Ліні́йні кре́йсери ти́пу «Інві́нсібл» — тип лінійних крейсерів Королівського військово-морського флоту Великої Британії часів Першої світової війни. Перші у світі лінійні крейсери. Побудовано три кораблі: «Інвінсібл» ( — Непереможний), «Інфлексібл» ( — Непохитний) та «Індомітебл» ( — Неприборканий).
Будувалися за фінансовою програмою 1905–1906 років. Увійшли до складу флоту у 1908–1909 роках. Спочатку класифікувалися як броненосні крейсери. Стали першими у світі броненосними крейсерами з паротурбінною силовою установкою та єдиним головним калібром. В основу концепції їх застосування покладено ідею Першого морського лорда Джона Фішера: «Швидкість — найкраща броня». За цим задумом, крейсери типу «Інвінсібл» мали б виграти бій з слабшим швидкохіднішим противником і втекти від сильнішого. Маючи броню на рівні інших броненосних крейсерів, кораблі цього типу були швидкохідніші й потужніше озброєні. Переваги нових крейсерів викликали зміни в класифікації — у 1911 році кораблі типу «Інвінсібл» були перекласифіковані в лінійні крейсери.
Але до початку Першої світової війни, через будівництво у Великій Британії та Німеччині нових, досконаліших лінійних крейсерів, початкова концепція Фішера себе не виправдала. Німецькі лінійні крейсери мали швидкість не меншу, ніж у крейсерів типу «Інвінсібл», при порівнянному або сильнішому озброєнні та кращому бронюванні. Досвід війни показав, що крейсери типу «Інвінсібл» ефективніші тільки в разі застосування їх проти старіших броненосних крейсерів. Наприклад, 1914 року у битві біля Фолклендських островів «Інвінсібл» та «Інфлексібл» фактично без втрат потопили німецькі броненосні крейсери «Шарнгорст» і «Ґнайзенау». Але результати боїв з сучасними їм німецькими лінійними крейсерами були не такі переконливі. Влітку 1914 року «Інфлексібл» та «Індомітебл» не змогли наздогнати «Гебен». А «Індомітебл» у битві біля Доггер-банці зміг лише наздогнати пошкоджений броненосний крейсер «Блюхер» й не спромігся взяти участь у бою з німецькими лінійними крейсерами «Зайдліц», «Мольтке» і «Дерфлінгер».
«Інвінсібл» затонув 31 травня 1916 року, під час Ютландської битви. Кілька пущених із «Дерфлінгера» снарядів влучили поблизу бортової башти й викликали вибух її боєзапасу та загибель корабля майже з усім екіпажем. «Інфлексібл» та «Індомітебл», що залишились у строю, до кінця війни були усунуті від активної участі в бойових діях. Після війни їх вивели в резерв, а в 1920 і 1921 роках продали на злам.
Історія розробки
Формування концепції Добробут Британської імперії традиційно залежав від безпеки морської торгівлі. На початку XX століття до Британії ввозилося морем майже дві третини основних продуктів харчування та майже вся сировина для промисловості. Тому крейсерам в Королівському військово-морському флоті приділяли особливу увагу.
Протягом 1890-х років в британському флоті закладено низку бронепалубних і броненосних крейсерів 1-го класу, головним призначенням яких була боротьба на комунікаціях з крейсерами ймовірного противника. Передбачалося, що ці крейсери швидкістю і дальністю ходу, озброєнням та захистом повинні перевершувати своїх візаві. Як противника брали до уваги флоти Росії, Франції, потім Німеччини. Спущені на воду в 1890 році бронепалубні крейсери «Блейк» та «Бленгейм» мали водотоннажність 9000 т, швидкість ходу 22 вузли, озброєння з двох 234-міліметрових та десяти 152-міліметрових гармат і були захищені 76—152-міліметровою карапасною бронепалубою. У відповідь Росія увела до складу в 1895 році броненосний крейсер «Рюрик» водотоннажністю 10 933 т, швидкістю ходу 18 вузлів, та озброєнням з чотирьох 203-мм і 16-ти 152-мм гармат, захищений 254-міліметровим бронепоясом. На противагу Британія заклала бронепалубні крейсери «Паверфул» та «Террібл» водотоннажністю 14 345 т, озброєні двома 234-міліметровими і дванадцятьма 152-міліметровими гарматами й здатні розвинути швидкість 22 вузли. Ці крейсери своїми розмірами наблизилися до сучасних їм броненосців типу «Маджестік» (17 вузлів, чотири 305-міліметрові й дванадцять 152-міліметрових гармат).
З початку XX століття в Королівському флоті кожному типу броненосця відповідав тип великого крейсера зі схожими характерними рисами. Броненосний крейсер «Дюк оф Единбург» був крейсерським аналогом броненосця «Кінг Едвард VII» (1903 р.; 15885 т; чотири 305-міліметрові, чотири 234-міліметрові, десять 152-міліметрових гармат, 18,5 вузла). А броненосні крейсери типу «Мінотавр» були крейсерським варіантом броненосців типу «Лорд Нельсон» (1906 р.; 16 750 т, чотири 305-міліметрові, десять 234-міліметрових гармат; 18,5 вузла). Тому 1902 року, коли лорд Фішер почав розробляти свій революційний проєкт лінійного корабля «Untakeable» (), який згодом назвали «Дредноут», природно постало питання про будівництво відповідного йому броненосного крейсера — «Unapproachable» ().
Створенню проєкту «Untakeable» передувала низка подій. На початку 1900-х років завдяки технічному прогресу стала швидко розвиватися військово-морська техніка. Завдяки вдосконаленню торпедної зброї дальність ефективної стрільби торпедами зросла до 1800–2700 м. Аби встигнути запобігти атакам ворожих міноносців, треба було збільшити дальність ведення лінійного бою до 4500 м. В артилерійській справі також намічалися кардинальні зміни. Навчальні стрільби, які проводилися на Середземному морі у 1904 році, показали, що в найближчому майбутньому буде цілком можливо провадити бій на дистанції 4500—5500 м. При цьому слід було розраховувати на зростання дистанції до 7300 м і більше. Але на великих відстанях неузгоджений вогонь з різнокаліберних гармат призводив до складності визначення сплесків від падіння власних снарядів і, відповідно, створював труднощі при коригуванні вогнюНа той час стрільба з гармати проводився наступним чином. За допомогою далекоміра артилерійський офіцер визначав дальність до цілі. Та видавав наказ на наведення гармати. Але далекомір давав велику похибку. Тому офіцер спостерігав за падінням снаряда. І в залежності від того, де виникав сплеск від снаряду, коригував розраховану дальність.. Тому в основу концепції «Untakeable» закладався принцип озброєння корабля єдиним головним калібром і залпового ведення вогню.
Історія створення великого крейсера нового типу тісно пов'язана з ім'ям Джона Фішера. Ідея, яку кілька років виношував Фішер, згодом зазнала значних змін. У 1899–1902 роках Фішер командував Середземноморським флотом, тримаючи прапор на броненосці другого класу «Ренаун» — дуже вдалому кораблі, на думку самого командувача. «Ренаун» був трохи швидшим від броненосця першого класу за рахунок легшого бронювання і озброєння. У негоду він завдяки великим розмірам мав перевагу перед крейсерами того часу. Фішер вважав, що в порівнянні з броненосними крейсерами противника ідеальний крейсер має перевершувати їх у швидкості і озброєнні. На його думку, озброєння ідеального броньованого крейсера мало бути аналогічним до озброєння броненосця, але крейсер повинен мати більшу швидкість ходу за рахунок легшого бронювання. З великою швидкістю броньований крейсер міг би здобути тактичні переваги над броненосцем і бути здатним обирати найвигіднішу йому дистанцію бою.
Як і деякі теоретики того часу, Фішер вважав, що ідеальний броненосний крейсер поступово витіснить броненосців. Або, точніше, два класи зіллються в один. Цю думку не змогли похитнути навіть дослідження, що їх 1902 року на замовлення Адміралтейства провели співробітники Курсів вищих військово-морських офіцерів () при Гринвіцькому військово-морському коледжі. Розглядався бій між двома лінійними кораблями. Лінкор «А» класичної схеми мав водотоннажність 17600 т, швидкість 18 вузлів, броньовий пояс у 254–203 мм і озброєння з чотирьох 305-міліметрових, восьми 203-міліметрових і дванадцяти 178-міліметрових гармат. Лінкор «Б» мав менші розміри, більшу на 4 вузли швидкість і легше бронювання та озброєння — 16 000 т, 22 вузли, броньовий пояс 152 мм і озброєння з чотирьох 254-міліметрових і шістнадцяти 152-міліметрових гармат. Дослідження показали, що більша швидкість не давала ніяких тактичних переваг. Незважаючи на можливість вибору дистанції бою, на всіх дальностях лінкор «А» мав переваги і був краще пристосований до лінійного бою. Тільки в разі використання трьох одиниць «Б» проти двох «А» і ведення вогню на далекій дистанції лінкор «Б» мав переваги за рахунок більшої кількості випущених снарядів.
Спочатку Фішер не планував озброювати броненосний крейсер гарматами одного калібру. Він критикував проєкти британських броненосних крейсерів початку XX століття «Крессі» та «Дрейк» за недостатню, на його думку, швидкість у 23 вузли і розташування гармат проміжного калібру не в баштах. А проєкти «Монмут» (9800 т) і «Девоншир» (10 600 т) він вважав ще й недостатньо великими для океанських крейсерів. У своїх «Нотатках про нагальну потребу володіти потужними швидкохідними броненосними крейсерами і про їх характеристики» він сформулював такі вимоги: Швидкість має бути більшою, ніж у найшвидкохіднішого іноземного броненосного крейсера. Наполеглива рекомендація застосувати паротурбінну силову установку. Озброєння повинно складатися з розташованих на носі та кормі 254-міліметрових гармат головного калібру і допоміжного калібру з 190-міліметрових скорострільних гармат, розташованих біля бортів. Розміщення гармат повинно забезпечувати максимум артилерійського вогню в ніс та корму і рівномірний вогонь за іншими напрямками. Кожна гармата повинна мати власний захист, далекомір і забезпечувати захист для офіцера та обслуги. Захист гармат повинен бути розрахованим на ураження 203-міліметровими мелінітовими снарядами. Щоб корабель був менш помітний, треба звести до мінімуму надбудови. Усі містки видалити, за винятком легкого містка, подібного до встановленого на «Ренауні». Треба відмовитися, крім радіощогли, від усіх інших щогл, сигнальних реїв та артилерійських постів на топах щогл. Труби повинні бути телескопічні. Пальне — лише нафтове. Замість гідравлічних вантажних стріл треба застосовувати крани з моторним приводом. Катери повинні бути легкими та безшовними. Слід максимально використовувати великі шлюпки Бартона, розміщені під броньовою палубою. Треба відмовитися від дерев'яних виробів. Усі якорі мають бути безштоковими.
Розміри корабля належить визначати з огляду на потребу виконання цих вимог.
Згідно з цими вимогами Фішера, головний конструктор на Мальті () Гард розробив проєкт 25-вузлового броненосного крейсера, названий Фішером «HMS Perfection». Гарматами головного калібру вибрано наявні 234-міліметрові зразки. Перспективні 254-міліметрові гармати були не набагато кращі за балістичними характеристиками при завищеній масі. На носі й на кормі поставлено по одній двогарматній башті. Дванадцять 190-міліметрових гармат розміщено в шести двогарматних баштах. Довжину й ширину крейсера (відповідно 152 м і 21,3 м) обумовлено розташуванням гармат. Водотоннажність становила 15 000 т у разі використання вугільного пального для котлів і 14 000 т у разі використання нафтового пального. Потужність силової установки становила 35 000 к. с. Броньовий пояс товщиною 152 мм повинен був мати висоту 4,4 м (14,5 футів) і простягатися на 82,9 м. Башти 234-міліметрових гармат захищала 152-міліметрова броня, 190-міліметрові башти — 102-міліметрова. Бойова рубка захищалася бронею завтовшки 254 мм. Верхня броньова палуба мала товщину 51 мм. Нижня броньова палуба мала товщину 63 мм на носі та кормі й 38 мм в середній частині.
Проєкт з коментарями Фішера надіслано в березні 1902 року Першому лордові Адміралтейства Селбурну. В Адміралтействі проєкт сприйняли досить прохолодно. Єдиною можливою реакцією на нього було те, що в останніх проєктах броненосних крейсерів «Ворріор» та «Мінотавр» допоміжний калібр був збільшений до 190 міліметрів, а гармати головного та допоміжного калібрів розміщені в баштах. З огляду на негативний досвід використання двогарматних 152-міліметрових установок на «Каунті», допоміжні гармати були розміщені в одногарматних баштах.