«Синій птах» («Блакитний птах») — драма-феєрія бельгійського письменника Моріса Метерлінка, написана в 1908 році в одному з жанрів символізму.
Драма пронизана почуттям віри в Людину, яка, завдяки своїм численним науково-технічним, а головне — душевним здобуткам (пізнанню істинних Радощів і Блаженств) стає володарем світу рослин, тварин, речей та навіть стихій. Подорож дітей символізує мандри у нескінченних глибинах свого «я», яке впливає на два сутнісні початку — Світло й Темряву.
Символіка в цьому творі набуває казкового, гуманістичного забарвлення. Чітко простежуються оптимістичні тенденції — віра в майбутнє, у науковий прогрес, кращу долю людини.
Фабула твору Однієї передріздвяної ночі до хатинки дроворуба, в якій знаходяться двоє дітей — хлопчик Тільтіль та дівчинка Мітіль, — навідується стара сусідка Берленго, у якої захворіла онука. На очах у дітей вона перетворюється на фею Берюліну. На прохання феї діти вирушають на пошуки Синього птаха, символу щастя, який має допомогти хворій дівчинці. За порадою і з допомогою феї вони шукають його у чарівній країні. Їхня подорож насичена фантастичними пригодами, труднощами, переживаннями, але щастя вони знаходять не в казці, а під дахом своєї оселі, куди повертаються після захоплюючої мандрівки. Діти не принесли Синього птаха, але дівчинка одужала після того, як Тільтіль подарував їй свою горличку. Горличка, щоправда, втікає, але це не позбавляє дітей відчуття щастя і радості.
П'єса-феєрія нагадує чарівне, казкове видовище, що вимагає яскравої постановки та сценічних ефектів.
Композиція п'єси Твір Метерлінка має специфічну зовнішню композицію, по-своєму також символічну. Символічною в цьому випадку є невидима зорієнтованість автора на вічність. Дванадцять картин п'єси, які об'єднані у шість дій, наштовхують дослідників твору на думку про кількість пісень у класичних поемах. («Енеїда» Вергілія поділена саме на 12 пісень, така ж їх кількість і в поемах Мільтона).
У побудові твору застосовується конструкція так званої «подвійної рами»: події, що відбуваються уві сні (основний сюжет), ніби загорнені в реальність. Саме в такій структурі наочно проявляються два плини життя — «справжній» і «реальний».
Особливістю п'єси є двоплановість її сюжету: реальне у творі співіснує з казковим. Елементи двох сюжетів є дотичними. Таке явище, не надто ускладнюючи загальне розуміння твору, є досить складним у деяких моментах літературного аналізу.
Експозицію першого сюжету — реального — становить опис будиночку дроворуба та знайомство з персонажами — хлопчиком Тільтілем і дівчинкою Мітіль, умовами їхнього життя. Дія відбувається у Різдвяний вечір, але СантаКлаус не принесе їм подарунків, бо їхня мати «не встигла піти за ним у місто». «…Сьогодні вночі він прийде до багатих дітей», — зауважує Тільтіль. У цьому випадку спостерігаємо реальність життя без будь-яких символів. Це життя в бідності. Найбільше Мітіль дивує не краса ялинки, яку вони бачать у вікні будинку багатіїв, а той факт, що багаті діти не голодні. Але Тільтіль знаходить по-дитячому логічне пояснення цієї причини: «бо вони можуть їсти, коли захочуть…».
Зав'язкою реального плану є поява старої сусідки і її розповідь про хвору онуку. Надалі до зав'язки реальної картини приєднується експозиція казки, яку становить чарівне перетворення старої сусідки Берленго на фею Берюліну. Пояснення феєю «справжнього» стану деяких речей («справжнього», за філософією автора, власне, ідей М. Метерлінка про приховану дійсність), є зав'язкою казки і становить ідейну основу твору. Поява Душ Тварин, Предметів і Станів і відбуття персонажів у потойбіччя завершують казкову зав'язку. Обидві експозиції і зав'язки знаходяться в межах першої картини першої дії.
Розвиток дії (казкової) складає подорож дітей чарівною країною. Там вони зустрічаються з давно померлими бабусею і дідусем, братиками і сестричками. Під час перебування в потойбіччі (за визначенням М. Метерлінка, у «справжньому» світі) вони переживають безліч пригод. Діти знаходять кільканадцять птахів, але всі вони або гинуть, або виявляються не такими, як потрібно. Одночасно з дітьми в розвитку дії беруть активну участь Тварини, Предмети і Стани.
Кульмінацією казкової дії є прощання дійових осіб, а її апогеєм — слова Душі Світла: «… В мене нема голосу. В мене є лише сяйво, але Людина його не чує. Я ж не сплю над Людиною до кінця її днів…Пам'ятайте: я розмовляю з вами кожним місячним променем, кожною зірочкою, що дивиться на вас, кожним світанком, кожною лампою, що світиться, кожним вашим чистим і ясним помислом…».
Розв'язкою казкового сюжету є виражене в ремарці повернення дітей додому.
Реальний сюжет продовжується в останній — дванадцятій картині п'єси. Розвиток дії в реальності становить пробудження дітей і їхня зустріч з батьками.
Кульмінацією є картина зустрічі дітей з сусідською дівчинкою, яка дивним чином одужала, і втеча дуже схожої на синього птаха горлиці.
Розв'язкою реалістичного плану сюжету є обіцянка Тільтіля зловити горлицю і його звернення до глядачів.
Дії п'єси
Дія перша Хатина бідного дроворуба. Хлопчик Тільтіль і дівчинка Мітіль марно мріють про різдвяні подарунки, але всі вони потрапили'у сусідній багатий будинок. У цьому домі щастя, говорить нам Метерлінк, немає. І не тільки тому, що тут живуть бідно, але й тому, що поняття про щастя тут поєднується лише з матеріальним, зовнішнім. З'являється Фея Берілюна (вона дуже схожа на сусідку Берленго), яка пропонує дітям вирушити на пошуки Синього птаха для її хворої внучки, яка «хоче бути щасливою». У Тільтіля є горлиця, проте цей птах, за словами Берілюни, «недостатньо синій». І діти вирушають у подорож з чарівним зеленим капелюшком Феї (він повертає зір людям, бо вони «осліпли і не бачать справжній світ навколо себе»). Їх супроводжують Душа Світла, Собака, Кіт, Цукор, Хліб, Вода, Вогонь тощо.
Дія друга Герої потрапляють у минуле — Країну Спогадів (у більш точному перекладі — Спогаду, тобто Країну Пам'яті), край померлих предків. Діти побачилися зі своїми дідусем і бабусею, братиками і сестричками. Люди повинні пам'ятати про своїх небіжчиків. «Якщо вони живуть у вашій пам'яті, значить, не вмирали», — запевняє Фея. Але щастя у минулому бути не може — можлива лише ілюзія щастя. І птах, синій дрозд, знайдений у Країні Минулого, лише здається синім. Він почорнів, ілюзія розвіялася.
Дія третя Діти перебувають вже не в минулому, а в теперішньому, причому вони виходять у широкий світ. Холодний і понурий Палац Ночі. Ніч уособлює Зло, яке супроводжує людину упродовж усього життя. А там, де живе Зло, є війни, хвороби, нещастя, катастрофи. Ніч — це також морок, пітьма, незнання. Щастя тут не може бути справжнім — можливе лише його видимість. Тому численні птахи помирають у Палаці Ночі відразу.
Проте не все так понуро навіть у Палаці Ночі. Тільтіль, переборюючи страх, відчиняє двері, за якими сховані таємниці господарки палацу. Ніч каже: «За останні роки я перестала розуміти людину… Невже вона з часом пізнає все? Вона і так заволоділа третиною моїх Таємниць», і коли вона не погоджується дати хлопчику ключі від дверей, що охороняє Мовчання, він наполягає: «Ви не маєте права відмовляти Людині, я це знаю». Отже, Метерлінк утверджує всемогутність людини. Такого, чого не можна пізнати розумом, немає, є лише непізнане, але людина рано чи пізно оволодіє й ним. І щастя людини — у пізнанні таємниць природи та в боротьбі за істину.
Цей мотив розвивається і в наступній картині. Герої потрапляють до Лісу. Природа тут протиставлена людям: дерева і тварини не хочуть віддати Синього птаха. Дух Дуба каже Тільтілю: «…ти шукаєш Синього Птаха, тобто ти хочеш розгадати найбільшу Таємницю буття, Таємницю щастя, — розгадати для того, щоб Люди нас потім остаточно підкорили». Але хоча природа і чинить опір, діти перемагають, бо Людина є її володарем. "Ви боїтесь Людини.., — із гнівом говорить Дух Дуба духам інших дерев і тварин. — Навіть безпорадні, беззахисні діти навіюють вам той незрозумілий страх, який і робить нас усіх рабами Людини!
Дія четверта На кладовищі діти мають зустрітися з потойбічним буттям — із повсталими мерцями. Однак у той час, коли захиталися хрести і піднялися могильні плити, Тільтіль і Мітіль бачать, як із розкритих могил повільно виростають «цілі снопи квітів», встає зоря. «Блищить роса, розпускаються квіти, у гілках шарудить вітер, дзижчать бджоли, прокидаються птахи і наповнюють простір… гімном Сонцю і Життю». Цвинтар перетворюється у чарівний сад. Чи можна було хоча б уявити подібну картину у ранньому метерлінківському театрі? «Де ж мертві?» — питає брата Мітіль. «Мертвих немає», — відповідає хлопчик. Так Метерлінк стверджує перемогу життя над смертю.
Діти потрапляють до Садів Блаженств. Душа Світла попереджає, що Блаженства підступніші і небезпечніші, ніж найбільші Нещастя. Гладкі Блаженства уособлюють людські вади і спокуси: розкоші, лінощі, пияцтво, розпусту. Вони і є найстрашнішими ворогами людини на ЇЇ шляху до щастя, істини, добра. Завдяки Душі Світла діти зуміли вирватися з обіймів гладких Блаженств.
Душа Світла допомагає дітям побачити «істинну сутність речей», зрозуміти блаженства, що їх «більшість людей не вміє шукати». Ці справжні блаженства — у батьківському домі: Блаженство Бути Здоровим, Блаженство Дихати Повітрям, Блаженство Любити Батьків, Блаженство Блакитного Неба. Тільтіль і Мітіль пізнають також Великі Радощі: Радість Бути Справедливим, Радість Бути Добрим, Радість Завершеної Праці, Радість Мислити, Радість Розуміти, Радість Споглядати Прекрасне, Велику Радість Любити, Радість Материнської Любові.
Але в Садах Блаженств Синього Птаха немає. Серед Гладких Блаженств він не може існувати, адже він «не істивний», а серед Радощів питання про Синього Птаха просто не виникаєНазарець В. М. «Візитна картка» Моріса Метерлінка / В. М. Назарець, Є. М. Васильєв, Ю. В. Пелех // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2006. — № 1. — С. 25–27..
Дія п'ята переносить персонажів казки до Царства Майбутнього. Це щаслива утопічна країна дітей, які ще не народилися. Коли-небудь вони з'являться на світ і зуміють зробити життя щасливим, відкриють спосіб обігріти землю, якщо згасне сонце, знищать несправедливість, переможуть смерть. Кожний із них прийде на Землю зі своєю місією — «з порожніми руками туди не пускають». Але в майбутньому Синього Птаха немає — знайдений тут птах став червоним. І це зрозуміло: адже у майбутньому, говорить Метерлінк, теж будуть війни і злочини, нещастя і самотність, хвороби, які будуть забирати життя дітей.
Дія шоста Минув рік, як діти зі своїми супутниками вирушили у подорож. Настала гірка хвилина прощання. Діти повернулися без Синього Птаха. «Птах із Країни Спогадів почорнів, птах із Країни Майбутнього став червоним, птахи з Палацу Ночі померли, а в лісі я не зумів спіймати птаха…», — говорить Тільтіль. Душа Світла заспокоює його: «Ми зробили все, що від нас залежало… Синій Птах, мабуть, або зовсім не існує, або змінює колір, як тільки його саджають у клітку».
Метерлінк стверджує, що жодну істину не можна вважати абсолютною, а процес пізнання — завершеним. Зупинка — смерть пізнання. Синій птах у клітці — символ такої зупинки. А щастя можна досягти лише в процесі постійного пізнання світу, в невтомних пошуках істини. Це й є основна ідея п'єси. У заключній, дванадцятій картині Тільтіль і Мітіль прокидаються, і рідна домівка здається їм тепер кращою, ніж раніше. Це теж прикметна деталь: діти повертаються додому зовсім іншими людьми, тому що їм відкрився глибинний сенс буття. У свою чергу, збагачення внутрішнього світу героїв обумовило перетворення реальності: вони інакше сприймають убогу батьківську хату. І в злиденній хатині дроворуба живуть добрі Блаженства, і найпрекрасніше з них — Блаженство Материнської Любові.