Віккерс Веллінгтон () — британський двомоторний середній бомбардувальник, що перебував на озброєнні Королівських ПС Великої Британії та інших країн союзників за часів Другої світової війни. Літак був розроблений компанією Vickers-Armstrongs у середині 1930-х років і мав значну відмінність від планерів літаків тих часів — характерною ознакою цього літака стала геодетична конструкція, яку часто називають «геодезичною».
Практично з перших днів світової війни бомбардувальник узяв найактивнішу участь у бомбардуванні ворожих об'єктів, але через слабку захищеність літака він зазнавав великих втрат у боях над Німеччиною і згодом його перенацілили на проведення нічних бомбардувань. З 1943 року «Веллінгтон» поступово почали замінювати на ефективніші та потужніші чотиримоторні важкі бомбардувальники типу «Ланкастер». Надалі «Веллінгтон» служив в основному як літак протичовнової оборони. Протягом 1937—1945 років британська авіаційна промисловість випустила 11 461 одиницю цих бомбардувальників у 16 різних варіаціях. За час воєнних дій «Веллінгтони» провели 346 440 годин у бойових вильотах на Європейському театрі війни та 525 769 годин на фронтах Близького і Далекого Сходу.
Попри відхід на другорядні позиції у виконанні бойових завдань, цей бомбардувальник був єдиним британським літаком, що випускався протягом усієї Другої світової війни, та посів одне з перших місць в історії авіації за кількістю випущених екземплярів бомбардувальників не тільки Великої Британії, а і всього світу.
Історія
Створення 20 жовтня 1932 року міністерство авіації Великої Британії видало літакобудівним компаніям Королівства завдання В.9/32, визначаючи вимоги до перспективного швидкісного двомоторного денного бомбардувальника, що мав прийти на заміну біпланам Болтон-Пол «Сайдстренд». За поглядами керівництва Королівських ПС новий літак мав бути монопланом з розмахом крил не більше 23,34 м, екіпажем з чотирьох осіб та спроможністю нести бомбове навантаження 680 кг на відстань 970 км. Максимальна дальність з половинним навантаженням повинна була становити 2 012 км при крейсерській швидкості 201 км/год на висоті 4 570 м, а максимальна швидкість — щонайменше 306 км/год.
29 травня 1933 року комісія Королівських ПС відібрала прототипи фірм Vickers (майбутній «Веллінгтон») і Handley Page (майбутній «Гемпден») для побудови дослідних зразків з усіх проектів, що були представлені на замовлення за завданням В.9/32. У конструкторському бюро «Віккерс-Армстронг Авіейшн воркс» у Вейбриджі, де головним конструктором був , а Барнс Волліс — головним інженером, створювався бомбардувальник «Веллінгтон»Andrews 1967, p. 13., у той час як суперники «Гендлі-Пейдж» наполегливо працювали над «Гемпденом».
Характерною ознакою «Веллінгтона» стала геодетична конструкція, яку часто називають «геодезичною». Геодетичний (діагональний) набір був створений Б.Воллісом на базі попереднього досвіду конструювання ним дирижаблівAndrews 1967, p. 3.. Використовуючи геодетичну силову конструкцію літака «Веллслі», першого з бомбардувальників-монопланів компанії «Віккерс», який на той момент ще не піднявся в повітря, конструктори «Віккерс» працювали над удосконаленням проекту під двигуни «Госхок».
«Віккерс» ще в 1935 році побудувала перший літак на основі геодетичної конструкції — бомбардувальник «Веллслі», який перебував на озброєнні Королівських ПС з 1937 до 1942 року. На ньому відразу стали видно переваги «геодезичних» конструкцій — літак вийшов легким, міцним і спроможним до надзвичайно далеких перельотів. У листопаді 1938 році три спеціально підготовлених «Веллслі» здійснили рекордний безпосадковий політ на дальність 11 525 км з Ісмаїлії в Єгипті до Дарвіна в Австралії за 48 годин, перекривши рекорд радянського АНТ-25 у 10 148 км. Але, як бомбардувальник літак був не дуже вдалим — позначалися маленька швидкість у 300 км/год і досить посередня вантажопідіймальність у 1000 фунтів (454 кг). Особливістю їхньої будови було те, що навантаження в архітектурній конструкції літального апарата сприймають елементи, розташовані уздовж геодезичних ліній (найкоротших ліній, що з'єднують дві точки на поверхні округлого тіла)Vickers Wellington — на крыльях ночи. Якщо уздовж геодезичних ліній розташувати конструкційні елементи з вузлами кріплення в точках перетину, то така конструкція сприйматиме крутильні і перерізувальні зусилля, що діють на фюзеляж. При цьому не потребувалися жодні внутрішні розчалки або розпірки, які так часто застосовувалися в авіації того часу. Відповідно, фюзеляж залишався вільним для розміщення всередині бомбового навантаження, великих і зручних кабін екіпажу й внутрішнього обладнання. Сама конструкція при цьому ставала вельми вигідною з точки зору економії ваги та міцності. Зокрема, під час тестових випробувань на міцність у Фарнборо планер прототипу продемонстрував коефіцієнт запасу міцності при навантаженнях не 6 балів, як того вимагали умови конкурсу, а 11, що майже вдвічі перевищувало їхні вимоги до літака, при тому не проявивши ніяких послаблень чи порушень у конструкції.
Згодом ця особливість у конструюванні літака виділила «Веллінгтон» з решти бомбардувальників Другої світової війни і стала одним з факторів, що визначив його «довге життя» у виробництві. Він став єдиним бомбардувальником Об'єднаного королівства, що випускався від початку до кінця війни.
Отже, розробка «Веллслі» дала корисний досвід у створенні «Веллінгтона», але, у процесі остаточного проектування довелося переробити майже весь проект і до першого польоту дослідницький зразок літака був готовий тільки в 1936 році.
5 червня 1936 року прототип літака отримав назву «Кресі» за місцем перемоги англійської піхоти над французькою лицарською кіннотою за часів Столітньої війниAndrews 1967, p. 7., але 8 вересня 1936 року бомбардувальник був перехрещений на «Веллінгтон» на честь британського воєначальника, що розгромив Наполеона при Ватерлоо. Це ім'я асоціювалося з назвою міста, але також і перекликався з попередньою машиною фірми, «Веллслі», — герцог Веллінгтон, «залізний герцог», був молодшим братом лорда Веллслі, державного діяча. До речі, «Веллінгтон» став другим з чотирьох бомбардувальників «Віккерс» геодетичної конструкції, назви яких починалися з «W» на честь їх конструктора Волліса.
15 червня 1936 року у Вейбриджі шеф-пілот фірми «Віккерс» Джозеф Саммерс підняв прототип № К4049 у повітря, а через шість днів у повітря піднявся прототип «Гемпдена» фірми «Гендлі-Пейдж» .
15 серпня 1936 року було видане перше замовлення на 180 літаків. У 1937 році услід за першим контрактом фірма «Віккерс» отримала ще один замовлення на 200 бомбардувальників. Через свою геодетичну структуру «Веллінгтон» був непростий у виробництві, оскільки його каркас складався з тисяч взаємопов'язаних невеликих деталей. Однак, можна було роздрібнити планер на безліч вузлів, що виготовлялися субпідрядниками. Коли потік цих вузлів став стабільним, і оснащення для остаточного складання було готове, випуск літаків виявився досить простим процесом і став схожим на збірку конструктора.
Коли «Віккерс» отримала перше замовлення, ставилося за мету збирати по одному літаку на день. Її досягли на заводі у Вейбриджі до кінця 1939 року. 1941 випуск подвоївся, а після того, як ввели збірні лінії в Честері і Блекпулі, виробництво ще більше зросло.
Разом з цим, роботи над літальним апаратом не припинялися й перші серійні літаки «Веллінгтон» Mk.I значно відрізнялися від прототипу, який зазнав катастрофу 11 листопада 1936 року через відрив керма висоти. Контури фюзеляжу ушляхетнили, нижня його частина стала плоскішою, щоб зручніше було розміщувати бомби, ніс подовжився й зникла «талія» перед хвостовою стрілецькою точкою. Встановили носову і кормову турелі; в першій монтувався один кулемет з 600 набоями, а в другій — два з 1 000 набоями на ствол. Екіпаж зріс до п'яти осіб.
23 грудня 1937 року у повітря піднявся перший серійний «Веллінгтон» Mk.I № L4212 з двигунами Bristol Pegasus X (так став називатися серійний «Пегасус» PE5SM) з трилопатевими гвинтами змінюваного кроку фірми «де Хавіленд» (de Havilland), які розвивали по 915 к. с.Andrews 1967, pp. 10–11. 12 квітня 1938 року піднявся в повітря «Веллінгтон» з двигунами «Пегасус» XVIII.
У жовтні 1938 року почалося постачання серійних «Веллінгтон» Mk.I. 9-та ескадрилья повітряних сил на авіабазі Мілденхолл стала першою військовою частиною, яка отримала на озброєння новітні бомбардувальники, а приблизно за рік були укомплектовані ще вісім ескадрилей: 9-та, 37-ма, 38-ма, 115-та і 149-та, що утворили 3-ю групу Бомбардувального командування; 214-та і 215-та перебували в резерві, а 75-та і 148-ма ескадрильї виконували функції бойової підготовки льотчиків 6-ї бомбардувальної групи. Через кілька місяців після початку війни 75-ту оголосили «новозеландською»; вона стала першою з багатьох авіачастин Співдружності в Бомбардувальному командуванні. До речі, у цій ескадрильї другим пілотом літав сержант , який за виліт у ніч на 7 липня 1941 року отримав хрест Вікторії — єдиний з усіх екіпажів «Веллінгтона»WARD James Allen.
До початку війни ці машини планувалося застосовувати для денних бомбардувань без винищувального прикриття — вважалося, що зосереджений кулеметний вогонь «Веллінгтонів», що летять у зімкнутому строю, не дозволить ворожим перехоплювачам прицільно атакувати.
3 січня 1938 року почалися роботи по створенню варіантів «Веллінгтона» з різними двигунами: Mk.II з 12-циліндровими двигунами рідинного охолодження «Мерлін» фірми «Роллс-Ройс»; Mk.III з 18-циліндровими «зірками» повітряного охолодження «Геркулес» фірми «Бристоль» і Mk.III з подібними двигунами «Твін Васп» американської фірми «Пратт-енд-Вітні». Дещо збільшили розміри планера: довжину на 152 мм, а розмах крил на 76 мм. Іншими відмінностями «Веллінгтона» II були збільшена до 12 700 кг злітна вага й посилене шасі з колесами більшого діаметра і подовженими підкосами.
Паралельно британськими авіаконструкторами велися роботи з усунення недоліків, виявлених під час розробок та експлуатації бомбардувальника. На нових версіях літака посилювалися основні стійки шасі й для підвищення шляхової стійкості ще раз збільшили кіль. Недостатній час реакції турелей «Віккерс» змусив розробників поліпшити захисне озброєння, для чого на нові зразки встановлювали дві гідроприводні турелі FN-5 і FN-10 фірми «Неш і Томпсон» з парою кулеметів калібру 7,7 мм у кожній, котрі добре зарекомендували себе на бомбардувальниках «Вїтлі» IV.
12 квітня 1938 року вперше зібрали «Веллінгтон» Mk.IА з новими 1 050-сильними двигунами «Пегасус» XVIII, новими турелями та шасі. У серпні ці машини почали залишати складальні цехи. Варіант Mk.IВ не випускався серійно, оскільки він виявився гіршим за Mk.IА. У Вейбриджі побудували 170 «Веллінгтонів» Mk.IА і ще 17 — у Честері.
На «Веллінгтоні» Mk.IC ввели електросистему з напругою 24 В (замість 12 В) для живлення радіокомпаса і вдосконалену гідросистему, сконструйовану для типу Mk.II. Двигуни «Пегасус» XVIII збереглися. «Веллінгтон» Mk.IC став першою модифікацією, що випускалася дійсно у великих кількостях. У Вейбриджі побудували 1 052, в Честері — 1 583 і в Блекпулі (де випуск розпочали у вересні 1940) — 50.
3 березня 1939 року в повітря піднявся Mk.II, а 19 травня «Веллінгтон» Mk.III. Веллінгтон Mk.II був оснащений 1145-сильними двигунами. Однак через дефіцит двигунів «Мерлін» X, що широко використовувалися на винищувачах, до жовтня 1940 року затримався початок серійного випуску «двійки». Незважаючи на те, що польотна вага зросла до 15 т через установку важчих двигунів, максимальна швидкість зросла до 407 км/год проти 378 км/год у Mk.IC. Модифікований бомбардувальник піднімав 4000-фунтову (1814 кг) бомбу. Загалом їх випустили 400 одиниць. На Середземному фронті ці машини широко використовувалися для атак по конвоях, гаванях і містах південної Італії та Лівії, особливо по Бенгазі, головному порту на африканському узбережжі, через який йшло постачання німецького Африканського корпусу.