Друга семінольська війна або Флоридська війна — військовий конфлікт, що тривав у Флориді з 1835 до 1842 року, між групами корінних американців, відомих під загальною назвою Семіноли, та силами Сполучених Штатів.

Передумови У VIII столітті відбувалось переміщення груп різних індіанських племен до вільних земель на південному сході США — до Флориди. Серед тих племен і народів були такі: алабама, чокто, ямасі, ючі та кріки. Останні складали найбільшу групу, що включала нижніх і верхніх кріків. Вони спілкувались як мовою хітчіті, так і крікською. Одна група оселилась навколо озера Міккошекі поблизу Таллахассі. Інша група розмістилась на Пейнс-Прейрі, на території сучасного округу Алачуей. Іспанською в Сейнт-Огастіні індіанців почали називати Cimarrones, що означає «дикі» або «втікачі», звідки, ймовірно, походить назва «семіноли». Така назва, зрештою, також застосовувалась стосовно інших груп індіанців у Флориді, хоч останні і вважали себе представниками різних племен. Інші групи за часів війни були віднесені до «іспанських індіанців», яких називали так через те, що вони походили з племені калуса. У тому племені відбувалось змішування корінних американців з іспанцями, які проживали у селищах рибалок на узбережжі Флориди.

Після Паризького миру 1783 року між Сполученими Штатами та Іспанією виникли суперечливі питання щодо Флориди. Американський уряд звинувачував іспанців у неспроможності стримувати корінних американців, що проживали у Флориді, від набігів на територію США, а також у переховуванні рабів, які тікали. Починаючи з 1810 року американці окупували й анексували частину Західної Флориди. 1817 за наказом Ендрю Джексона до Флориди вторглися американські війська. Той інцидент став відомим під назвою Першої семінольської війни. 1821 року, за умовами угоди Адамса — Оніса, територію Флориди було приєднано до Сполучених Штатів. Відтоді семіноли знову стали проблемою для американського уряду.

За два роки було підписано договір Молтрі-Крік із семінолами, в результаті якого для них було відведено територію в центрі півострова. Шести вождям, однак, дозволялось зберегти свої села, розташовані вздовж річки Апалачікола. Семіноли внесли до тексту договору умову, відповідно до якої вони отримали гарантію невтручання білого населення до їхніх справ. Після цього поряд із територією семінолів було збудовано Форт-Кінг (сучасне місто Окала, округ Меріон), де розташувався американський гарнізон під командуванням полковника Клінча. Мир тривав упродовж п'яти років.

Переховування рабів-утікачів на семінольській території залишався однією з головних причин у конфлікті між індіанцями та білошкірими американцями. На нові плантації у Флориді набирали більше число рабів з урахуванням кількості тих, хто теоретично міг утекти до семінолів. Занепокоєний можливістю повстання індіанців чи повстання рабів, губернатор Флориди Дюваль попрохав про додаткові війська. Замість цього 1828 року було закрито Форт-Кінг. У той час семінолам не вистачало продовольства. Того ж року, Ендрю Джексона, старого ворога індіанців-семінолів, було обрано на пост президента Сполучених Штатів. 1830 Конгрес ухвалив Закон про переселення індіанців. Передбачалось, що всі проблеми із семінолами буде вирішено шляхом їхнього переселення на території, розташовані на захід від Міссісіпі.

Договір у Пейн-Ландінзі

Навесні 1832 року семінольських вождів викликали на нараду до міста Пейн-Ландінг, що на річці Оклаваха. Там було підписано договір, що вимагав від семінолів переїзду на захід, якщо тамтешні землі виявляться придатними для них. До місця імовірного проживання була відряджена делегація у складі семи вождів, які мали ухвалити рішення до жовтня 1832 року. Після огляду земель та укладення угод із кріками, які вже давно там оселились, 28 березня 1833 року вожді підписали документ, що підтверджував придатність нових земель для проживання семінолів. Однак, після повернення до Флориди більшість вождів відмовились від своїх підписів, стверджуючи, що їх змусили підписати той документ, і в будь-якому разі вони не мають права вирішувати за всі племена та групи, що проживали на той момент у резервації. Той факт підтвердили навіть деякі американські офіцери: «вождів лестощами та залякуванням примушували до підписання»Мілтон Мелцер. Hunted Like A Wolf. Sarasota, Florida: Pineapple Press. 1972. ISBN 1-56164-305-X стор. 76 . Жителів сел., що розташовувались в районі річки Апалачікола переконати було простіше, оскільки вони більше постраждали від іспанців Вони вирушили на захід 1834 року.

У квітні 1834 року Сенат Сполучених Штатів ратифікував договір у Пейн-Ландінзі. За умовами договору семіноли мали три роки для переселення на захід від Міссісіпі. Уряд вів відлік від 1832 й очікував, що семіноли переселяться до 1835 року. Форт-Кінг знову було відкрито 1834. Того ж року був призначений новий агент індіанців, Томпсон. У жовтні він зібрав вождів у Форт-Кінгу з приводу переселення. Семіноли заявили, що вони не мають наміру переїжджати будь-куди, та що не вважають себе зв'язаними новою угодою. Томпсон прохав про підкріплення, повідомивши, що «індіанці після отримання ануїтету, придбали надзвичайно велику кількість пороху та свинцю». Генерал Клінч також попередив Вашингтон, що семіноли не мають наміру рухатись, тому йому потрібна значна кількість військ, щоб змусити їх здійнятись із місця. У березні 1835 року Томпсон зібрав вождів разом, щоб зачитати їм листа президента Ендрю Джексона, в якому йшлося:

Вожді попрохали тридцять днів на роздуми. За місяць семіноли відповіли Томпсону, що вони не рухатимуться на захід. Томпсон почав сперечатись з індіанцями, й генералу Клінчу довелось втрутитись, щоб попередити кровопролиття. Зрештою, вісім вождів погодились переїхати, утім попрохали відкласти від'їзд до кінця року. Американські керівники погодились.

П'ятеро найвпливовіших вождів, у тому числі Міканопі з племені алачуа, вирішили залишитись. У відповідь Томпсон заявив, що ті вожді втратили свої посади. Оскільки відносини з семінолами погіршились, Томпсон заборонив продаж їм зброї та боєприпасів. Оцеола, молодий воїн, ставав усе більш помітним для білих. Він казав:

Згодом Томпсон віддав розпорядження на добу ув'язнити Оцеолу у Форт-Кінгу. Наступного дня, з метою власного звільнення, Оцеола погодився виконувати договір у Пейн-Ландінзі.

Ситуація становала усе складнішою. Група білих здійснила напад на кількох індіанців, які сиділи навколо вогнища. Два представники племені семінолів відкрили вогонь у відповідь. Троє зазнали поранень, а одного індіанця було вбито. У серпні 1835 року семіноли вбили листоношу, який віз пошту з Форт-Брука до Форт-Кінга. У листопаді індіанці, що не бажали війни, прийшли до Форт-Брука, де їх посадили на судна, які йшли на захід. Рештою семінолів такий акт був розцінений як зрада. Оцеола вистежив вождя зрадників та убив його.

Розвиток конфлікту

Різня Дейда

Лишень уряд цілковито усвідомив той факт, що семіноли будуть опиратись переселенню, почалась підготовка до війни. Народне ополчення Сейнт-Огастіна попрохало військове відомство про отримання кредиту у розмірі 500 мушкетів. Генерал Річард Кейт Кал мобілізував п'ятсот волонтерів. Індіанська сторона проводила рейди фермами та населеними пунктами. Група на чолі з Оцеолою захопила шляхи Флориди. Цукрові плантації вздовж атлантичного узбережжя Сейнт-Огастіна були знищені, причому багато хто з рабів приєднався до семінолів.

Американські військовики у Флориді мали 11 рот, числом близько 550 солдат. У Форт-Кінзі розміщувалась тільки одна рота солдат, що спричиняло небезпеку його захоплення семінолами. 23 грудня 1835 року два загони загальним числом 110 чоловік залишили Форт-Брук під командуванням майора Френсіса Дейда. Семіноли супроводжували їх марш упродовж п'яти днів. 28 грудня індіанці знищили команду Форт-Брука. Семіноли втратили тільки трьох осіб, п'ятеро зазнали поранень. Та акція набула відомості під назвою Різня Дейда.

Майор Ітен Аллен Гічкок написав про конфлікт: .

29 грудня генерал Клінч розмістив у Форт-Дрейні гарнізон із 750 солдат, у тому числі 500 добровольців. Коли вони дістались річки, не змогли знайти бірд, і Клінч переправив свої війська через річку одним човном. Лишень американці, вже виснажені, переправились, семіноли напали на них. В результаті війська були знову відійти за річку.

6 січня 1836 року семіноли здійснили напад на плантації Вільяма Кулі (сучасний Форт-Лодердейл), убивши його дружину, дітей та їхніх вихователів. 17 січня добровольці й семіноли зустрілись на південь від Сейнт-Огастіна на плантації Данлотон. Добровольці втратили чотирьох осіб, тринадцять чоловік зазнали поранень. 19 січня з Пенсаколи до Тампа-Бей був відряджений шлюп Vandalia. Того ж дня 57 корпус морської піхоти вирушив від Кі-Веста, щоб допомогти Форт-Бруку.

Експедиція генерала Гейнса У ті часи чисельність регулярних військ була дуже низькою. У середньому на 7 500 осіб чоловічої статі припадало 53 військовикиДжо Кнетч. Florida's Seminole Wars: 1817—1858. Charleston, South Carolina: Arcadia Publishing. 2003. ISBN 0-7385-2424-7, стор. 71.. Тимчасова нестача військ була компенсована за рахунок самоорганізованих добровольчих підрозділів. Генерал-майор Вінфілд Скотт отримав пост головнокомандувача. Конгрес виділив 620 000 доларів для ведення війни. Генерал Гейнс зібрав 1 100 добровольців у Новому Орлеані та вирушив з ними до Форт-Брука.

Гейнс застав Форт-Брук порожнім. Вирішивши, що генерал Скотт відрядив сили до Форт-Кінга, Гейнс привів і своїх людей туди. Дорогою вони знайшли місце, де раніше було знищено загін Дейда, й поховали тіла загиблих у трьох братських могилах. За дев'ять днів загін прибув до Форт-Кінга, але й там не знайшов військовиків генерала Скотта. Ще за сім днів Гейнс вирушив назад до Форт-Брука.

Гейнс сподівався, що семіноли сконцентрувались навколо його табору, а сили Клінча зможуть здійснити напад на індіанців з флангів, затиснувши їх тим самим між двома загонами. Натомість генерал Скотт наказав Клінчу залишатись у Форт-Дрейні. Тим не менше, Клінч наполягав, що має допомогти Гейнсу. Зрештою він вирішив не підкорятись Скотту й вирушив на допомогу за день до отримання на це дозволу від Скотта. Клінч та його люди прийшли до табору 6 березня, відігнавши семінолів.

Кампанія генерала Скотта

Генерал Скотт розпочав набір чоловіків і зброї для великої кампанії проти семінолів. Три колони загальним числом 5 000 осіб зустрілись біля бухти Вітлакоочі. Їхніх сил та засобів було достатньо, щоб завдати поразки індіанцям. Скотт мав супроводжувати одну з колон, під командуванням генерала Клінча, яка мала рухатись на південь від Форт-Дрейна. Другу колону очолював генерал Авраам Юстіс, вона рухалась на південний захід від Воласії, міста на річці Сент-Джонс. Третя колона мала рухатись на північ від Форт-Брука, її очолив полковник Вільям Ліндсей. Планувалось, що три колони прийдуть у Ков одночасно, щоб попередити втечу семінолів. Юстіс і Ліндсей мали прибути 25 березня, тож колона Клінча мала змогу відтиснути семінолів на них.

Дорогою з Сейнт-Огастіна до Воласії генерал Юстіс натрапив на місто Пілаклікаха (інакше Палатлакаха або місто Авраама, назване за іменем лідера чорних семінолів та їхнього тлумача). Юстіс спалив місто, перш ніж вирушити далі.

Усі три колони відставали. Юстіс, через часті напади семінолів, мав дів дні, щоб дістатись до Воласії. Клінч і Ліндсей дістались до своїх позицій лише 28 березня. Колона Юстіса прибула на місце призначення 30 березня через проблеми перетину незнайомих територій. Клінч перетнув Вітлакоочі 29 березня й мав намір атакувати семінолів у Кові, проте виявив селища порожніми. 31 березня усі три командира, досягнувши своїх ставок, вирушили до Форт-Брука. Серед причин провалу експедиції розглядались нестача часу, а також несприятливий для американців клімат.

Відхід армії та наступ добровольців