Лінійні кораблі типу «Нельсон» — тип лінкорів Королівського військово-морського флоту Великої Британії часів Другої світової війни. Всього для британського флоту побудовано 2 кораблі цього типу і їх названо на честь знаменитих адміралів минулого — «Нельсон» () та «Родні» ().

«Нельсони» стали першими «вашингтонськими лінкорами». Відповідно до Вашингтонської морської угоди Велика Британія отримала право побудувати два лінкори з гарматами калібром до 406-мм і стандартною водотоннажністю до 35 560 т. Формально «Нельсон» і «Родні» були 23-вузловою версією лінійних крейсерів типу «G-3», від будівництва яких Велика Британія відмовилася за вищезгаданою угодою.

Лінкори отримали максимально можливе озброєння, яке дозволяла угода — дев'ять нових 406-мм гармат. Для гармат обрали непритаманну британському флоту концепцію «легкий снаряд — висока початкова швидкість». Надалі концепцію визнали помилковою, оскільки спричинила підвищене зношування ствола та погіршення точності стрільби. Кораблі проєктували з урахуванням досвіду Першої світової війни. Вперше для британських дредноутівПісля укладення вашингтонської угоди поступово замість терміну «дредноут» став використовуватися лише термін «лінійний корабель». їхнє бронювання виконали за схемою «усе або нічого». Нові лінкори отримали добре захищену цитадель, але за її межами бронювання було зведено до мінімуму. Критикувалася відсутність бронювання в носовій частині та недостатнє заглиблення броньового поясу. Проте у рамках відведеного ліміту водотоннажності нові лінкори отримали максимально можливий захист. Конструктивний підводний захист був розроблений з проведенням випробувань на дослідних відсіках і витримував влучання торпеди із зарядом у 340 кг ТНТ.

152-мм гармати середнього калібру не були універсальними. Ще до початку Другої світової війни стало зрозуміло, що шести встановлених 120-мм гармат було недостатньо. Замість необхідних чотирьох зенітних гармат дальньої дії в кожному секторі стрільби на деяких секторах могли вести вогонь лише три й навіть дві гармати. Провести заплановану кардинальну модернізацію із заміною гармат і посиленням бронювання не встигли. За часів війни довелося обмежитися збільшенням кількості зенітної артилерії ближньої дії шляхом встановлення 40-мм і 20-мм зенітних автоматів.

Попри низку недоліків та невелику максимальну швидкість, «Нельсон» і «Родні» вважалися найсильнішими британськими лінкорами періоду Другої світової війни, за сукупністю характеристик перевершуючи пізніші лінкори типу «Кінг Джордж V». У роки війни обидва лінкори брали активну участь у бойових операціях. А «Родні» зіграв вирішальну роль у потопленні німецького лінкора «Бісмарк», який до цього пустив на дно у Данській протоці гордість Королівського флоту — лінійний крейсер «Hood».

Розвиток авіації поставив під питання існування великих артилерійських кораблів. У зв'язку з цим та з огляду на сильну зношеність кораблів, «Нельсон» і «Родні» після закінчення війни були виведені в резерв та списані.

Історія розробки Під час Першої світової війни Велика Британія добудувала вже закладені лінкори з 381-мм гарматами типів «Квін Елізабет» і «Рівендж» та не закладала нових. Тим часом за океаном тривало будівництво нових, усе потужніших кораблів. У США побудували лінкори типу «Колорадо» з вісьмома 406-мм гарматами та були закладені лінкори типу «Саут Дакота» з 12-ма 406-мм гарматами та лінійні крейсери типу «Лексінгтон» з вісьмома 406-мм гарматами й 35-вузловою швидкістю ходу. У Японії був побудований лінкор «Наґато» з вісьмома 406-мм гарматами та будувався однотипний до нього «Муцу». Планувалися до спорудження лінкори типів «Тоса», «Киї» та лінійні крейсери типу «Амаґі» усі з десятьма 406-мм гарматами.

Відповіддю Великої Британії стала розробка після закінчення війни проєктів лінійного крейсера «G-3» з 406-мм гарматами та лінкора «N-3» з 457-мм гарматами. Однак ослаблена війною економіка країни не могла витримати нову гонку морських озброєнь. Тому, коли США вирішили скликати конференцію з обмеження морських озброєнь, Велика Британія взяла в ній участь.

Ще до закінчення Вашингтонської конференції стало зрозуміло, що водотоннажність нових лінкорів буде обмежено цифрою у 35 000 довгих тонн (35 560 т). Нові британські проєкти значно перевищували цей ліміт, тому начальнику управління кораблебудування ( — DNC) д'Ейнкорту () було доручено розробити проєкти лінійного крейсера з обмеженою водотоннажністю. ПроєктG3 F2 F3 O3 P3 і Q3 O3 modified Довжина між перпендикулярами, м 249,9 219,5 213,4 204,2 204,2 201,2Довжина найбільша, м 260,9 231,6 225,6 218,5 218,5 216,4 Ширина, м32,3 32,3 32,3 31,7 31,7 32,3Осадка, м 9,9 8,7 8,7 9,1 9,1 9,1Потужність , к.с. 160 000 112 000 96 000 45 000 Максимальна швидкість, вузли 31 29,5 28,5 23 Озброєння 3×3×406-мм/4516×152-мм/506×1×120-мм4×10×40-мм 2 3×2×381-мм/50 12×152-мм/50 4 × 10 × 40-мм ЗА 3 ×3×381-мм/508×152-мм/50 4×10×40-мм ЗА 3×3×406-мм/4 12×152-мм/504 ×1×120-мм4 × 10 × 40-мм ЗА 2 ТА 3×3×381-мм/5016×152-мм/50 5×1×120-мм 4×10 × 40-мм ЗА 2 ТА 3×3×406-мм/4512×152-мм/506×1×120-мм4×10 40-мм ЗА2 ТАЛітаки 2 Бронювання, ммПояс біля льохів (кут нахилу)356 (72) 330 (72) 305 (72) 356 (72) 356 (72) 356 (72)Пояс біля 305 (72) 305 (72) 305 (72) 330 (72) 305 (72) 330 (72)Барбетів 356 279 254 381 381 381Башти ГК лоб/стінка/дах432/330/203 406/305/178 406/305/178 406/305/190 406/305/190 406/279/159Бойова рубка356 305 229 381 381 356 Палуба над льохами203 178 178 190 190 171Палуба над МКО102 82,5 82,5 140 140 108 Статті вагового навантаження, довгих тонн Обладнання 1000 850 850 1000 1050 1050 Корпус 18 600 13 500 13 500 13 400 13 400 14 150 ЕУ 6000 4660 4100 2600 2600 2600Бронювання 14 440 10 210 9970 11 100 11 400 10 250 Озброєння 7160 4600 5400 6900 6550 6950 Паливо 1200 1000 1000 0 0 0 Запас водотоннажності 0 180 180 0 0 0 Разом проєктна (стандартна) водотоннажність Поняття «стандартна водотоннажність» було введено Вашингтонською конференцією в 1922 році. Тому для проєктів «G-3», «F-2» і «F-3» під проєктною розуміється нормальна водотоннажність, а для інших проєктів — стандартна. Основна відмінність — виключення з стандартної водотоннажності 1000 т палива, крім того методика підрахунку інших статей дещо відрізняється. 48 400 35 000 35 000 35 000 35 000 35 000 30 листопада 1921 року Раді Адміралтейства були представлені два проєкти — «F-2» і «F-3». Обидва проєкти передбачали озброєння 381-мм гарматами з розташуванням трьох башт у носовій частині. У проєкті «F-2» башти були двогарматними, у проєкті «F-3» — тригарматними. Порівняно з проєктом «G-3» бронювання було послаблене, особливо в проєкті «F-3». При цьому 29 листопада 1921 року провели дослідні стрільби, які показали, що проти сучасних снарядів недостатнім є навіть палубний захист за проєктом «G-3».

У проєкті «F-3» швидкість знизили з 30 до 29 вузлів. Головний будівельник флоту вважав, що якщо адміралтейство наполягатиме на 30-вузловій швидкості, доведеться допустити роботу котлів у форсованому режимі і встановити за прикладом «Корейджес» механізми полегшеної крейсерської конструкції.

В цілому проєкти викликали масу нарікань. До того ж за результатами Вашингтонської конференції Японія і США відмовлялися від будівництва нових лінкорів, залишаючи в строю лінкори типів «Наґато» і «Колорадо» відповідно. А Велика Британія отримувала право побудувати два лінкори в 35 000 т з гарматами калібру не більшого за 406 мм. Тому адміралтейство вирішило обмежитися будівництвом лінкорів з 23-вузловою швидкістю, але з максимально дозволеними 406-мм гарматами. Начальник управління кораблебудування 17 грудня 1921 року видав корабельному інженеру Етвуду завдання на розробку проєктів з наступними вимогами: Водотоннажність 35 000 довгих тонн відповідно до Вашингтонської угоди; Головний калібр — дев'ять 406-мм гармат. Допоміжна артилерія не задавалася, але вважалося достатнім дванадцять 152-мм гармат і чотири 120-мм зенітки. Броньовий пояс у зоні льохів повинен мати товщину 356 мм, у районі машинної установки — 330 мм. Барбет і бойова рубка — 381 мм, димоходи 254 мм. Палуба над льохами 203 мм, над механізмами — 102—127 мм. Підводний захист повинен витримувати влучання торпеди із зарядом у 340 кг ТНТ; Силова установка потужністю 46 000 к.с. При цьому голова інженерного департаменту наполягав, що кількість котлів повинна бути не меншою від восьми. Кількість електрогенераторів може бути обмежена шістьма, якщо з розміщенням восьми будуть проблеми. Основна вимога — витримати обмеження водотоннажності, тому заради цієї мети все інше повинно бути максимально обмеженим.

19 грудня 1921 року головному кораблебудівнику представили два ескізні проєкти. Перший відповідав усім вимогам, але його водотоннажність сягала 35 500 тонн. У другому кількість котлів зменшили до шести, а розташування містків і приладів управління стрільбою змінили в порівнянні з «G-3» та він відповідав рекомендаціям «Комісії по приладах управління стрільбою». Внаслідок цього зменшили довжину цитаделі й так вдалося вписатися в 35 000 тонн. Було запропоновано такі пропозиції щодо економії водотоннажності : Перехід на 381-мм 50 каліберні гармати; Зменшення товщини палубної броні на 25,4 мм; Компонування містка з використанням пропозицій «Комісії по приладах управління стрільбою»; Економія ваги силового набору корпусу внаслідок застосування матеріалів з підвищеною міцністю.

Від 381-мм гармат головний кораблебудівник одразу відмовився, тому що перший лорд, з огляду на японський та американські проєкти, наполягав на 406-мм гарматах. Також д'Ейнкорт наполягав на використанні компонування містка за проєктом «G-3», допускаючи незначні зміни. Він погодився на зменшення товщини палубної броні на 12,7 мм. Для прийняття рішення з використанням високоміцної сталі було вирішено провести додаткові дослідження. Надалі використання при будівництві сталі марки D призвело до значної економії ваги.

Додатково д'Ейнкорт запропонував знизити висоту борту, опустивши верхню палубу, при цьому для збільшення жорсткості корпуса слід було докласти зусиль щоб розмістити між верхньою і головною палубами дві проміжні. У носі він запропонував розмістити відсіки, заповнені водою, які за необхідності продувалися стисненим повітрям і створювали додаткову плавучість по краях. Також він вважав, що можна зменшити висоту головного поясу, обмежившись його висотою над конструктивною ватерлінією в 1,53 м, і заглибленням під воду на 0,69 м. Спочатку було висловлено вимогу мати обриси як у «Гуда», але від неї швидко відмовилися.

У січні 1922 був закінчений ескізний проєкт, що отримав позначення «O-3». Як альтернативу підготували проєкти «Р-3» і «Q-3» з 381-мм гарматами. Усі три проєкти розглянув Перший Лорд Адміралтейства після повернення з Вашингтона. «Р-3» і «Q-3» мабуть, він уже серйозно не розглядав, тому що ще до цього палата лордів попередньо схвалила проєкт «O-3». Обговорення цього проєкту і його можливих модифікацій відбулося в січні-лютому 1922 року, і після внесених змін його специфікацію схвалило Адміралтейство 6 лютого, отримавши позначення «O-3 modifed» (проєкт O-3 модифікований).

Після детального опрацювання фінальну специфікацію затвердили 11 вересня 1922 року, а 16 жовтня того ж року і будівельні креслення. Проєкт зазнав незначних змін — осадка зменшилася до 10,68 м, запас нафти скоротився до 4000 т, а штатний екіпаж до 1560 осіб.

16 жовтня було оголошено тендер на будівництво, а 11 листопада оголошені переможці. Замовлення видали фірмам «Cammell Laird» (кошторис 1 479 000 фунтів стерлінгів) і «Armstrong Whitworth» (ті ж 1 479 000 £). Обидва кораблі були закладені 28 грудня 1922 року, хоча офіційні замовлення видали лише 1 січня 1923 року.

Конструкція

Корпус