Ба́ришівка — селище в Україні, адміністративний центр Баришівської селищної територіальної громади Броварського району Київської області.
Назва Достовірних відомостей про походження назви немає. Вважають, що це літописний Баруч, який вперше згадується 1125 року, і від нього виводив сучасну назву Андрій Стороженко. Микола Арандаренко вказує на існування в минулому на території сучасної Баришівки поселення Борисівки — володіння київського князя Бориса (XI століття). Сучасне поселення вперше в історичних документах згадується під 1603 роком як Баришівське Городище, а з 1630 року як Баришеве. У народній вимові назва поселення звучала як Баришівка подібно до того, як місто Бориспіль називають БоришпільІсторія міст і сіл Української РСР: У 26 томах. — К.: Головна редакція УРЕ, 1957—1979. — 26 т.. Утворення назви за допомогою суфікса -івкаЯнко М. Т. Топонімічний словник України: Словник-довідник. — К.: «Знання», 1998..
Географія Баришівка розташована на правому березі річки Трубіж (ліва притока Дніпра), за 6 км на північ від автошляху (Київ — Харків), за 66 км на південний схід від Києва. Через селище проходить залізниця, на якій розташована однойменна залізнична станція Баришівка. Площа селища складає 14,3 км².
Історія На території селища Баришівки та на її околицях знайдені поселення та могильники різних археологічних культур, починаючи з IV тис. до н.е. (локації в «Переліку пам’яток археології Київської області»). Чимало невеликих річок та потічків що збігали між пагорбами до повноводного Трубежа, де було вдосталь пасовищ і родючої землі, притягували тих давніх носіїв археологічних культур - поселенців, які змінювалися зі зміною кліматичних та демографічних умов.
На зміну трипільців-землеробів (IV –ІІІ тис. до н.е.), яких науковці відносять до так званої Лукашівської хронологічної групи (с. Лукаші, Баришівської громади), що селилися на Лівобережжі України вздовж річки Трубіж від сучасного міста Переяслава до села Світильня Броварського району, приходять войовничі кочові скотарі - представники археологічної культури шнурової кераміки або бойових сокир - індоєвропейці «ямники» (мідна доба ІІІ – перша половина ІІ тис. до н.е.).
В епоху бронзи (друга половина ІІ тис. до н.е. - початок І тис. до н.е.) з’являються з Правобережжя України (Дніпра) представники «білогрудівської» культури, що займалися відгінним скотарством та землеробством. Як вважають археологи, саме тоді вже фіксується значна кількість населення у басейні Трубежа, про що свідчать більше 300 курганних поховань, які відносяться до бронзової доби (А.П. Савчук). Також, з цього часу, Трубіж стає водною транспортною артерією, що з’єднує Десну і річки її басейну з Дніпром в районі міста Переяслава. Де на Трахтемирівському півострові виникає регіональний вузол торгової та ремісничої діяльності, можливий конкурент Києва, якщо б не був зруйнований пізніше скіфами (В.О. Петрашенко, Є.В. Максимов, Ю.В. Болтрик).
Важко уявити, що в давні часи Трубіж був широкою і повноводною рікою. Його річищем ніс води давній Дніпро, далі Десна, тільки коли талі потоки води з льодовика (близько 10200 років тому), що відступав у Скандинавію, розмили Київське плато – остаточно формується русло сучасного Дніпра і пониззя Десни (В.Г.Пазинич). Але ще в час великих паводків (≈3200 років тому), деснянські води декілька разів переливалися в Трубіж, підперши річку Остер (В.Г. Пазинич - геологічні відкладення у пригирловій ділянці р. Трубіж).
За топографією місцевості, берегові підвищення де розташовані зараз Баришівка, села Селище, Коржі, хутір Хлопків є чи не найвищі від верхів’я до нижньої течії Трубежа, що не затоплювалися під час великих паводків. Тобто, вони були безпечними для проживання людей, а повноводний Трубіж став зручним водним шляхом для їх мешканців до Дніпра, до правобережних домінуючих торгових і ремісничих поселень, саме це спонукало той люд до вибору зазначених місць проживання (В.П. Гавриленко).
З початку залізної доби (9 ст. до н.е.) і до 2 ст. н.е. фіксуються поселення археологічних культур чорноліського і скіфського часів та ранніх слов’ян – зарубинецької археологічної культури. Також, в цей історичний період, більш інтенсивно використовується торговий шлях по Трубежу, про що свідчать знахідки посуду з грецьких причорноморських міст (залишки амфор на території колишнього шкірзаводу), скіфської зброї (бронзові наконечники стріл – урочище «Бірки»), монет різного часу наприклад, в урочищі «Рябці» знайдено з іншими артефактами римську монету 2 ст. н.е.
Можна припустити, що до часу зарубинецької культури територія Баришівки та її околиці тільки періодично заселялися населенням вище вказаних археологічних культур, але вже з 2 ст. н.е., за висновком вчених (Б.О. Рибаков), на наших землях виникають постійні поселення, що залишили нам яскраві артефакти так званої київсько-черняхівської культури (2 ст. н.е. - початок 5 ст. н.е.). Очевидно, що вони належали племінній еліті, яка проживала на території майбутньої Баришівки - поховання знатної жінки (черняхівський могильник - район будинку культури) зі скляним намистом, кульки якого були обгорнуті в золоту фольгу, ланцюжок знайдений в урочищі «Острів» - подібний ланцюжками, що з’єднували емальовані бляхи нашийної прикраси з Межигірського скарбу.
Велике переселення народів (4-5ст.н.е.) та аварські погроми (6 кінець-початок 7 ст.н.е.), очевидно не оминули наш край та погіршили демографію території (значне зменшення артефактів). Степовий коридор вздовж лівого берега Дніпра з півдня і до Баришівки стає звичним шляхом для войовничих номад, з подальшим їх вторгненням на Правобережжя Дніпра.
З кінця 8 ст. н.е. - початку 9 ст. н.е. виникає (час Хазарського каганату) торговий шлях (хазарський), що з’єднує Лівобережжя України (Чернігів), а далі Київ з Арабськими халіфатами (містами - Багдад, Самарканд, Бухара, Фергана). Стара частина цього шляху проходила через майбутню Баришівку (М.М. Корінний), яка, очевидно, вже у той час отримала назву за торговельну діяльність населення - Баруч, що походить від давньоруського барать - обмінювати товар один на інший (В.І. Даль) та має тюркське забарвлення бариш, що значить вигода, прибуток (А.В. Стороженко).
За ініціативи колишнього селищного голови А.М. Семененка, що мав інформацію від ленінградських вчених (можливо, бо всі цінні історичні і археологічні матеріали в радянський період вивозили до Москви і Ленінграда) вважається заснуванням Баришівки 986 рік. В час будівництва Володимиром Великим (Святославовичем) одного міста і восьми укріплених поселень (М.М.Корінний), у тому числі на Трубежі і на Острі: в сучасному Переяславі стає місто з кам’яними будівлями і захисними мурами, на кінець 11-12 ст. н.е. місто має 11тис. мешканців (М.М.Корінний); в Баришівці – Баруч з поселення стає городищем, тобто будується дерев’яна фортеця (М.М.Корінний ); в м. Острі – в Остерському Городку теж з’являється дерев’яна фортеця. Не має сумніву, що в Баручі і Остерському городку будівництво городищ (фортець) було обумовлено не тільки захистом територій, але й контролем за регіональною торгівлею (митні збори, нічна безпека торгових караванів) та місцями постійно діючих переправ через річки Десну і Трубіж.
Разом з цим, необхідно вказати, що за матеріалами які доступні в Україні, перша літописна згадка про Баруч відноситься до 1125 року (Суздальська літопис за Лаврентієвським списком), до часу коли помер Київський князь Володимир Мономах (колишній Переяславський князь). Взнавши про смерть Київського князя, осмілівши половці вирішили взяти городище, як вказує літописець, щоб полонити торків, які складали гарнізон (або входили до військового гарнізону) Баруча.
Торки – це тюркомовні кочові племена, частина яких в 10 ст. н.е. переселилася в степові території сучасної України. При підході половців, більш сильного противника, вони шукають захист – наймаються на службу до київських та переяславських князів. Саме такий кінний підрозділ Переяславського князя Ярополка Володимировича (син Володимира Мономаха) захищав на той час Баруч.
Помилково вважати, як трактують деякі історики або краєзнавці, що Баруч був зимівником торків. Так, за їхніми міркуваннями, коли підходило літо - торки лаштувалися до походів на спільного ворога та інше, а зиму пересиджували у своїх пересувних або тимчасових житлах у Баручі. Але це не так. Всі військові походи руських полків, степовиків та збір данини (полюддя) відбувалися в пізню осінь або взимку, коли замерзали та ставали прохідними річки і болота, про що свідчать літописи та пізніші письмові джерела. Та й торки, отримавши дозвіл на проживання - засновують свої поселення такі як Торчевськ (пізніше укріплене прикордонне місто) в Київському князівстві, поселення в Переяславському князівстві - сучасні села Мала і Велика Каратуль. Очевидно, що в Баручі вони теж осіли – мали окремий район та поступово були асимільовані місцевим населенням.
Володимир Мономах був видатною особою свого часу, як мудрий політик та військовий полководець. На Переяславський стіл (1073р.) Володимир Мономах прийшов вже як сформований державний діяч Руської Землі, маючі досвід князювання у Ростові, Володимирі, Турові, Смоленську, Чернігові. Його стратегія і тактика у боротьбі з половцями полягала в активній дипломатичній діяльності (мирне вирішення спірних питань), з одночасним активним наступом руських дружин в глиб степу та знищення найбільш ворожих половецьких ханств (відповідь «удар на удар»). У будівництві захисних прикордонних фортець, ровів та валів та залучення на службу для охорони кордонів і фортець (городищ) торків, берендеїв та інших тюркських племен (свої «погані»). Останній рід торків – Читиєвичів (літописні дані), що прийшов зі степу і попросився на службу до князя, можливо був направлений в Баруч.
Із-за погіршення відносин між Переяславським і Чернігівським князівствами, що залучали половців для грабування та взяття у полон мешканців Переяславщини, Володимир Мономах укріплює оборонні лінії у Потрубіжжі з північної сторони від Переяслава: в Остерському Городку у 1098 році будує нову міцну фортецю, що має три захисні вали та навіть цегляні будівлі (залишок – Остерська Божниця); на майбутніх територіях сучасних сіл Перемоги, Селища, Веселинівки (Баришівська громада) – городища (дерев’яні фортеці на круглих штучних ґрунтових підвищеннях). Посилює або створює військові гарнізони (залоги) з торків у Бронь-Князі (сучасне с. Пристроми), у Баручі. Городища у Бронь-Князі і Веселиновці, що перекривали межиріччя річок Трубежа і Альти – шлях до Переяслава, не тільки мали оборонне значення, але й були місцями перебування частини князівської кінноти (І.І. Срезневський ).
Через 10 років, в 1135 році Ольговичі (Чернігівські князі) разом з половцями знову нападають на Баруч. В цей раз їм вдалося захопити місто, вони його грабують і підпалюють. Було багато забрано в полон людей (для продажу як рабів на південних і західних невільницьких ринках), захвачено худоби і коней (попереднє літописне джерело). На жаль, Переяславським князем в цей час вже був Юрій Долгорукий (1134- 1135рр) – князь Володимир-Суздальський, що більше думав про збереження своєї влади у боротьбі з наступником – братом Андрієм Володимировичем (1135-1142рр) – обидва сини Володимира Мономаха, ніж про зміцнення і захист території Переяславського князівства. Практика заміни адміністрації (посадників та інших в населених пунктах) на своїх - суздальських, викликала невдоволення місцевих феодалів, що призвело до смерті (отруєння) Юрія Долгорукого в 1157р, коли він стає Київським князем (1155-1157рр). Необхідно згадати, що саме він є «хрещеним» батьком московії та безпосередньо Москви, союзниками якого у протистоянні з Переяславськими і Київськими князями, за літописними даними, виступали Ольговичі і половці.