Жінки у Першій світовій війні () — учасниці війни 1914—1918, розширили розуміння військової справи як суто чоловічої. Історія попередніх війн поділялася на суто чоловічий досвід на полі бою та досвід жінки, що пасивно чекала свого чоловіка в тилу. Перша світова змінила це співвідношення.

Переважна більшість жінок були призвані до цивільної робочої сили, щоб замінити призовників або працювати на значно розширених заводах з виробництва боєприпасів. Жінки також виконували важку роботу у сільському господарстві, сфері обслуговування, на транспорті, вели списки поранених та загиблих, займалися благодійністю.

Серед людей, які добровільно йшли на війну, були дівчата і жінки, що отримали професію медичної сестри і працювали в госпіталях по догляду за пораненими. Деякі з них перевдягались у чоловічий одяг і йшли санітарками, щоб допомагати пораненим безпосередньо на полі бою, інші формували жіночі військові частини діючої армії і воювали безпосередньо.

У ряді країн, які брали участь у війні, жінки ставали героями за участь у русі опору та шпигунство, роботу, пов’язану з медичною професією, журналістикою та бойовими діями. Багато з них були відзначені медалями своєї та інших країн.

З тисяч жінок, які воювали за свою країну, багатьом довелося приховувати свою стать. Коли їх виявляли, їх зазвичай звільняли зі служби, як це було в Британії та Франції. В інших країнах, таких як Німеччина, Сербія та Росія, їм було дозволено служити відкрито.

Світова війна викликала незворотні зрушення в розвитку держав, змінилось ставлення і до жіноцтва.

В історії Першої світової досі актуальні питання «жінка та війна», «жінка та армія», оскільки роль жіноцтва у світових і регіональних війнах до цього часу залишаються майже не вивченими.

Причини участі

Мотиви жінок, які активно долучилися до воєнних дій, були різноманітними. Одні намагалися довести свою цінність як підтримки близьких у війську, інших приваблювала ідея бути корисними на інших посадах, окрім тих, які вважалися "жіночою роботою".

Багато жінок вірили, що їхній внесок у військові дії допоможе їм отримати право голосу. І під час війни, фактично, світовий рух за жіноче виборче право продовжував досягати успіхів, коли Данія та Ісландія надали повне виборче право жінкам у 1915 році; наступного року виборчі права були також розширені в Норвегії та Канаді. У лютому 1918 року Велика Британія прийняла важливий закон про виборче право, який вважався безпосередньо пов’язаним із важливістю участі жінок у військових діях. Після багатьох років опозиції президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон змінив свою позицію в 1918 році, щоб виступити за виборче право жінок на знак визнання їхніх заслуг.

Антивоєнні настрої Інші жінки протестували проти війни та намагалися переконати світових лідерів припинити її. Наприклад, у 1915 році у Нідерландах Міжнародний конгрес жінок провів зустріч, яку зазвичай називають Жіночим конгресом миру або Жінки в Гаазі, на якій були присутні понад 1000 жінок.

Журналістки та письменниці У той час як багато жінок, які брали участь у війні, вели щоденники чи нотатки, які пізніше опублікували як спогади, деякі жінки-журналістки їздили на передову та за її межі, щоб отримати розповіді про те, що насправді відбувалося під час війни. Як і їхні колеги-чоловіки, вони піддавалися пильному нагляду та цензурі, але їм було ще важче отримати доступ до інформації, яку вони потребували для своїх історій.

Мілдред Олдріч - американська журналістка, редакторка, письменниця і перекладачка. У 1914 році, незадовго до початку Першої світової війни, вона усамітнилася в будинку у французькій сільській місцевості з видом на долину річки Марна. Вона опублікувала роман і чотири розповіді про своє життя, засновані на збірниках її листів, написаних в роки війни. У 1922 році її нагородили французьким орденом Почесного легіону на знак визнання її допомоги солдатам та біженцям та впливу а також за вплив, який її книги, ймовірно, мали на переконання уряду США оголосити війну Німеччина. Мадлен Забріскі Доті - американська адвокатка і журналістка. У 1915 році, в як кореспондентка New York Evening Post, вона відвідувала жіночий Конгрес миру в Нідерландах, який також називали «жінки в Гаазі». Потім New-York Tribune доручила їй зробити репортаж про Німеччину воєнного часу. Незважаючи на те, що вона не розмовляла німецькою мовою, вона здійснила дві поїздки до Німеччини, під час яких зустрілася з пацифістами соціал-демократами. Під час своєї другої поїздки вона побачила, що блокада союзників призвела лише до сильного голоду серед людей. Незважаючи на постійне спостереження, їй дозволили приєднатися до офіційного туру журналістів по Німеччині. Вона повернулася до Сполучених Штатів і опублікувала у великих виданнях кілька статей. Згодом вони були зібрані в книзі під назвою "Короткі пайки: Американська жінка в Німеччині, 1915-1916", опублікованій в 1917 році. Американська медсестра та письменниця Еллен Ла Мотт працювала у французькому госпіталі в Бельгії, щоб написати свою історію. Її книга «Зворотна хвиля війни» була опублікована в 1916 році. Замість того, щоб пропагувати славу та героїзм, книга зосередилася на болісній смерті людей далеко від своїх друзів та сімей. Книга була заборонена у Франції та Великій Британії, але добре прийнята в США, поки ця країна не вступила у війну, коли вона була заборонена і там. Дороті Лоуренс - англійська журналістка-початківиця, яка хотіла стати військовою кореспонденткою. У 1915 році вона поїхала до Франції і видала себе за солдата-чоловіка, який працював сапером в королівських інженерних військах. Через 10 днів проблеми зі здоров'ям змусили її з'явитися з повинною. Після звільнення її змусили підписати письмові показання під присягою, в яких вона погодилася не писати про свої переживання. Після війни вона видала книгу під назвою «Сапер Дороті Лоуренс: єдина англійська жінка-солдат»(1919), але вона зазнала жорсткої цензури і не мала успіху. У 2003 році її історія була розкрита заново. Її автобіографія була перевидана в 2010 році, і вона була представлена на виставці, присвяченій жінкам на війні, в імперському військовому музеї. З 2015 року за мотивами оповідання Лоуренс було знято кілька п'єс і фільмів. «Німеччина під час війни: що бачила І чула американська дівчина» (1917) була написана і проілюстрована американкою Мері Етель Маколі, художницею і військовою кореспонденткою Pittsburgh Post-Dispatch, яка під час війни провела два роки в Німеччині. Опубліковано після коли США вступили у війну, книга вважалася занадто симпатичною до простих німців і була негайно вилучена урядом. Американська письменниця детективів Мері Робертс Райнгарт, постійна співробітниця Saturday Evening Post, у 1915 році переконала редактора The Post відправити її на передову в Бельгію. Виходячи з попереднього навчання медсестри, вона переконала Бельгійський Червоний Хрест надати їй доступ до армійських госпіталів, і їй було дозволено гастролювати по бельгійському фронту, включаючи нічийну землю. Вона також отримала дозвіл на особисті розмови з королем Бельгії Альбертом I, його дружиною королевою Єлизаветою і королевою Англії Марією, дружиною британського короля Георга V. Крім того, вона брала інтерв'ю у лідерів союзників Фердинанда Фоша і Вінстона Черчилля. Після повернення додому Райнхарт написала 10 статей для Saturday Evening Post, заснованих на її спостереженнях. Статті були також опубліковані в лондонській "Таймс" і згодом зібрані в книгу під назвою «Королі, королеви та пішаки: Американська жінка на фронті».

Австро-Угорщина Наприкінці липня 1914 року віденська преса поширила повідомлення, опубліковане першою великою австрійською жіночою групою Frauenhifsaktion Wien, у якому закликали «австрійських жінок» виконувати свої обов’язки перед нацією та брати участь у військових зусиллях. Очікується, що протягом цього часу жінки забезпечуватимуть більшу частину необхідної робочої сили, і, залежно від соціального класу, деякі навіть братимуть участь у керівництві місцевими громадами в Австрії.

Визначні особистості Вікторія Савс пішла на військову службу в австро-угорську армію, переодягнена в чоловічий одяг, і була нагороджена за хоробрість у боях на італійському фронті в Альпах.Reinhard Heinisch: Frauen in der Armee – Viktoria Savs, das „Heldenmädchen von den Drei Zinnen“. In: Pallasch, Zeitschrift für Militärgeschichte. Heft 1/1997. Österreichischer Milizverlag, Salzburg 1997, ZDB-ID 1457478-0, S. 41–44. Вона та Стефані Голленштейн були єдиними двома відомими австрійськими жінками на передовій.

Українки

Участь жінок українського походження досліджена ще скупіше, ніж участь росіянок. Наявні лише деякі дані про українок: Олену Степанів, Катрю Гриневичеву, Софію Галечко, Гандзю Дмитерко, Василину Ощипко, Олену Кузь, Павлину Михайлишин, Павлюченко.

Катря Гриневичева виросла у заможній спольщеній родині і не знала української до 18 років, коли усвідомила свою національну приналежність і постановила подальшим життям служити власному народові. Ідеями українського патріотизму були пройняті всі художні твори письменниці, її педагогічна діяльність була жертовною. Заможна спольщена спільнота, родина, приятелі Гриневичевої відвернулися від неї, насміхаючись з неї та її матеріальних нестатків. Адже перед нею, добре освіченою викладачкою, яка насмілилась кинути виклик шовіністичній польській політиці, закрилися всі двері до державного вчителювання. У Першу світову Гриневичева їде у Ґмінд - невелике поселення у болотах тодішньої Австрії, куди уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії. Фактично, тим прирік їх на вмирання від голоду і хвороб. Там Гриневичева працювала вчителькою баракової школи.

У подібні табори, щоб допомогти народу, йшли найкращі представниці тогочасної української інтелігенції. Вони ставали сестрами милосердя, навчали дітей, писали листи і скарги, надавали першу необхідну допомогу. Катря Гриневича постійно інформувала часопис «Вісник визволення України» про злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид українців. Вона також вислала М. Возняку свої новели, нариси і статті про Гмінд для публікації у «Літературно-науковому віснику». Ці матеріали сколихнули світ. Під тиском громадськості табір у Ґмінді закрили, а людей звільнили.

Героїзм проявляли українки в добу визвольних змагань українського народу в період Першої світової та боротьби за українську державу. Подвигами прославились українські січовички, які, не вагаючись, стали поруч з чоловіками на боротьбу з Росією. Активність і героїзм українок, що створили жіночу бойову одиницю і гідно пройшли крізь випробування Першої світової, були унікальними.

Австрійські газети в часи війни відзначали, що це перші жінки у бойових формуваннях Європи. А було їх немало – 33 - у сформованій ще до війни жіночій сотні УСС-ІІ. Це Олена Степанів, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Василина Ощипко, Олена Кузь, Павлина Михайлишин. Жінки – стрільчині та санітарки – витримали бій під Маківкою, після котрого Олена Степанів та Софія Галечко були нагороджені срібними медалями хоробрості.

Багато жінок працювали в лазаретах. Жінка могла жити у прифронтових населених пунктах і ховатися від артилерії, тікати з приходом ворожих військ у сусіднє село або місто. Будь-який із цих сюжетів призводив до кардинальної зміни способу життя жіноцтва. Змінилося життя й українок на території Австро-Угорщини. Галичина протягом 1914‒1920 років стала ареною масштабних боїв. Спочатку між Антантою й Четверним союзом, а згодом між поляками, українцями та всіма іншими силами, які почали діяти після розпаду імперій Габсбургів та Романових.