Stutz (Штутц) — з 1911 року американський виробник автомобілів. Штаб-квартира розташована в Індіанаполісі, штат Індіана. У 1916 році компанію купує Аллен Райан. У 1935 році компанія припинила виробництво автомобілів.
Гаррі Клейтон Штутц Гаррі Клейтон Штутц народився 1876 року в містечку Ансоніа, штат Огайо. У віці 18 років він перебрався в Дайтону до своєї тітки, де пішов навчатися на механіка в Davis Sewing Machine Co.
Через 3 роки він починає ремонтувати велосипеди у себе вдома, але його захоплення технікою призвело до того, що в 1898 році він будує свій перший 2-сильний автомобіль під назвою «Old Hickory». Через рік він засновує фірму Stutz Mfg. Co., яка починає випускати ДВЗ, однак справа не пішла і незабаром він продав свою фірму, а сам пішов працювати механіком у фірму Gormully & Jeffery Tire Co. & U.S. Tire.
У 1905 році він будує 4-циліндровий автомобіль для фірми American Motor Car Co (не плутати з American Motor Corporation, яка з'явилася набагато пізніше), а через рік стає головним інженером фірми Marion Motor Car Co, де пропрацює до 1910 року. Працюючи в «Маріон», він конструює гоночні автомобілі, які, правда, вище 5 місця в гонках не займають.
У «Маріон» Штутц розробляє систему Transaxle, мотор був спереду, коробка передач з редуктором заднього моста — ззаду. Він засновує фірму Stutz Auto Parts Co. для виробництва таких запатентованих агрегатів.
Заснування компанії У квітні 1911 року Штутц починає будувати гоночний автомобіль для участі в Інді 500. Через 5 тижнів машина стартує в Інді 500, Джил Андерсон займає на автомобілі Штутца 11 місце. Автомобіль мав мотор об'ємом 5.9 л і всього 4 циліндри, кожен обладнаний 4 клапанами, агрегат розвивав 50 к.с. Програвши тільки більш потужним автомобілям, цей «болід» здобув повагу й інтерес до себе. У червні 1911 року Штутц засновує фірму Ideal Motor Car Co.
Початок виробництва автомобілів
Штутц починає випускати копії гоночного автомобіля, які отримують назву Stutz A. Автомобілі цієї і наступної серії з кузовами «роадстер» більше відомі як «Bearcat».
Однак серійна машина відрізнялася від гоночної, її мотор поставляла також фірма Wisconsin Motor Company, вона також була 16-клапанною, але мотор був об'ємом 6.4 л і потужність його становила 60 к.с.
Зовні автомобіль з кузовом «Біркет» повторював продукцію фірми-конкурента Mercer, а саме — модель Raceabout, що спровокувало конфлікт, який був залагоджений. Авто також мало довгий капот, лобове скло-монокль, відсутність дверей і т. д.
У 1912 році автомобіль з кузовом тоурінг удостоївся честі бути пейс-каром Інді 500.
Крім пейс-кара, були виставлені й гоночні автомобілі, які зайняли в цей раз 4 і 6 місця, на гонках Illinois Trophy того ж року їм пощастило більше і машини «Штутц Біркет» прийшли першою та другою, а взагалі машини брали участь за цей сезон в 30 гонках, з яких в 25 водії цих машин піднімалися на п'єдестал пошани.
1913 року з'являються нові моделі: 4В і 6В, перша має той же мотор, що і серія 1911–1912 років, але під капотом 6В встановлений 24-клапанний 6-циліндровий мотор, об'ємом 7 л.
У червні 1913 року Штутц перейменовує фірму в Stutz Motor Company. На гонках Інді 500 цього ж року марка нарешті пробивається на п'єдестал, посівши третє місце.
У 1914 році з'являється модель Е, яка технічно повторює торішню серію В, крім коробки передач, яка отримала конусне зчеплення замість багатодискового.
У 1915 році з'являється заводська команда, яка отримала назву «Білий Ескадрон» — «The White Squadron», назва походить від розфарбовування автомобілів і уніформи гонщиків. Ця команда завойовує лідируючі позиції в більшості спортивних заходів, в яких вони беруть участь. У цьому ж році Ерл Купел і Джил Андерсон займають перше і третє місця в Національному Чемпіонаті Гонщиків.
Що стосовно цивільних автомобілів, то в серію пішла модель F з тими ж моторами, тільки ця машина вже отримала 6 типів кузова, серед яких — 4-місний 4-дверний з відкритим кузовом, що отримав власне ім'я — «Бульдог».
Автомобіль з цим кузовом був досить швидкохідним для свого часу, він міг розігнатися до 125 км/год.
Ходить легенда, що один клієнт «Штутца» висловив невдоволення швидкісними характеристиками автомобіля, повернувши його назад дилеру, і примітив, що «Мерсер» буде швидше «Штутца», оскільки нібито «Мерсер» з меншим об'ємом двигуна обігнав його «Штутц» зі світлофора в Нью-Йорку. Гаррі Штутц, звичайно, був незадоволений таким висловлюванням, і бажаючи довести зворотнє, дає завдання рекламному агентству спростувати цей факт. Агентство наймає Ервіна «Кенноболл» Бейкера для трансатлантичного пробігу через всі США, гонщик перетнув континент на Stutz за 11 днів 7 годин і 15 хвилин, встановивши новий рекорд, до речі, під час пробігу він поставив ще один рекорд, подолавши 947 км за 24 години, під час якого трапилася одна поломка — зламався кронштейн кріплення амортизатора. Правда, через рік він його побив на 4 дні, подолавши той же маршрут на «Кадиллаку Ейт Роадстер».
Ервін Джордж Бейкер був мото- і автогонщиком, всього він здійснив у своєму житті 143 трансатлантичних пробіги на мотоциклах. Також він був одним з перших, хто вирушив у подорож Америкою на мотоциклі, доїхавши до Панами. Серед його найбільш незвичайних рекордів — подолання шляху з Нью-Йорка до Сан-Франциско за 5 днів на навантажений вантажівці, це було в 1926 році. Найбільш пам'ятний рекорд — подолання відстань між Нью-Йорком і Лос-Анджелесом на «Грем-Пейдж» за 53.5 години, цей рекорд протримався з 1933 по 1973 рік. До речі, головним стимулом для гонщика був принцип рекламних агентств — «Немає рекорду — немає грошей».
У 1916 році компанію викуповує Аллен Райан, за договором він вкладає гроші в розширення виробництва, а Штутц залишається на посаді інженера і директора 3 роки. У тому ж році з'являються нові моделі, їх база була збільшена на 25 см, з моторів у виробничій програмі залишився тільки одновальний 16-клапанний, машина отримала індекс С. У цьому ж році Ерл Купер посів друге місце на кубку «Вандербільда».
У 1917 році модель С перейменовується в R, ближче до кінця року Гаррі Штутц проєктує власний мотор, він став меншим, його об'єм був всього 5.9 л, але він був також 16-клапанним, при меншому об'ємі мотор розвивав 80 сил. Машина з цим мотором отримала індекс S, а через рік перейменовується в G. У 1917 році Купер виграє 250-мильну гонку Chicago Speedway.
1 червня 1919 року Гаррі Штутц залишає фірму, як було зумовлено в контракті, він засновує фірми Stutz Fire Apparatus Co. і HCS Motor Car Co, перша випускає пожежні автомобілі та обладнання, друга — ексклюзивні легкові автомобілі, проте через 5 років Штутц продасть пожежну фірму, щоб переключитися на люкс-машини, але продавши за 1924 рік всього 302 машини, він прогорить, а сам він помре в 1930 році.
У 1919 році Едді Херн займає 2 місце на Інді 50, а в 1920 році нарешті був готовий новий завод фірми, який почали будувати ще в 1916 році. У 1920 році G змінила назву на Н, модель Н втратила родзинку колишніх «Штутців», справа в тому, що коробка передач переїхала в звичне для неї місце, раніше коробка знаходилася позаду. У цьому ж році мачо-машина з кузовом «Біркет» стала більш цивільної, з'явилося лобове скло, двері, тент. У 1921 році модель Н перейменували в K.
У 1922 році в каталогах з'являються автомобілі під назвою Speedway KDH 4-Series. Мотор цієї серії при тому ж об'ємі отримали знімні головки блоку. У цьому ж році по фірмі починається банкротне діловодство, фірму рятують інвестори, серед яких — металургійний магнат Чарльз Шваб. Через рік Шваб продає фірму бізнесмену, який працював у німецькій фірмі «Даймлер», потім в американських «Мармон» і «Франклін», уродженцю Будапешта — Фредеріку Московічу. У цьому році машини не вироблялися, в 1924 році виробництво автомобілів відновилося, модель 1922 року KDH перейменували в KLDH, буква «Л» означала ліве розташування керма, крім цієї машини, з'явилася 6-циліндрова 12-клапанна 4.7 л модель 6-Series. Ця модель мала мала 3 варіанти виконання:
690-692 мали 305 см базу і мотор, потужністю 75 к.с.;
693-694 мали ту ж базу, але мотор, потужністю 80 к.с. (ця модель замінила модельний ряд 690-692 в 1925 році);
695 — 330 см базу і також 80-сильний двигун.
Не дивлячись на малий об'єм і кількість циліндрів, цей верхньовальний мотор розвивав більшу потужність, ніж його 8-циліндрові сучасники.
У 1925 році Москович вирішує піти від спортивного іміджу і почати продавати автомобілі для джентльменів, він запрошує інженера бельгійської фірми Metallurgique — Поля Бастьєна. Під його керівництвом починається проєктування 8-циліндрового автомобіля. Спонсорують проєкт, вартістю в 1 млн доларів, Едгар Горелль і Чарльз Гройтер, співвласники консалтингової фірми Московича.
У 1926 році з'являється так званий «безпечний „Штутц“», який також відомий, як Vertical Eight. Перша назва була отримана завдяки застосуванню гідравлічних гальм всіх коліс (до речі, в перших гальмах використовувався не ДОТ, а суміш технічного спирту та води), також було встановлено так зване «безпечне» скло (тоненька сітка була вбудована в скло і кріпилася до рами вікна, прообраз сучасного триплексу), також в достоїнствах автомобіля була низька рама з низьким центром ваги. Низькість рами була досягнута завдяки застосуванню черв'ячного редуктора Тімкіна, так що кардан знаходився на одному рівні з рамою.
Заводське позначення моделі було АА, для цієї машини Бастьєн спроєктував рядний 8-циліндровий мотор, об'ємом всього 4.7 л, але потужністю 92 к.с., що було дуже непоганим показником, і навіть з важким кузовом седан-лімузин ця машина могла розганятися до 120 км/год. Серед особливостей мотора було подвійне запалення і використання 2-х свічок запалювання на кожний циліндр.
Автомобіль став користуватися ажіотажним попитом, і не дивлячись на не низькі ціни, їх продали за 1926 рік аж 5000 примірників.
У середині 1927 року АА замінюється на АА DeLuxe і AA Custom, ці автомобілі мали мотор, збільшений до 4.9 л і потужністю 95 к.с.. У 1928 році з'являється модель ВВ, яка має той же 4.9 л мотор, але форсований до 110 к.с., на укороченій базі моделі ВВ будується спортивна версія, яка комплектується або 6-циліндровим 4.0-літровим мотором, потужністю 85 к.с., або 4.4 л рядною вісімкою, яка могутніша на 5 к.с., ця модель отримала велику популярність як Blackhawk («Чорний яструб»), моделі називалися відповідно Blackhawk L6 і Blackhawk L8.
18 квітня 1928 року сталася дуель між автомобілем марки «Хіспано-Сюїза» і «Штутц» на цегляній трасі Індіанаполіса, «Штутц» програв «Х-С» через поломку клапана, не дивлячись на невдачу цього автомобіля, Вайман купує автомобіль. І через два місяці ця машина виставляється на 24-годинний марафон Ле-Ман, на машину були встановлені гідравлічні гальма фірми «Локхід», оскільки власна гальмівна система виявилася недосконалою і її постійно модернізували (рідина скипала, і ніяк цю проблему не могли перемогти), і барабани більшого розміру. Вайман наймає гонщиків Роберта Блоха та Едуарда Бріссона. Конкурентами цього екіпажу в цьому класі були 3 автомобілі Bentley і 4 автомобілі Chrysler. Ця гонка стала дуеллю екіпажу Блоха-Бріссона з екіпажем Барнато-Рубіна на «Бентлі». Це була напружена боротьба, справа в тому, що на прямій «Бентлі», який мав 4-ступінчасту коробку передач, обганяв «Штутца» з 3-ступінчастою коробкою передач, але оскільки у автомобіля «Бентлі» постійно траплялися проблеми, то «Штутц» лідирував протягом 22-х годин цієї гонки, проте у результаті коробка передач «Штутца» не витримала і Барнато посів перше місце, екіпаж «Штутца» прийшов до фінішу другим, пропустивши противника вперед всього на 9 хвилин. Друге місце на Ле-Мані стало найкращим результатом автомобіля з США на довгі роки (до 1966 року, коли в Ле-Ман прибуде Ford GT40).
У США «Блекхаук» ставить рекорд середньої швидкості на трасі в Дайтоні, Джил Андерсон проїхав трасу з середньою швидкістю в 170 км/год.