кулеметів. В атаці було убито одного з найкращих козаків полку — бунчужного Івана Дубину з Лохвицького повіту. Серед трофеїв — три тяжкі кулемети, 30 возів із майном, 40 офіцерів, їхні жінки та два десятки рядових. Під час бою ледь не потрапив до українського полону Микола Бредов. У селі Капітанівка, що за 20 верст від Голованівська, сотня Чорних запорожців наскочила на ворожий роз'їзд, атакувала його, змусивши до втечі. Увечері 1 лютого 1920 року полк чорношличників увійшов у с. Вільшану. 2 лютого Дяченко оголосив днем спочинку.
8 лютого 1920 року полк Чорних запорожців наскочив на Смілу, після спільно з мазепинцями Дяченко зайняв станцію Бобринську, на якій захопили 11 ешелонів з майном. Це виявилась інтендантура фронту.
13 лютого 1920 року, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Дяченко разом із козаками перейшов на лівий берег та розпочав наступ на Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже вирушили в напрямку на це повітове місто. Лютувала дика хуртовина. О 7-й годині ранку 15 лютого козаки побачили сірі будівлі Золотоноші. Станцію зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні частини. 3-тя і 4-та сотні під командуванням поручника Броже Карліса рушили до міста. Без жодного пострілу долетіли до середини міста. Та червоні стали чинити жорсткий опір. Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це було для чорношличників ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені П. Сагайдачного. Іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.
Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку, бо лід був надзвичайно слизький. Протримавши половину міста до вечора, запорожці відійшли на Деньги. По дорозі розбили комуністичний відділ. Згодом Армія УНР повернулась на Правобережжя. Запорожці перетнули Дніпро 18 лютого 1920.
1 березня 1920 року полк Чорних запорожців наскочив на Голованівськ. Вбито 50 комуністів, у полон захоплено ще 60. Оскільки про їхню долю Петро Дяченко у своїх спогадах не сповіщав, то неважко передбачити, що вони були вбиті.
4 березня 1920 полк пішов на Хощевату. Тут комуністів підтримало місцеве населення. У результаті несподіваного наскоку запорожців загинуло 40 червоних.
5 березня 1920 чорношличники вже були в Гайвороні. Довідавшись від галичанина-перебіжчика, що м. Бершадь зайняте 3-м Галицьким корпусом, який разом із червоноармійцями нараховував до 12 тисяч осіб, вирішили здійснити ризиковану операцію. Справу Петро Дяченко довірив своєму заступникові — поручнику Броже. Завдання той виконав філігранно — не проливши української крові, без жодного пострілу обеззброїв курінь галичан, батарею та кулеметника. У Бершаді чорношличники захопили чотири гармати та набої до них, два тяжких кулемети і понад 120 коней. Сотник Дяченко вишикував полонених галичан і запропонував перейти до полку. Лише 50 стрільців погодилися стати козаками, це були переважно гарматники. Решта ж лишилася в червоному таборі.
У квітні 1920 року армія Омеляновича-Павленка, що вже п'ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі. Не маючи набоїв і снарядів, вона 14 квітня 1920 року підступила до міста Вознесенська, у якому червоні зосередили великі запаси зброї і спорядження. Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії. І це місто треба було взяти багнетами та шаблями. Не останню роль у визволенні Вознесенська відіграли частини Чорних запорожців.
6 травня 1920 року в районі Ямполя роз'їзд чорношличників зустрівся з роз'їздом 3-ї Залізної дивізії, яка наступала із заходу. «Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Незважаючи на страшну втому, армія знову готова йти на ворога…» — згадував політичний референт УНР Василь Совенко.
Усі учасники Зимового походу були нагороджені орденом Залізного хреста. Нагородили й Петра Дяченка. А 23 червня 1920 року його підвищили до звання полковника Армії УНР.
Поранення під Бурштином Улітку 1920 року Дяченко на чолі свого полку розпочав наступ на м. Бурштин. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За сіножатями відступав ворог. У ровах при дорозі засів ар'єргард червоних і кулеметним вогнем прикривав відступ своєї частини. Били й ворожі гармати. Петро Дяченко вирішив фланговою атакою перейняти ворожий обоз, повний зброї та іншого військового приладдя, якого так дошкульно бракувало запорожцям. Із піднятою шаблею, не оглядаючись, командир мчав на своєму бистроногому коні. Під час атаки Петра Дяченка було збито з коня, він отримав важке поранення — розтрощення кістки стегна. Козаки винесли пораненого командира з поля бою. Коли він лежав під грушею з перебитою ногою, під саме дерево влучила ворожа граната. На диво вона не розірвалась. Не пройшовши повного курсу лікування, Петро Дяченко невдовзі повернувся до свого полку.
Табори для інтернованих 1920 рік, як і попередній, закінчився листопадовою катастрофою. Петро Дяченко зі своїми чорношличниками потрапив у табори для інтернованих. Часу даремно не гаяв — влаштовував своїх кіннотників до польської армії, намагався поліпшити їхні умови життя. Сам же працював звичайним робітником. У 1921–1924 рр. — в таборах для інтернованих. У Польщі в нього народилися два сини. Юрій прийшов у світ 11 липня 1923 року, Олесь — 27 грудня 1928 року. В цей рік, 20 липня, Петро Дяченко, щоб не втратити військових кваліфікацій і заробити на утримання родини, пішов до Війська польського.
Офіцер Війська Польського Із 20 липня 1928 р. — служив майором у Війську польському. Ось його посади у цій армії: т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кінець 1928 р.), командир лінійного ескадрону (друга половина 1931 р.) 1-го шеволежерського полку імені Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шеволежерів кавалерійської бригади «Сувалки» (1 листопада 1934 — 30 вересня 1939). За час служби Петро Дяченко закінчив Вищу військову школу (21 жовтня 1932 — 1 листопада 1934).
1936 року командир кавалерійської бригади «Сувалки» полковник Рудольф Крешер дав таку оцінку контрактовому майору Війська польського Петрові Дяченку:
1934 року закінчив Вищу військову школу.
Другі визвольні змагання Друга світова війна застала Петра Дяченка на польсько-литовському прикордонні в м. Сувалки. Як контрактовий офіцер Війська польського Петро Дяченко обороняв Польщу від радянських військ у вересні 1939 року. В боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований.
Згодом Дяченко опинився у таборі для польських старшин під Кеніґсберґом. Невдовзі німці звільнили його, — як і багатьох інших українських старшин. І Дяченко одразу зголошується до військового міністра уряду УНР Володимира Сальського.