Південний Тихоокеанський мандат (, , офіційно Мандат на німецькі володіння в Тихому океані на північ від екватора (Hall, H. Duncan. Mandates, Dependencies and Trusteeship (1948), p. 307)) — мандатна територія, передана Лігою Націй в управління Японській імперії після поразки Німецької імперії в Першій світовій війні. Діяв з 1919 до 1947.

В Японії територія відома як і керувався .

Походження Японський інтерес до того, що вона називала почалася в XIX столітті, до її імперської експансії в Кореї та Китаї. До 1875 кораблі нещодавно створеного Імператорського флоту Японії (ІФЯ) почали виконувати навчальні місії в цьому районі. , письменник, який супроводжував круїз військово-морського флоту в цей регіон у 1886, опублікував свою у 1887, вперше японський цивільний опублікував розповідь про Мікронезію з перших рук. Через три роки Сіга виступив за анексію території, стверджуючи, що це «розбудить експедиційний дух у деморалізованої японської раси». Незважаючи на привабливість імперіалізму для японської громадськості в той час, ані уряд Мейдзі, ані флот не скористалися жодними приводами, щоб реалізувати це народне прагнення. Саме завдяки комерційним операціям рибалок і торговців японці вперше почали робити ширшу присутність у регіоні, яка продовжувала зростати, незважаючи на виклики з боку конкуруючих німецьких комерційних інтересів. Хоча ентузіазм японської громадськості щодо експансії на південь спав на рубежі століть, низка важливих інтелектуалів, бізнесменів і військових продовжувала виступати за це. Серед них були адмірал та член парламенту . Останній заявив, що майбутнє Японії «не на півночі, а на півдні, не на континенті, а на океані» і що її «велике завдання» — «перетворити Тихий океан на японське озеро».

До початку Першої світової війни до складу імперії входили Тайвань, Корея, острови Рюкю, південна половина острова Сахалін (Префектура Карафуто), Курильські острови і Порт-Артур (Квантунська орендована територія). Політика Nanshin-ron («Доктрина експансії на південь»), популярна в ІФЯ, стверджувала, що Південно-Східна Азія та Тихоокеанські острови були зоною найбільшого потенційного значення для Японської імперії для економічної та територіальної експансії.

Історія Відповідно до умов Британо-японського союзу, після початку Першої світової війни 23 серпня 1914 Японська імперія оголосила війну Німецькій імперії, і взяла участь у спільній з британцями облозі Ціндао — німецької військово-морської бази в китайській провінції Шаньдун. На Імператорський флот Японії було покладено завдання знищення німецької Східно-Азійської крейсерській ескадри і захисту судноплавних маршрутів в Тихому та Індійському океанах. У ході виконання цього завдання Імператорський флот в жовтні 1914 без опору зайняв німецькі володіння на Маріанських, Каролінських, Маршаллових островах і архіпелазі Палау.

По закінчення війни, згідно Паризької мирної конференції була офіційно визнана японська окупація колишніх німецьких колоній в Мікронезії північніше екватора, і Японська імперія отримала мандат Ліги Націй на управління цими територіями. Відповідно до умов мандата категорії «C», Японська імперія почала розвивати острови як складову частину своєї імперії. Була прийнята програма інтенсивного економічного розвитку і стимулювання імміграції. Незабаром число японських, окинавських і корейських іммігрантів стало вдвічі перевершувати кількість тубільців.

У 1930-х роках Імператорський флот Японії почав зводити на підмандатній території порти, летовища, зміцнення та іншу військову інфраструктуру. Робота велася таємно, бо була прямим порушенням Вашингтонської морської угоди. Острови розглядалися як «непотоплювані авіаносці», і відігравали важливу роль як з точки зору оборони власне Японських островів, так і для планів наступальної війни.

Військова окупація США 1944-1947 рр. В ході боїв 1943-1945 років, в результаті Гілберто-Маршалловської і Маріанської операцій збройних сил США японці поступово втратили контроль над цими островами.

В ході Другої світової війни Палау став головною метою захоплення для сил Альянсу. У 1944 році острів Пелелю став ареною інтенсивних боїв між американськими та японськими військами. Битва закінчилася перемогою союзників, але з великими втратами для обох сторін. Наприкінці тихоокеанської війни палаусців вижило лише менше 5 тис. Всі виживші японці по закінченню війни були репатрійовані з держави. 

Мандат Ліги Націй був формально відкликаний Організацією Об'єднаних Націй в липні 1947 року, а управління Підопічною територією Тихоокеанські острови взяли на себе США.

Примітки

Література

Annual report to the League of Nations on the administration of the South Sea islands under Japanese Mandate. [Tokyo]: Japanese Government. (Years 1921 to 1938) Arnold, Bruce Makoto. “Conflicted Childhoods in the South Seas: The Failure of Racial Assimilation in the Nan’yo”. The Tufts Historical Review Vol 4, No. 11 (Spring 2011) Herbert Rittlinger, "Der Masslose Ozean", Stuttgart, Germany, 1939 Cressey George B. "Asia's Lands and Peoples", X Chapter : "Natural Basis of Japan" (P.196-285), section "South Seas" (p. 276-277).,1946 Sion, Jules. "Asie des Moussons", Paris Librarie Armand Colin, (1928) I, 189-266, Chapter X "The Nature of Japan", section XIII "Japanese Colonial Empire" (p. 294-324), and section IV "Formosa and Southern Islands" (p. 314-320) Book "Asia", Chapter X "Japanese Empire" (p. 633-716), section "The Japanese islands in South Seas". Childress, David Hatcher,"The Lost City of Lemuria & The Pacific", 1988. Chapter 10 "The Pohnpei Island, in finding of sunken city"(p. 204-229)

Ресурси Інтернету Hiromitsu Iwamoto: Japanese Southward Expansion in the South Seas and its Relations with Japanese Settlers in Papua and New Guinea, 1919-1940 Francis X. Hezel: A Brief Economic History of Micronesia Thomas F. King: The Islands of the Japanese Mandate in 1937