Східноафрика́нська кампа́нія Пе́ршої світово́ї війни́ (1914–1918) — військова кампанія, що тривала протягом усієї Першої світової війни у східній частині Африканського континенту на території колоніальних держав, що існували на той час. Кампанія становила серію невеликих битв та незначних за розмахом та інтенсивністю боїв і акцій партизанського руху, який розпочався в Німецькій Східній Африці, а згодом перекинувся на території Португальського Мозамбіку, Британської Східної Африки, Північної Родезії, Ньясаленду та Бельгійського Конго. Основні події кампанії завершилися до листопада 1917 року. О 07:30 14 листопада 1918 року німецькі війська остаточно капітулювали.

Основою стратегії німецьких колоніальних військ під проводом оберстлейтенанта (пізніше генерал-майора) П. фон Леттова-Форбека було ведення активних партизанських дій, спрямованих на максимальне відволікання британських та інших військ від Західного фронту. Частково ця стратегія вдалася, воєнні дії на сході континенту потребували від британського уряду, а також бельгійців та португальців значних фінансових та матеріальних витрат.

Передумови Німецька колонія в Східній Африці — Німецька Східна Африка () була заснована в 1885 році на території сучасних Танзанії (континентальної частини країни Танганьїки), Бурунді і Руанди. Загальна площа колоніальних володінь імперії становила 995 000 км2 і мала населення 7,5 млн чол. Усіма підданцями кайзера керували лише 5 300 німецьких колонізаторів. Німці доклали багато зусиль намагаючись перетворити колонію на квітучу провінцію, вони в найсучасніший спосіб культивували землі, прокладали залізниці, будували школи для місцевого населення, але економічного прибутку від своєї Східної Африки Німецька імперія так ніколи й не отримала: колонія продовжувала субсидіюватися урядом Німецької імперії. Більш того, тубільне населення час від часу підіймалося на боротьбу зі своїми завойовниками, регіон зворушували нескінчені повстання. У 1904—1905 роках колонію охопило потужне повстання Маджі-Маджі, наслідки протистояння якого зберігалися до початку Першої світової. На придушення їх німці кидали, так звані «сили захисту», Schutztruppe, які налічували 260 європейців та 2 470 африканців. Додатково роль парамілітарних підрозділів грали загони місцевого ландштурму з-поміж 2 700 німецьких поселенців.

З початком світового конфлікту в Європі, керманичі колоній на сході Африки, що німецької, так й британської дотримувалися умов Конголезької домовленості, за якою сторони зобов'язувалися дотримуватися нейтралітету і не втручатися у конфлікт. Разом з цим, німецька експансіоністська політика на Африканському континенті підбурювалася апологетами до створення аналогії геополітичного проекту, так званої Серединної Європи — Німецької Центральної Африки (). Ці території мали охоплювати величезні землі в Центральній Африці від Індійського до Атлантичного океану, зокрема Бельгійське Конго, португальський Мозамбік та Анголу тощо, й мали за мету об'єднання наявних німецьких колоній в єдиний надпотужний життєвий простір для Німецької імперії на континенті. Однак, у реалії, загарбницькі плани кайзерівських стратегів були дуже далекі від дійсності, військові сили в колоніях були надзвичайно слабкі та мало пристосовані для ведення війн такого масштабу.

З іншого боку, британці, португальці та бельгійці, котрі сусідили з німецькими колоніями у цій частині Африки, експансії німців не могли протиставити щось серйозне та потужне. Військові компоненти в їхніх колоніях також були недосконалими й головним їхнім завданням було придушувати численні повстання тубільців, аніж вести величезні за розмахом воєнні дії.

Разом з цим, німцями в колонії спішно будувалися дві залізниці — одна на півночі, в Узамбара, поблизу британського кордону, де були найбільш щільно заселені колоністи, й інша, центральна, від гавані Дар-ес-Салама до Кігома на озері Танганьїка, тобто до бельгійського Конго; ці ж залізничні лінії мали полегшити оборону колонії в разі війни.

Війна З початком світової війни усі африканські колонії Німецької імперії опинилися в повній ізоляції від метрополії, в глибині величезних європейських колоніальних імперій, і, як правило відокремлені одна від одної. Жодних шансів отримувати підкріплення і постачання у німців не було. Водночас, стан справ у союзних армій в Африці був аналогічний; основна маса їх військ перебувала в Європі та на інших театрах війни.

Командувачем військами у Східноафриканській німецькій колонії був оберстлейтенант Пауль фон Леттов-Форбек, який на відміну від губернатора Дар-ес-Саламу схильного до капітуляції, категорично відмовився скласти зброї й визначив, що основним завданням невеличкого військового компоненту у цій війні буде відтягування на себе якомога більшої кількості ворожих військ, які в іншому випадку можуть бути перекинуті на Європейський театр війни. Зокрема, офіцер, який прибув на посаду командувача усіма німецькими військами в колонії у квітні 1914 року, мав значний бойовий досвід, здобутий під час придушення боксерського повстання в Китаї та повстання племен гереро і нама у Намібії. Він замислив утворити загрозу для стратегічно важливої британської залізниці в Уганді та в такій спосіб примусити британців перекинути ще більше регулярних військ на схід Африки для охорони усіх важливих комунікацій. Ще в 1912 році німецьке командування розробило стратегію дій на випадок конфлікту з іншими країнами: відступити вглиб колонії та продовжувати партизанську війну, сковуючи противника нападами та діями із засідок.

Початок бойових дій Першими порушили умови Конголезької угоди британці. 5 серпня 1914 року, їхні прикордонні підрозділи з території протекторату Уганда атакували німецькі спостережні пости поздовж озера Вікторія, а 8 числа бойові кораблі Королівського флоту крейсер другого класу HMS «Астрея» та бронепалубний крейсер HMS «Пегасус» піддали артилерійському обстрілу Дар-ес-Салам. Вогнем корабельної артилерії британці знищили радіостанцію міста, через загрозу негайної висадки ворожого десанту, німці затопили на вході в порт плавучий док. Це спричинило проблему, пізніше німецький рейдер легкий крейсер SMS «Кенігсберг» не зміг повернутися на базу.

У відповідь, П.фон Леттов-Форбек попри вагань губернатора Г.Шнеє вжив активних заходів щодо підготовки до битви. Вважаючи на те, що німецький губернатор не мав наміру вступати в бойові дії з британцями, він був фактично зміщений зі свого поста воєначальником, який, по суті, й прийняв на себе всю повноту влади в колонії в умовах воєнного часу. Під його проводом на літо 1914 року було тільки 260 німецьких військовиків та 2 472 вояки-аскарі, котрі входили до складу шутцентруппе, еквівалент двох батальйонів британських королівських африканських стрільців, що перебували у східних колоніях британської корони.

Вже 15 серпня 1914 року, 300 німецьких аскарі з Моші на півночі Танзанії вперше атакували британський гарнізон у місті Тавета поблизу Кіліманджаро. З вересня німці розпочали повноцінні рейдові дії проти противника у Британської Східної Африці та Уганді, турбуючи британців своїми нападами. При цьому невеликі мобільні загони П.фон Леттов-Форбека спромоглися завдати британцям кілька поразок у боях місцевого значення.

Роздратоване постійними нападами на свої поселення, британське командування розробило двохетапний план розгрому військ П.фон Леттов-Форбека, що діяли поздовж сучасного кенійсько-танзанійського кордону, та захопити північні регіони німецької колонії. На першому етапі вісім тисяч вояків Британської імперії Індійських експедиційних сил «B», у складі двох бригад мусили висадитися 2 листопада 1914 на африканський берег та опанувати вороже місто Танга, важливий морський порт на узбережжі Індійського океану та транспортний вузол . Одночасно, 3 листопада чотирьохтисячне військо сил «C», у складі одної бригади завдавало удару з Британської Східної Африки на Моші. На другому етапі, з опануванням Танга, сили «B» мали швидко просуватися на північний захід, де з'єднатися з угрупованням «C» та остаточно знищити розтрощені та дезорганізовані німецькі війська. Британські війська переважали противника на напрямку Танга у співвідношенні 8:1 та 4:1 в районі гори Лонгідо.

Варто відмітити, що під проводом П.фон Леттов-Форбека на той час більшість з його вояків становили тубільні солдати-аскарі, однак колоніальні загони німців змогли відбити спробу висадки восьмитисячного британо-індійського десанту на стратегічно важливий порт. Німецький гарнізон втратив 71 солдата загиблим, зокрема 16 німців, ще 76 вояків були поранені. З боку Індійського експедиційного корпусу було втрачено тільки вбитими 360 чоловіків, ще 487 було поранено й 148 — зникло безвістиMiller, Charles. Battle for the Bundu: The First World War in German East Africa. p. 70. London: Macdonald & Jane's, 1974; and New York: MacMillan Publishing Co., Inc. 1974. ISBN 0-02-584930-1.. Як згодом описав ці події в офіційному виданні збірника британської історії, Чарльз Гордерн це «один з найвідоміших провалів у британській військовій історії»Farwell, B. (1989). The Great War in Africa, 1914—1918. р. 178. New York: W. W. Norton & Company. ISBN 0-39330-564-3..

Битви на морі та озерах На морі поблизу німецької колонії діяв рейдер легкий крейсер Імперських ВМС SMS «Кенігсберг». 20 вересня 1914 року він потопив у битві в бухті Занзібару британський бронепалубний крейсер HMS «Пегасус» і влаштував рейдові атаки на ворожі кораблі та судна, періодично переховуючись у дельті річки Руфіджі на сході Танганьїки. Згодом ескадра британського флоту, що ганялася за невловимим рейдером в акваторії Індійського океану, отримала на посилення один старий лінійний корабель та два монітори з 150-мм гарматами головного калібру.

Врешті-решт, 11 липня 1915 року загнаний у кут німецький крейсер прийняв бій на рейді річки Руфіджі. Британці за підтримки повітряної розвідки, що велася літаками «Caudron» і Farman HF.20, котрі базувалися на аеродромі острову Мафія знайшли район, де переховувався ворожий бойовий корабель, і протягом битви здійснювали коректування вогню. Німці ув'язалися в артилерійську дуель, але унаслідок нищівного вогню важких корабельних артилерійських систем противника, що значно переважали німецькі, SMS «Кенігсберг» був майже знищений.

Тим часом, у водній акваторії озера Вікторія розгорнулися військові дії між протиборчими сторонами. Німці мали тільки два озброєних 37-мм гарматою QF 1 буксири «Гельмут фон Віссманн» та «Кінгалі», які, хоча й не становили серйозної загрози прибережним містам, водночас мали значний психологічний вплив на британське населення. У свою чергу, британці на озері мали озброєні пароплави, переоснащені на канонерські човни , SS «Кавірондо», та . Під час однієї із сутичок німецькі вояки потопили буксовану баржу з гарматою. Згодом вони підняли її з дна та використали її артилерійську систему в наземних боях, а власно баржу для перевезень військ.

На півдні колонії в районі озеро Танганьїка з початку активної фази війни німці цілковито панували на просторі, на якому тримали 3 озброєні пароплави та два неозброєні моторні човни. Спочатку, союзні війська не становили загрози цьому мініатюрному флоту й німці почували себе доволі вільно та безжурно. Однак, у 1915 році британці транспортували суходолом через Південну Африку на відстань 4 800 км два новітніх моторних човни . Невеликі за розміром швидкісні катери були оснащені 47-мм гарматами Гочкіса та кулеметами Максим.

26 грудня 1916 року в битві на озері Танганьїка британці несподіваною атакою пошкодили та захопили німецький пароплав «Кінгалі», що був згодом перейменований ними на HMS «Фіфі». 9 лютого 1916 року ще один німецький озброєний пароплав «Гедвіг фон Віссманн» був потоплений у наслідок бою на озері з британо-бельгійськими катерами та човнами під командуванням командера Дж. Спайсер-Сімсона. Єдиний пароплав, що залишився у німців, , був затоплений командою через загрозу захоплення його бельгійськими військами в липні 1916 року.

Кампанія 1916 року