Битва під Саратогою () — епізод Американської революції, в ході якого північноамериканським патріотам вперше вдалося здобути значну перемогу над королівською армією 7 жовтня 1777 року. Бій вважається у американській історіографії переломним моментом всієї війниEdmund Morgan, The Birth of the Republic: 1763—1789 (1956) pp 82-83. Фактично ця битва складалася з двох боїв на одній і тій ж місцевості: 19 вересня генерал Бургойн здобув незначну перемогу у битві при Фріменс-Фарм, проте наступна атака, знана як битва під Беміс-Гайтсом 7 жовтня 1777 року, виявилася невдалою і американці захопили частину британських укріплень. Бургойн почав відступати, що призвело до оточення під Саратогою та капітуляції британської армії 17 жовтня. Ця перемога дала привід Франції вступити у війну на боці Штатів. Передумови битви
Початок американської війни за незалежність. Події 1775—1776 рр. 19 квітня 1775 року відбулася битва при Лексінгтоні і Конкорді, яка стала першим військовим зіткненням між британськими солдатами та північноамериканськими колоністами у війні за незалежність США. Цією битвою розпочалася Бостонська кампанія, перша під час цього протистояння. Американські ополченці оточили Бостон та розпочали його облогу. Найголовнішою подією цієї операції стала битва біля Банкер-Гілл, яка відбулася 17 червня 1775 року. За кількістю жертв вона стала одним з найкровопролитніших епізодів всієї війни. Пройшли також численні сутички як поряд з Бостоном, так і в прибережних районах. У липні 1775 року командувачем ополчення був призначений Джордж Вашингтон, який перетворив його у більш-менш боєздатну армію. Після шести з половиною місяців Бостон був захоплений колоністами. Після цього відбулося вторгнення американської Північної армії на чолі з Річардом Монтгомері та Бенедиктом Арнольдом в Канаду, яке завершилося поразкою.
З огляду на насичений 1775 рік, 1776 рік не приніс суттєвих змін у хід британо-американського протистояння на території новопроголошених США. Після поразки при Квебеці американська армія намагалася утримувати більшу частину Канади, що поки що їй вдавалося. Активно розгорнулась боротьба між суперниками і на морі. Американські капери почали здійснювати напади на конвої, котрі здійснювали постачання британської армії. На додачу до цих подій британці здійснили невдалий та погано спланований напад на Чарлстон, що ще більше ускладнило позиції британців у Північній Америці.
Здавалося, що війна затягується і може перерости у довготривалий кривавий конфлікт, що було небажаним сценарієм для британського уряду, оскільки це означало нові фінансові та людські затрати. Аби не допустити затяжної війни в Америці, влада вирішила негайно розпочати британські наступи з метою захопити стратегічні плацдарми для подальшого вторгнення. Як наслідок, у другій половині 1776 року активізовуються бойові дії з боку британських військ, яким, при підтримці присланих з Європи додаткових британських та німецьких контингентів, вдається витіснити Північну армію з Канади. Перебої з постачанням та рання зима унеможливили розвиток британського наступу, у разі якого існувала можливість повернення таких важливих стратегічних пунктів як Краун-Пойнт та форт Тікондерога. Тим часом дві інші британські армії, при підтримці воєнно-морського флоту, змогли витіснити головну американську армію з Лонг-Айленда, Манхеттена та Нью-Джерсі перш, ніж розквартируватися з огляду на настання холодів. Рання зима дозволила американцям зібрати всі свої наявні сили та атакувати ізольовані британські бригади у Трентоні та Принстоні і цим самим підняти бойовий дух серед своїх змучених солдатів, що позитивно відобразилося надалі у майбутньому.
Реакція Європи
Початок боротьби північноамериканських колоній проти британського панування та неочікувані перемоги американської армії, яка складалася переважно з фермерів та ополчення, викликали жвавий інтерес у європейському суспільстві, зокрема у владних колах. Особливе значення ці події мали переважно для Франції та Іспанії, котрі прагнули взяти реванш за ганебну поразку у Семирічній війні та відновити баланс на європейській міжнародній арені. Тепер ці держави вирішили, що настав час для помсти Великій Британії, проте оголошувати війну станом на той момент було невигідно, оскільки ситуація у Північній Америці залишалася відносно незрозумілою. Натомість ці держави почали відправляти повстанцям через Атлантику конвої зі зброєю та боєприпасами; окрім того, до Америки полинули хвилі європейських волонтерів, котрі прагнули допомогти американцям у їхній боротьбі за свободу, ці діячі зіграли важливу роль надалі розвитку подій, серед них можна виокремити таких знаменитостей, як маркіз Лафайєт, Тадеуш Косцюшко, Вільгельм Штейбен. Інтерес до американського питання виявляли також такі могутні європейські монархи, як король Пруссії Фрідріх Великий та російська імператриця Катерина ІІ, котрі офіційно зберігали нейтралітет, проте насправді були вороже настроєні щодо Великої Британії.
Британці розуміли, що напруженість у відносинах з європейськими державами може призвести до нового військового конфлікту, у якій Британія, найімовірніше, зазнає поразки, а затягування британо-американської війни може лише посилити антибританські настрої у Європі, до того ж неспроможність британського уряду розібратися у своїх американських справах може здатися ознакою слабкості Великої Британії. Всі ці обставини вимагали від британців завдати рішучого удару, аби повернути контроль над колоніями та одночасно продемонструвати Європі свою військову міць.
Плани британського командування. Військова ситуація станом на початок 1777 року
Восени 1776 року бойові дії на деякий час припинилися у зв'язку з погіршенням погодних умов та приходом холодів, натомість командири військових формувань використали цей час для розробки стратегічних планів на майбутнє. Британці були у кращому становищі, оскільки вони мали у наявності дві укомплектовані та перевірені в боях армії: перша на чолі з Гаєм Карлтоном, котра відбила у 1775 році американський наступ в Канаді, та друга на чолі з головнокомандувачем британськими військами у Північній Америці Вільямом Гау, котра змусила американців покинути у 1776 році Нью-Йорк. Станом на той час у британській армії існувало два варіанти стратегічного плану на 1777 рік, авторами яких були Вільям Гау та Джон Бергойн. План Гау, описаний у січні 1777 року в листі міністру американських колоній лорду Джорджу Жермену, передбачав наступ на Філадельфію, де перебував Континентальний конгрес, в надії знищити залишки Континентальної армії, захопити Конгрес і таким чином завершити війну. Автором другого плану, як і згадувалося раніше, був генерал-майор Джон Бургойн, котрий отримав популярність після кількох хоробрих та стрімких рейдів під час останньої війни в Португалії, за тактовну поведінку з солдатами він отримав прізвище «Джентльмен Джонні». Його план, схвальний урядом, передбачав наступ з півночі вниз за течією Гудзона, з метою розсікти колонії надвоє. Відповідно від генерала Гау очікувалося сприяння армії Бургойна. Таким чином, у велику стратегію в Північній Америці був внесений фатальний розкол, оскільки насправді у Гау не було ані сил, ані часу переслідувати обидві мети в той час, як поблизу почали активізовуватись сили Вашингтона.
Джордж Вашингтон, при розгляданні варіантів можливого наступу британських військ, прийшов до висновку, що британці не зможуть провести операцію по ізоляції Нової Англії і що ще більше, завдати удару на південь з Канади. У будь-якому випадку командуювач Континентальною армією був впевнений, що гарнізон форту Тікондерога зможе зупинити будь-який наступ. Діаметрально протилежної думки дотримувались генерал-майор Філіпп Шуйлер, під командуванням якого була американська Північна армія, та його замісник генерал-майор Гораціо Гейтс, котрі задля перевірки особисто відвідали форт Тікондерога, де остаточно переконалися у неспроможності форту витримати серйозну британську атаку. Проте навіть це не змогло переконати Вашингтона поміняти свої плани, про що свідчить той факт, що він відмовився відправити на допомогу Північній армії 12 000 солдат задля захисту озера Шамплейн та долини Мохок, заявивши, що висоти Гудзону зможуть захистити Олбані у разі наступу з боку Нью-Йорка. На додачу до всього, складні географічно-кліматичні умови, що були притаманні тому регіоні, зокрема важка прохідність в результаті існування величезних лісових масивів та відсутність шляхів, а також суворі погодні умови, ще раз переконували Джорджа Вашингтона у правильності своїх думок.
Армії сторін
Британська армія № Командир Загальна характеристика І На початку 1777 року генерал Клінтон оскаржував рішення про призначення Бургойна командувачем нової кампанії, оскільки він сам претендував на цю роль. В знак протесту Клінтон подав заяву щодо своєї відставки, яка не була прийнята королем, натомість монарх відправив його на службу в Нью-Йорк як замісника Вільяма Вау. По прибутті він був вкрай здивований, що йому доведеться пробути на одному місці замість того, аби підтримати наступ Бургойна. Його армія налічувала близько 7000 чоловік, яка переважно складалася з британських регулярних військ, зокрема ветеранів кампаній у Нью-Йорку та Нью-Джерсі та п'яти лоялістських частин, що було характерною особливістю цієї армії серед інших. Окрім цих військ у його армії перебували й гессенські частини, зокрема гренадерський мушкетерний полк фон Трумбаха, котрий брав участь у кампанії 1776 року.ІІ Британські регулярні частини Війська, що перебували під командуванням Бургойна, оцінювались по-різному: від «елітних та добре укомплектованих» до «змішаного контингенту». Із його 9500 солдат 4000 становила британська піхота під командуванням генерал-майора Вільяма Філліпса. Шість з семи його полків — і три других, які виставили флангові роти, — прибули в Канаду влітку попереднього року, і лише 47-й піхотний полк брав участь у воєнних діях, починаючи з 1762 р. З них всіх лише передовий корпус Саймона Фрейзера був найбільш навченим та досвідченим, дві легкі роти (21-ша та 29-та) пройшли підготовку у відповідності з новою тактикою Гау у 1774 р., а ще три (9-та, 20-та і 34-та) проходили те ж саме навчання пізніше в Ірландії.
Лоялістські війська У армії Бургойна налічувалася чимала кількість місцевих лоялістів, які складали основу двох полків — Джона Петерса з Коннектикуту та Ебенезара Джессапа з Нью-Йорка. Розпочинаючи кампанію, командування армії розраховувало на масовий притік добровольців у разі масштабного наступу на південь, проте, як показав час, очікуваного помітного припливу лоялістів так і не відбулося. Однак, наявні лоялістські частини відмінно зарекомендували себе в бою, а їхня обізнаність у місцевому орієнтуванні дуже допомогла військам Бургойна в ході кампанії.
Гессенські частини Гессенські війська здавна отримали статус найманців, котрі надавалися гессенськими князями іншим країнам в обмін на плату та політичні поступки. Чільне місце займали ці військові формування під час війни за незалежність США, у якій взяли участь в складі британської армії у січні 1776 року в результаті домовленості з Брауншвейгом, за якою той зобов'язувався надати контингент кількістю в 4300 чоловік. З Німеччини (переважно з Гессен-Касселя, герцогства Нассау, Вальдека, графства Ансбах-Байрейат, Брауншвейзького герцогства і Ангальт-Цербстського князівства) у війні на боці Великої Британії взяли участь близько 30 тисяч чоловік, за що очільники цих держав отримали платню близько 8 млн фунтів стерлінгів. Зокрема в армії Бургойна був присутнім гессенський контингент чисельністю 3000 чоловік під командуванням Рідезеля, який складався з драгунського полку, чотирьох піхотних полків, гренадерського та легкого батальйонів.
Допоміжні частини