Німа комедія — стиль кінематографа, пов’язаний із пантомімою, але відмінний від неї, який був розроблений для впровадження комедії в кіномистецтво в епоху німого кіно (1900-ті–1920-ті), до появи технологічної можливості масового використання синхронізованих звукових доріжок із діалогами. Хоча німа комедія практикується й сьогодні, хоча й значно рідше, вона справила суттєвий вплив на сучасні комедійні медіа.
Епоха німого кіно
1895–1913 Першим фільмом німої комедії зазвичай вважається «Политий поливальник», режисером і продюсером якого був Луї Люм’єр. Показаний публіці 10 червня 1895 року, фільм тривав 49 секунд і зображував садівника, якому в обличчя бризкають водою зі шланга. Найімовірніше заснований на популярному коміксі того часу, «Политий поливальник» започаткував новий жанр і надихнув свою аудиторію.
Коли кіно на початку 1900-х років перетворювалося з новинки, спочатку зосередженої на зйомках екзотичних місць і повсякденних дій, на сформовану індустрію, режисери почали створювати вигадані історії, написані та зняті у студіях. До 1902 року такі фільми зазвичай тривали не більше кількох хвилин і складалися з одного кадру. До 1902 року режисери, такі як Жорж Мельєс, почали створювати фільми тривалістю приблизно в одну котушку (близько 10 хвилин екранного часу), використовуючи кілька кадрів. У цей період комедія сформувалася як окремий жанр.
Першою міжнародною зіркою німої комедії був Макс Ліндер, французький комік, який працював у компанії Pathé Film Company. Його персонаж — вусатий джентльмен у циліндрі з манерами представника вищого класу — майстерно перетворював прості ситуації та повсякденні завдання на хаотичні події. Його стиль комедії широко наслідували німі коміки, які пішли його шляхом.
Інтертитри в німому кіно майже завжди використовувалися для представлення персонажів і встановлення місця дії. Вони також часто передавали діалоги. Іноді такі інтертитри містили ілюстрації, хоча найчастіше це були чорні картки з білим текстом. Розмови також могли передаватися за допомогою мови тіла та рухів губ, що дозволяло акторам доносити зміст без вимовлених слів.
Кольорові німі фільми є досить рідкісними, оскільки доступна кольорова плівка була винайдена лише наприкінці 1930-х років. Унаслідок цього переважна більшість німих комедій є чорно-білими. Одним із помітних винятків є «Сім шансів», початкові сцени якого були зняті за ранньою технологією Техніколор.
1913–1927 Гел Роуч і Мак Сеннетт були двома з найвідоміших продюсерів німої комедії. Відомі актори та комедійні команди цієї епохи згодом стали легендарними постатями: Бен Терпін, Мейбл Норманд, Една Первіенс, Роско «Фатті» Арбакл, Чарлі Чаплін, Бастер Кітон, Гарольд Ллойд, Ларрі Семон, Гаррі Ленгдон, Чарлі Чейз, Лорел і Гарді (які успішно перейшли до звукового кіно) та багато інших. Ці актори й продюсери допомогли сформувати золоту добу німої комедії, залишивши тривалий вплив на жанр.
Сучасна епоха У перші роки звукового кіно («talkie»), починаючи з 1927 року та виходу «Співак джазу», деякі актори продовжували використовувати німий стиль для комедійного ефекту. Найвідомішим прикладом є Чарлі Чаплін, який зберіг свій німий стиль і в епоху звукового кіно; його останні великі «німі» комедії — «Вогні великого міста» (1931) і «Нові часи» (1936) — були створені вже після того, як звукові фільми стали стандартом. Іншим помітним прикладом був Гарпо Маркс, який завжди грав німого персонажа у фільмах братів Марксів. Раннім телевізійним серіалом, що використовував перебільшений візуальний гумор, був «Шоу Ерні Ковакса».
Важливу спадщину німої кінокомедії можна побачити в гуморі анімаційних мультфільмів. Поки ігрова комедія дедалі більше орієнтувалася на словесний гумор, зокрема дотепні діалоги Ебботта і Костелло та Граучо Маркса, анімаційні мультфільми охопили весь спектр слепстик-ґеґів, шалених сцен погонь, візуальних каламбурів і перебільшених мімічних виразів, характерних для німої комедії. Ці елементи були особливо помітні в мультфільмах Looney Tunes і Merrie Melodies студії Warner Bros., зрежисованих Бобом Клампеттом, Чаком Джонсом і Фрізом Фрілінгом, а також у мультфільмах MGM Текса Ейвері, мультфільмах «Том і Джеррі» Вільяма Ганни та Джозефа Барбери й роботах Гармана та Айзінга.
У 1960-х і 1970-х роках кілька фільмів віддали шану або містили посилання на епоху німої кінокомедії. «Цей шалений, шалений, шалений, шалений світ» містив акторів і ґеґи тієї епохи, тоді як «Великі перегони» Блейка Едвардса та «Німий фільм» Мела Брукса були повнометражними триб’ютами. «Що таке, док?» Пітера Богдановича також містив слепстик-ґеґи та сцени погонь у стилі Keystone, ідеї яких згодом передували значній частині гумору у фільмах «Брати Блюз» і «Аероплан!».
В одному з епізодів «Сімейка Брейдів» родина створювала німу комедію з епізодами кидання пирогів.
Сьогодні небагато повнометражних фільмів повністю використовують жанр німої комедії. Однак деякі комедійні дуети досі застосовують німого персонажа для комедійного ефекту; найпослідовнішим і найвідомішим прикладом є Теллер із дуету Penn & Teller.
Ровен Аткінсон здобув величезний успіх у 1990-х роках завдяки своєму переважно німому персонажу Містеру Біну.
В епізоді серіалу «Фрейзер» 1999 року під назвою «Три валентинки» Девід Гайд Пірс, який виконував роль Найлза Крейна, виконав п’ятихвилинний німий скетч на початку епізоду.
Британський дитячий анімаційний серіал у техніці stop-motion «Баранчик Шон» також використовує елементи німої комедії.
Хоча сьогодні менше повнометражних фільмів безпосередньо використовують німу комедію, її техніки продовжують впливати на сучасні комедії, головним чином через розвиток слепстику та художні посилання на культові ґеґи відомих німокомедійних акторів. У 2010 році на каналі Sony SAB відбулася прем’єра першого індійського серіалу німої комедії «Ґутур Ґу», який став популярним.
Примітки
Література