Фрайкор

Фрайкор (, «добровольчий корпус») — це парамілітарні ополчення, сформовані після Першої світової війни та під час Німецької революції 1918—1919 років. Загони фрайкорів складалися переважно з демобілізованих солдатів, розчарованих молодих людей і фанатичних консервативних націоналістів, які звинувачували соціалістів і комуністів у проблемах Німеччини.

Вони нібито були зібрані для боротьби на боці Веймарського уряду проти німецьких комуністів під час Спартаківського повстання.William L. Shirer, The Rise and Fall of the Third Reich: A History of Nazi Germany, New York, Simon & Schuster, 2011, p. 55 Однак багато також значною мірою зневажали Республіку і брали участь у вбивствах її прихильників, згодом допомагаючи нацистам прийти до влади.

Після Каппського путчу 1920 року більшість загонів фрайкорів були насильно розпущені урядом, а їхні учасники часто опинялися в інших консервативних або націоналістичних напіввійськових формуваннях.

Історія

До століття

Швейцарія У Швейцарії вільні корпуси мають довгу історію. Називалися Freischaren (), це були загони, сформовані спонтанно, поза будь-яким урядовим контролем, іноді з нагоди карнавалу. До вільних корпусів можна також віднести Blutharsten, Freiharsten, Freiheiten, які входили до регулярної армії і виконували розвідувальні завдання.. Вони існували вже на початку століття, а в наступному столітті стали автономними. Кілька разів їхні дії ставали вирішальними для перемоги у столітті. Вважаючись некерованими, вони іноді втягували всю Конфедерацію у зовнішні війни у другій половині XV століття. Вільні корпуси проявили себе в 1477 році під час експедиції «Божевільне життя», коли вони зібралися без наказу про мобілізацію та рушили на Женеву, щоб отримати свою частку здобичі.. Цей аспект вільних підрозділів, де військове командування було колективним, призвів до того, що уряд дедалі рідше звертався до них: вони майже зникають із регулярних операцій у столітті, хоча традиція цих корпусів зберігається в Швейцарії у столітті, в Граубюндені.

Вільні корпуси здійснили дві спроби державного перевороту проти кантону Люцерн у 1844 і 1845 роках, обидві невдалі..

Мотивація членів вільних корпусів була трьох видів: отримати або повернути собі громадянські права, отримати частку здобичі, домогтися політичних або територіальних вимог. Дуже автономні, вільні корпуси мали власний прапор, обирали своїх офіцерів, а іноді й самі обирали собі війни: окрім уже згаданих експедицій, у 1860 році вільні корпуси здійснили виправу на користь приєднання до Швейцарії нейтралізованої зони Савої.

Франція До початку діє феодальний закон загальної мобілізації. Наприкінці , особливо за династії Плантагенетів, з'являються банди та Великі компанії, що складаються з найманців, які продаються тому, хто більше заплатить, і іноді воюють за власний рахунок. Тоді королівська влада усвідомлює необхідність створення національної армії через ордонансові роти, навчені швейцарськими найманцями, відомими як швейцарські банди. Під час італійських війн з'являються перші банди, як-от пікардійські банди, предки перших лінійних піхотних полків.

Залучення іноземних найманих військ або вільних корпусів продовжуватиметься надалі для збільшення військової чисельності під час конфліктів. Їх формуватимуть воєнні підприємці, авантюристи або уповноважені аристократи, і вони досягнуть свого апогею під час війн .

XVIII століття У Франції ці легкі війська, як-от єгері Фішера та саксонські волонтери (піхотні полки Франції Старого порядку), створені під час Війни за австрійську спадщину (1740–1748), можна прирівняти до вільних корпусівLa Sabretache, Легкі війська у Франції у XVIII столітті, с. 16–18 .

Революція та Імперія На початку воєн Французької революції у Франції створюються численні вільні корпуси під різними назвамиC. Rousset, Волонтери, 1791–1794: легіони, волонтери, такі як Легіон американців під командуванням шевальє де Сен-Жоржа або серед роялістів — легіон Дамаса.

8 січня 1814 року Наполеон I видає декрет про формування вільних корпусів для захисту території: Вони розпускаються за наказом Людовика XVIII від 15 квітня 1814 року. Відновлені Наполеоном 22 квітня 1815 року, вони знову розпущені 20 липня 1815 року.

Франко-прусська війна

Після поразки, в серпні та вересні 1870 року, вільні корпуси стали третім і останнім втіленнямДві інші імпровізовані сили — це мобільна Національна гвардія та Національна гвардія. імпровізованих сил на час війни, які поглинали значну кількість особового складу як у Парижі, так і в провінції.

Численні вільні корпуси створювалися як французькі за департаментами (тиральєри Сени), так і з іноземних добровольців (франко-американські франтирери, французькі франтирери з Монтевідео, Легіон добровольців Заходу, сформований із папських зуавів під командуванням Атанаса де Шаретта де ла Контрі, тиральєри-франш-контійці Гарібальді, єгипетські єгері, а також Легіон друзів Франції, який бився в ПарижіJean-Philippe Namont, « Les étrangers et la défense de Paris. L’exemple de la Légion des Amis de la France », in Isabelle Davion, Stéphane Faudais (Dir.), Actes du Colloque 1870 : matrice de la guerre moderne, Paris, Institut de stratégie comparée, 2023, pp. 51-68.), очолювані такими особистостями, як поляк Юзеф Боссак-Гауке або Гарібальді, який вступив до лав разом зі своїми синами Менотті та Річчотті.

Згідно з декретами від 29 вересня та 11 жовтня 1870 року про організацію рот національних гвардійців, було зареєстровано майже A. Martinière, La Garde nationale mobilisée pendant la guerre 1870-1871, Paris, 1896..

Облога Парижа Для оборони Парижа існувало піхотних франтирерів, які споряджалися на власний розсуд. Вільні корпуси, як правило, не відігравали жодної іншої військової ролі, окрім тієї, яку вони виконували за власним бажаннямHistoire générale de la guerre franco-allemande (1870-71) par le lieutenant-colonel Léonce Rousset, ..

Однак слід зробити кілька винятків на користь вільних корпусів, які зуміли зарекомендувати себе під час спеціальних завдань і які завдяки своєму поповненню, організації, командирам та бойовому духу стали для діючої армії цінними допоміжними підрозділами, не обмежуючись, як багато інших, лише парадами з нашивками, чобітьми та плюмажами. Серед тих, хто, навпаки, виконував корисну роботу, можна назвати:

кінні розвідники Сени, також відомі просто як розвідники Сени, під командуванням майора Леона Франкетті; розвідники Сени відзначилися в кількох випадках мужністю та винахідливістю старої досвідченої частини й надали послуги, які генерал Дюкро залюбки урочисто визнав; командир Леон Франкетті героїчно загинув у битві при ШампіньїПромови на честь Леона Франкетті 2 грудня 1871.Портрет Леона Франкетті (1834—1870), командира кінних розвідників.; артилерійський корпус мітральєз під командуванням командира Потьє; допоміжний інженерний корпус під керівництвом головного інженера Альфана; допоміжні робітники інженерного корпусу під керівництвом інженера Дюкро; франтирери преси; розвідники Пулізака.

Османська імперія Башибузуки, османські допоміжні війська, вважалися кавалерійським вільним корпусом.

Німеччина

Фрідріх II систематизує під час Семирічної війни використання фрайкорів (): Ле Нобль, Кальбен, Шоссіньйон, КляйтсP. Haythornthwaite, B. Fosten, Frederick the Great’s Army 3 Specialist Troops Osprey Military.…

1806—1813 Після нищівних поразок під Єною та Ауерштедтом, Пруссія створює вільні корпуси для підготовки до створення нової армії; ініціаторами цього були Фердинанд фон Шилль та Адольф фон Лютцов. Однак регулярні армії вважали вільні корпуси ненадійними й використовували їх для розвідки, вартової служби та інших другорядних завдань. У 1809 році дев'ять офіцерів цих вільних корпусів були розстріляні французькою армією у Везелі.

Для Австрії див. Фердинанд де Жерамб.

Фрайкори у Веймарській республіці Із закінченням Першої світової війни в Німеччині відбувається крах монархічної системи. З виступів на флоті 9 листопада 1918 року почалася Листопадова революція. Було утворено тимчасовий уряд Раду Народних Уповноважених на чолі з Фрідріхом Ебертом. У той же час радикальні ліві, очолювані Карлом Лібкнехтом, прагнули встановити в Німеччині систему рад за зразком більшовицької Росії.

Прагнучи уникнути революційного безладу, Фрідріх Еберт налагодив зв'язки з представниками колишнього військового командування, щоб навести порядок у фронтових частинах, які поверталися до Німеччини. Військові підрозділи старої армії розформовуються, ті військовики, які залишаються, утворюють збірні підрозділи, що поповнюються, окрім фронтовиків, добровольцями з цивільного населення. Так з'явилися фрайкори у Веймарській республіці.

Наприкінці 1918 року створені загони фрайкору придушили виступи в портових містах: Кілі, Гамбурзі, Вільгельмсгафені тощо. В січні 1919 року під керівництвом Густава Носке фрайкори придушили повстання німецьких комуністів та радикально лівих соціал-демократів у Берліні. Тим самим фрайкори відвернули загрозу встановлення радянської влади в Німеччині. При цьому без суду та за загадкових обставин були вбиті вожді німецьких комуністів Карл Лібкнехт і Роза Люксембург.

З цього приводу Носке заявив:

Успішність дій фрайкорів забезпечила фінансову підтримку з боку німецьких промисловців, що склала 500 мільйонів марок. Прагнучи уніфікувати різноманітні фрайкори, зокрема і за політичною позицією, військове керівництво 6 березня 1919 року видає «Закон про тимчасовий рейхсвер» згідно з яким фрайкори мали перетворитися на армійські бригади, а попередня чисельність рейхсверу мала скласти 400 тис. вояків.

Загони фрайкору брали участь в розгромі Баварської Радянської Республіки (квітень-травень 1919 року) та придушенні трьох повстань у Сілезії в 1921 році. Внаслідок референдуму 20 березня 1921 року майже 60 відсотків населення проголосували за те, щоб Сілезія залишилася у складі Німеччини. Польські озброєні загони за підтримки французьких окупаційних військ почали 3 травня повстання, метою якого було домогтися приєднання Сілезії до Польщі. 23 травня 1921 року німецький фрайкор Верхньої Сілезії захопив штурмом Аннаберг — головне укріплення повсталих поляків, що стабілізувало ситуацію в регіоні. Однак, Верховна рада Союзників 20 жовтня 1921 року передала східну частину Верхньої Сілезії Польщі.

Балтійський фрайкор, що складався з місцевого німецького населення та добровольців із Німеччини (переважно з військових частин, що воювали на Східному фронті). Протягом 1918—1919 років Балтійський фрайкор боровся за створення німецької держави на території Балтії (так званого Балтійського герцогства).

Обмеження чисельності рейхсверу в 100 тис. вояків за Версальським мирним договором змусило роззброїти зайві військові частини. Невдоволення цим непопулярним рішенням, а також реваншистські настрої в середовищі фрайкорів стали причиною Каппівського путчу в березні 1920 року, що завершився провалом унаслідок загального страйку та відмови чиновників від виконання наказів путчистів. Після Каппівського путчу починається розформування фрайкорів, хоча їх ще встигли використати в Сілезії проти поляків та в Рурі для протидії французьким окупаційним військам. Остаточно фрайкори було ліквідовано на межі 1923—1924 років.

Після розпуску фрайкору чимало колишніх добровольців перейшли до лав Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, Сталевого шолома та інших радикально-правих і націоналістичних організацій. Багато діячів Третього рейху та функціонерів нацистської партії входили в минулому до лав фрайкоруІсторія фрайкору в Німеччині 1918-23 .

Участь фрайкорів у Німеччині та Східній Європі Баварська Радянська Республіка