Великий флот — збірна назва програм будівництва Військово-морського флоту СРСР у 1938-1955 роках, метою яких було створення потужного океанського флоту. Ядро «Великого флоту» повинні були складати великі бойові кораблі, які переважали або були рівні за своїми бойовими і експлуатаційним якостям аналогічним кораблям іноземних флотів. Найбільшими кораблебудівними програмами цього періоду стали «Десятирічний план будівництва кораблів ВМФ» (1938–1947 роки) і «Десятирічна програма військового кораблебудування на 1946–1955».
Передісторія Перші програми військового кораблебудування Робітничо-селянського військово-морського флоту (1926 і 1929 років) були орієнтовані на заміну застарілих балтійських і чорноморських підводних човнів дев'ятнадцятьма великими і чотирма малими підводними човнами, добудову трьох ескадрених міноносців типу «Новік», модернізацію чотирьох лінійних кораблів, будівництво незначного числа легких сторожових суден, 68 торпедних катерів і монітора з 356-мм гарматами. Однак навіть вони не були повністю виконані: за 1929–1932 рік вступили в дію сім підводних човнів типу «Декабрист», вісім сторожових кораблів типу «Ураган» та 59 торпедних катерів типу «Ш-4», модернізовані всього два лінійних кораблі.
Ідея будівництва «Великого радянського флоту» вперше з'явилася не пізніше 1930 року, спочатку її прихильником був сам Й. В. Сталін. У цьому ж році група фахівців флоту, що стверджувала про нереальність цієї ідеї, була репресована, а її прихильники оголошені ворогами народу. Однак, незабаром ворогами народу стали вже самі прихильники «Великого флоту».
Вперше про існування планів по будівництву лінкорів для Радянського Військово-морського флоту згадав на засіданні Комісії оборони при РНК СРСР 11 липня 1931 року Й. В. Сталін: «Почати спорудження великого флоту треба з малих кораблів. Не виключено, що через п'ять років ми будемо будувати лінкори». У наступні кілька років теми з новим лінкорам незмінно викреслювалися з планів Наукового інституту військового кораблебудування, так як у «Програмі військового суднобудування на другу п'ятирічку (1933–1938)», заснованій на теоретичних поглядах прихильників «Малого флоту» (А. П. Александрова, В. М. Лудри, К. І. Душенова та ін), роль головної ударної сили майбутніх радянських флотів відводилася підводним човнам і морській авіації берегового базування. Тим не менш, з мовчазного схвалення Управління Морських Сил РСЧА, а в подальшому (в 1934–1935 роках) при його відвертому заохоченні у Центральному конструкторському бюро спецсудобудування № 1 (ЦКБС-1) були розпочаті проєктні проробки важких артилерійських кораблів, спочатку проміжних між лінкором і важким крейсером (проєкт великого крейсера Х з водотоннажністю 16 500 т і 240-мм артилерією).
У першій половині 1930-х років у світі почався новий етап гонки морських озброєнь. У 1932–1935 роках у Франції були закладені 2 лінкори типу «Дюнкерк» стандартною водотоннажністю 32 000 т (2×4 330-мм гармат головного калібру), в Німеччині — два лінкори типу «Шарнхорст» стандартною водотоннажністю 26 500 т (3×3 283-мм гармат ГК), у Італії — 2 лінкори типу «Литторіо» стандартною водотоннажністю 41 170 т (3×3 381-мм гармат ГК). Починалася підготовка до будівництва лінкорів із артилерією калібру 356 мм у Великій Британії і з артилерією калібру 406 мм в США та Японії.
У цей період більшість зарубіжних військово-морських спеціалістів вважало лінкори практично абсолютною зброєю у війні на морі. Так у 1935 році морський міністр Франції П'єтрі заявляв:
Перспектива якісного оновлення іноземних флотів призвела до виникнення обґрунтованих сумнівів у успішному вирішенні морськими Силами РСЧА тих скромних завдань, які їм були поставлені «Програмою військового суднобудування на другу п'ятирічку». Крім цього, необхідність розгортання великого радянського військово-морського будівництва обумовлювалася і внутрішніми обставинами. Вже у 1934 році Й. В. Сталін, враховуючи зрослу міць промисловості та її досягнення у будівництві танків і літаків, а також перебуваючи під враженням від особистого знайомства з проблемами морський оборони в період своєї поїздки Біломоро-Балтійським каналом (1933), вважав за необхідне почати розгортання великомасштабного кораблебудування і створення нових кораблів усіх класів.
У 1935 році в Військово-морської академії ім. К. Є. Ворошилова були виконані тактичні обґрунтування і розрахунки «великого артилерійського корабля» стандартною водотоннажністю не більше 26 000 т і озброєного 305-мм гарматами. Корабель, розробка якого була доведена до рівня передескізного проєкту, фактично був швидкохідним лінкором помірного розміру, на кшталт німецького «Шарнхорста» і французького «Дюнкерка». Іншими важливими розробками флоту та промисловості були важкі крейсера типу «Х», призначені для боротьби з «вашингтонськими крейсерами», «вашингтонський крейсер» водотоннажністю 10 000 тонн із 180-мм артилерією, гібридний крейсер-авіаматка і потужні лінкори з артилерією калібру 400–450 мм.
Склад майбутнього «великого» Робітничо-селянського Військово-морського Флоту одночасно опрацьовувався у УВМС і в Генеральному штабі РСЧА, очолюваному одним із прихильників великих кораблів маршалом Радянського Союзу А. В. Єгоровим. Виходячи із значення морських театрів, нових оперативних завдань і складу флотів найбільш ймовірних противників СРСР (Велика Британія, Німеччина, Італія, Японія), у січні 1936 року УВМС був розроблений один з перших проєктів для перспективного складу флоту. Він передбачав будівництво для усіх чотирьох флотів 676 бойових кораблів основних класів (у тому числі двох малих авіаносців) загальною стандартною водотоннажністю 1,727 млн т. За проєктом Генерального штабу загальний тоннаж кораблів повинен був скласти 1,868 млн т, у числі бойових кораблів передбачалася наявність шести авіаносців, чотири з яких повинні були увійти до складу Тихоокеанського флоту. В обох проєктах лінійні кораблі повинні були стати головною силою майбутніх радянських флотів.
Тим не менш, вищі керівники країни та командування флоту розуміли, що реалізація нових планів кораблебудування буде залежати не тільки від розмірів фінансування та планів виділених ресурсів, таких як (робоча сила, електроенергія, паливо, метал), але також і від стабільної роботи конструкторських бюро та суднобудівних заводів (останні багато в чому не могли обходитися без іноземної технічної допомоги). Так, незважаючи на звітне "виконання планів будівництва кораблів і підводних човнів, фактичне положення справ у військовому суднобудуванні було неблагополучним. У число побудованих включалися кораблі, які ще не закінчили офіційних випробувань, а кораблі, які не встигли закласти, закладалися пізніше у рахунок поточної п'ятирічки. Крім цього, якість проєктів кораблів потребувала значного покращення. В цілому плани будівництва підводних човнів виконувалися менш ніж на 50%. Такий стан справ об'єктивно складався через недостатній рівень підготовки як інженерів-конструкторів, так і командирів флоту, порушення наступності у проєктуванні та будівництві кораблів, низьку технологічну дисципліну в конструкторських бюро і на заводах, брак робітників відповідної кваліфікації.
Велика кораблебудівна програма
Програма «великого морського суднобудування» (1936)
Розробка програми «великого морського суднобудування» В основу перспективного планування складу РСВМФ навесні 1936 року були покладені міркування про необхідність пропорційного розвитку трьох великих самостійних флотів на Балтійському, Тихоокеанському і Чорноморському театрах і меншого за складом, але також досить ефективного флоту на Півночі. Головним завданням флоту залишалася надійна оборона узбережжя і внутрішніх вод СРСР від вторгнення з моря. Відмінністю нової програми від старої (1933 року) було те, що легкі ударні сили флоту передбачалося підтримувати повноцінним лінійним флотом.
Нова кораблебудівна програма розроблялася у обстановці суворої секретності та без залучення достатньо висококваліфікованих експертів — теоретиків у галузі військово-морського будівництва, так як багато хто з них, у тому числі такий великий авторитет як М. О. Петров, вже були вигнані з РСВМФ. До ретельного колегіального обговорення варіантів програми не залучалися навіть старші флагмани з'єднань і об'єднань. Й. В. Сталін обмежився тим, що провів коротку зустріч із керівництвом УВМС і командувачами флотів, на якій поставив спантеличеним флагманам питання: «Які кораблі та з яким озброєнням треба будувати? З яким противником швидше за все доведеться зустрічатися цим кораблям у бойовій обстановці?». За свідченням Л. М. Галлера, командувачі флотами одностайно висловилися за будівництво підводних човнів, а їх думки з будівництва надводних кораблів розділилися. Командувач Тихоокеанським флотом Флагман флоту 1-го рангу М. В. Вікторів виступав за будівництво великих кораблів, а командувач Чорноморським флотом флагман флоту 2-го рангу В. К. Кожанов висловлювався за будівництво поряд із крейсерами та есмінцями якомога більшої кількості торпедних катерів. Відпускаючи флагманів із зустрічі, Сталін зауважив: «Ви самі ще не знаєте, що вам потрібно».
У повному обсязі новою кораблебудівною програмою займалися тільки В. М. Орлов і В. М. Лудри, а останнє слово залишалося за Й. В. Сталіним, який не був фахівцем у військово-морських питаннях. З подачі Сталіна у програмі недооцінювалася роль авіаносців, у неї не включили і така важлива «противага вашингтонським крейсерам», як важкий крейсер з 254-мм артилерією, хоча такий корабель у 1935–1936 роках вже перебував на стадії проєктування. На думку В. Ю. Грибовського, очевидним є той факт, що Орлову та Лудри розробка й обґрунтування програми виявилися не по силам.
Керівництво Морських Сил прагнуло уникнути дискусій щодо спірних питань, а іноді й відмовлялося вислуховувати поради фахівців. Рішенням В. М. Орлова з питання про проєктування лінкорів (від 15 липня 1936 року), зокрема, говорилося: «Консультації промисловості з професорами військово-морської академії ім. Ворошилова припинити».
Склад програми «великого морського суднобудування» Перспективну програму розвитку флоту В. М. Орлов представив на обговорення у Політбюро ЦК ВКП(б) і Раду праці та оборони СРСР. Після обговорення програма була затверджена закритою постановою радянського уряду 26 червня 1936 року. З урахуванням крейсерів, лідерів, есмінців і підводних човнів, побудованих і споруджуваних за планами першої і другої п'ятирічок, програма «великого морського суднобудування» 1936 року передбачала створення флоту з 533 бойових кораблів основних класів загальною стандартною водотоннажністю близько 1 млн 307,3 тис. тонн. У загальній складності для чотирьох флотів повинні були побудувати: вісім «великих» лінкорів типу «А», шістнадцять «малих» лінкорів типу «Б», двадцять легких крейсерів, сімнадцять лідерів ескадрених міноносців, 128 ескадрених міноносців, 90 великих, 164 середніх і 90 малих підводних човнів. Найбільше поповнення повинні були отримати Тихоокеанський і Балтійський флоти — по 415,1 і 400 тисяч тонн, або 232 і 137 кораблів основних класів відповідно. Чорноморський флот повинні були поповнити 98 кораблів основних класів тоннажем 352,6 тисяч тонн. Найменшою кількістю кораблів основних класів (66 одиниць) мав поповнитися Північний флот.
53,2% від загального тоннажу флоту становили лінійні кораблі, 18,3% — підводні човни, 17,2% — лідери та есмінці, 11,2% тоннажу припадало на крейсери. Грандіозний план будівництва флоту передбачалося завершити в десятирічний термін.
Постанова Ради Праці і Оборони «Про програму великого морського суднобудування»