107-мм дивізійна гармата зразка 1940 (М-60) — радянська важка артилерійська система, розроблена в передвоєнний період для боротьби з важкими танками противника та підвищення вогневої потужності дивізійної артилерії РСЧА. Однак, через низку негативних для радянської сторони обставин досить досконалі для свого часу гармати М-60 були зняті з виробництва незабаром після початку німецько-радянської війни. Поодинокі М-60 воювали протягом всієї війни у складі корпусної артилерії і артилерії РВГК.
Історія створення
Передумови
До кінця 1930-х років основою радянської дивізійної гарматної артилерії залишався тридюймовий калібр (76,2 мм) з балістикою, відповідної використанню гільзи зразка 1900. Всі радянські дивізійні гармати розробки 1930-х років — зразку 1902/30 рр., зразку. 1933, зразку 1936 (Ф-22) і зразку 1939 (УСВ) — мали ідентичну балістику. Причиною цього були величезні запаси боєприпасів, вироблених і доставлених ще в період Першої світової війни, а також наявність відповідного обладнання на підприємствах промисловості. Тим не менш, поступово ставало очевидно, що калібр 76 мм недостатній для дивізійної гармати. Даний калібр був обраний ще Російської армією як оптимальний при використанні шрапнелі, але його можливості по руйнуванню польових укриттів (фугасна дія) потребували покращення.
У той же час розвиток технологій з виробництва порохів, легованих сталей, в металообробці дозволило поліпшити балістичні властивості нових гармат при збереженні тієї ж маси, що і у попередніх моделей. Так вчинили британські конструктори, створивши свою знамениту 25-фунтову гармату-гаубицю. Однак існував і другий варіант — при збереженні колишньої балістики істотно полегшити гармату шляхом збільшення питомої механічної міцності і потужності. Також за рахунок зекономленого резерву за масою при тій же балістиці можна було розширити тактичні можливості шляхом введення підресореного лафету з розсувними станинами. Спочатку саме цей шлях був обраний керівництвом Головного артилерійського управління (ГАУ) під керівництвом Маршала Радянського Союзу Г. І. Кулика і наочно продемонстрований лінійкою 76-мм дивізійних гармат: гармата зразку 1902/30 рр. — Ф-22 — УСВ — ЗІС-3. Однак він не усував зазначені вище недоліки 76-мм гармат. Необхідність збільшення калібру дивізійної артилерії стала очевидна.
Роботи з 95-мм дивізійною гарматою
Принципове рішення про проектування дивізійних артилерійських гармат з калібром, більшим ніж 76 мм, було прийнято у другій половині 1937. В кінці року конструктором Сидоренко і військовим теоретиком Упорніковим був запропонований калібр 95 мм як оптимальний для дивізійної артилерії. Навесні 1938 р. була складена нова система артилерійського озброєння, до якої увійшла 95-мм дивізійна гармата вагою в бойовому положенні 2000 кг. Тоді ж Артилерійський науково-дослідний морський інститут (АНДМІ) розробив проект каналу ствола і гільзи 95-мм гармати (подібний калібр ніколи раніше в російській/радянській артилерії не використовувався).
10 березня 1938 ГАУ запропонувало розпочати роботи з проектування 95-мм дивізійної гармати конструкторським бюро Кіровського заводу і заводу № 92. Кіровський завод істотних робіт щодо гармати так і не почав, замість нього 95-мм гармату почав проектувати свердловский завод УЗТМ.
95-мм гармати спочатку замислювалися як дуплекси — вони використовували лафети одночасно розроблюваних 122-мм гаубиць. Гармата КБ заводу № 92 (під керівництвом В. Г. Грабина) отримала індекс Ф-28, вона мала єдиний лафет з гаубицею Ф-25. Проект гармати був направлений в ГАУ 17 жовтня 1938 і затверджений 23 березня 1939. Перший зразок Ф-28 був готовий до заводських випробувань уже в грудні 1938 року, тобто ще до офіційного затвердження проекту. На полігонні випробування гармата була подана лише 12 лютого 1940 р., оскільки восени 1939 року її лафет був використаний для випробувань гаубиці Ф-25. Проект УЗТМ отримав назву У -4, гармата створювалася на базі лафету гаубиці У-2. УЗТМ не змогло довести гармату навіть до заводських випробувань, дослідний зразок гармати так і не був закінчений.
У зв'язку з вибором для дивізійних гармат калібру 107 мм роботи по 95-мм гарматі навесні 1940 року були припинені. Історик А. Б. Широкорад піддає критиці це рішення, вважаючи, що дуплекс гармати Ф-28 і гаубиці Ф-25 в разі його прийняття на озброєння міг стати найкращою дивізійною артилерійською системою у світі.
Причини вибору калібру 107 мм для дивізійних гармат
Рішення про початок проектування 107-мм дивізійних гармат було прийнято керівництвом ГАУ восени 1938 року (тактико-технічні вимоги на таку гармату були передані заводу № 172 14 жовтня 1938 р.). Основною причиною цього рішення називається прагнення уникнути випуску боєприпасів калібру 95 мм (яке довелося б організовувати з нуля). Гармати калібру 107 мм використовувалися ще в російській армії, для них була значна кількість боєприпасів. Радянською промисловістю також був освоєний випуск і боєприпасів, і гармат такого калібру (107-мм гармата зразка 1910/30 років випускалася як мінімум до 1935 ); все це обіцяло істотну економію при виробництві та експлуатації нової 107-мм гармати. На додаток до цього були й інші істотні технічні та організаційні передумови для такого рішення — нові порохи і сталі цілком дозволяли укластися в верхню межу за масою дивізійної артилерії, в якій до 1940 року і так вже перебували вельми масивні 152-мм гаубиці М-10. Успішні випробування в СРСР 105-мм чеської гармати підтвердили принципову можливість створення 107-мм потужної дивізійної гармати в масогабаритній категорії 152-мм гаубиці.
У 1940 році з'явився ще один потужний стимул для розробки гармати. ГАУ отримало інформацію (або дезінформацію) про прийняття на озброєння вермахту танків з важкою протиснарядною бронею. Оскільки маршал Кулик очікував чогось подібного на підставі дій важких танків КВ в радянсько-фінській війні 1939—1940 рр. (Припускаючи, що німці відзначать появу нових зразків радянської бронетехніки і займуться створенням власних аналогів), він поставив питання про оснащення РККА потужними протитанковими гарматами, вважаючи, що стандартні 45-мм протитанкові гармати і 76-мм дивізійна артилерія не зможуть впоратися з передбачуваними німецькими важкими танками. Варто відзначити, що дані розвідки виявилися невірними. Станом на травень 1940 найважчим танком вермахту був PzKpfw IV з максимальною товщиною лобової броні в 30 мм, а найкраще броньованим серійним зразком бронетехніки — штурмова гармата StuG III з лобовою бронею в 50 мм. Після французької кампанії у PzKpfw III і PzKpfw IV посилили бронювання до 60 мм в найбільш відповідальних місцях. Дивізіонні 76-мм гармати цілком могли вразити їх на будь-якій розумній дистанції бою в лоб. Однак німецька пропаганда активно використовувала образ багатобаштового «Супертанку» NbFz, нібито з важким бронюванням (насправді — протикульова броня 15 мм, випущено 5 машин), що могло вплинути на рішення глави ГАУ. Історик бронетехніки М. Коломієць припускає, що на таке рішення маршала Кулика могло вплинути офіційне прийняття на озброєння вермахту (але аж ніяк не активне використання) трофейного французького танка Char B1 bis. Можливо, радянська розвідка отримала якусь інформацію по проектним напрацювань по майбутньому важкого танку «Тигр». Зокрема, в спецповідомленні розвідуправління Генштабу РККА № 660279сс від 11 березня 1941 повідомлялося, що німці починають будувати три зразки важких танків: типу V масою 36 т з товщиною броні 60 мм, типу VI масою 45 т з товщиною броні 70 мм і типу VII масою 90 т і озброєнням з однієї 105-мм і двох 20-мм гармат. Також за підсумками боїв у Франції з'явилася інформація по добре броньованих англійських танках «Матильда». Так чи інакше, маршал Кулик наполіг на припиненні випуску 45-мм і 76-мм гармат, замінивши їх на потужні 57-мм протитанкову гармату (майбутню ЗІС-2) і 107-мм дивізійну гармату (майбутнє М-60). Необхідно відзначити, що завдання повного переозброєння дивізійної артилерії цими гарматами не ставилося — нові гармати призначалися для якісного посилення існуючої дивізійної і протитанкової артилерії.
Існує кілька версій про прийняття такого рішення. Згідно з однією з точок зору, І. В. Сталін доручив розібратися А. А. Жданову з цим питанням, попутно похваливши 107-мм гармату зр. 1910, яку глава СРСР вельми добре знав зі свого досвіду в Громадянській війні. Однак Жданов зрозумів репліку як похвалу 107-мм гарматі М-60 і доповів в підсумку про переваги пропозиції маршала Кулика, чим і зумовив прийняття останньої. Проте відомий історик А. Б. Широкорад піддає сумніву і серйозній критиці дану версію. Більш вірогідною причиною зняття з виробництва 45-мм і 76-мм дивізійних гармат була повна забезпеченість військ і мобілізаційного резерву гарматами даних типів, хоча вже на початку війни у зв'язку з великими втратами стала відчуватися нестача гармат даних типів, і їх виробництво було відновлено.
Роботи зі створення 107-мм дивізійних гармат
Восени 1938 р. КБ заводу № 172 під керівництвом Ф. Ф. Петрова було розпочато проектування 107-мм гармат. Гармата розроблялася відразу в декількох варіантах, які отримали індекси М-25, М-45 і М-60. Гармати М-25 і М-45 були накладенням 107-мм ствола на лафет 152-мм гаубиці М-10 (тобто були дуплексом); дослідні зразки цих гармат пройшли випробування, але з невідомих причин був обраний проект М-60, який мав заново розроблений лафет. М-60 також спочатку розроблялася у двох варіантах — з відтягуваним при транспортуванні стволом і з поворотом ствола на 180 ° при переході в похідне положення. Зрештою було віддано перевагу першому варіанту. Дослідні зразки М-60 були побудовані в стислі терміни, вже 13 грудня 1939 після проходження заводських випробувань вони були доставлені на полігон. Полігонні випробування, що закінчилися 23 квітня 1940, виявили ряд недоробок системи; після їх усунення гармата з 11 по 25 жовтня 1940 успішно пройшла військові випробування і була прийнята на озброєння РСЧА з офіційною назвою «107-мм універсальна дивізійна гармата великої потужності зр. 1940».
Після припинення робіт по 95-мм гарматі проектуванням 107-мм гармат займалося і КБ заводу № 92. Наприкінці 1940 року було виготовлено дослідний зразок гармати ЗІС-24, який був накладенням дуже довгого 107-мм ствола (73,5 калібрів) на лафет гаубиці-гармати МЛ-20. Фактично це була надпотужна протитанкова гармата, що мала низьку мобільність і дуже велику вартість виробництва, у зв'язку з чим роботи над нею були припинені. У травні — червні 1941 був виконаний проект іншої гармати, ЗІС-28, який був накладенням ствола з балістикою 107-мм танкової гармати ЗІС-6 на лафет М-60; у зв'язку з початком війни роботи по створенню дослідного зразка гармати були припинені.
Серійне виробництво і причини його припинення Гармата була запущена в серійне виробництво на заводі № 352 в Новочеркаському. У 1940 році цим заводом було випущено 25 гармат, в 1941 році — 101 гармата. У 1941 році М-60 випускалася також на пермському заводі № 172, всього було здано до експлуатації 11 гармат.
Незабаром після початку війни серійне виробництво гармати було припинено з наступних причин: Завод № 352 припинив виробництво гармат у зв'язку з підходом до Новочеркаського німецьких військ; Завод № 172 був зайнятий мобілізаційним завданням по випуску гаубиць-гармат МЛ-20; Потужність гармати для протитанкових цілей виявилася надмірною; З дивізійної артилерії гармата була виведена, корпусна артилерія восени 1941 року взагалі припинила існування у зв'язку зі скасуванням стрілецьких корпусів; Гармата була складна у виробництві та експлуатації; Спостерігався дефіцит тягачів для важких гармат.