Мохаве (пустеля)

Моха́ве () — пустеля площею близько 130 000 км², розташована на південному заході Сполучених Штатів Америки, переважно в штатах Каліфорнія та Невада, а також у прилеглих районах Аризони та Юти. Одна з чотирьох великих , разом з пустелею Великого Басейну та пустелями Сонора та Чіуауа, серед яких Мохаве є найменшою та найпосушливішою. Всесвітній фонд дикої природи виділяє її в окремий неарктичний екорегіон пустель і склерофітних чагарників — Пустеля Мохаве (ідентифікатор WWF: NA1308). Геологічна служба США та Агенція з охорони довкілля США також визначають пустелю Мохаве як окремий екорегіон — Мохавські долини та хребти.

Пустеля Мохаве лежить у дощовій тіні Південної Сьєрра-Невади та , які блокують вологу, що надходить з Тихого океану. Рельєф пустелі характеризується численними долинами, що перемежовуються паралельними гірськими хребтами. Більша частина Мохаве лежить на висоті від 610 до 1220 м над рівнем моря. Найвищою вершиною регіону є гора заввишки 3633 м, розташована у на північний захід від Лас-Вегаса. Водночас у Мохаве розташована Долина Смерті — найнижча западина у Північній Америці, що лежить на висоті 86 м нижче рівня моря.

Пустеля Мохаве характеризується високим різноманіттям флори та фауни. Тут розташовані різноманітні родовища корисних копалин, зокрема срібла, вольфраму, заліза та золота. Основними формами землекористування в регіоні є рекреаційна та військова діяльність, випас худоби та добування корисних копалин. Пустеля отримала назву на честь індіанського племені мохаве.

Географія

Розташована в Сполучених Штатах Америки, пустеля Мохаве охоплює південну частину штату Невада та південно-східну частину штату Каліфорнія, а також невеликі прилеглі області на заході Аризони та на крайньому південному заході Юти. Із заходу вона обмежена горами Сьєрра-Невада, які входять до екорегіону лісів Сьєрра-Невади, з південного заходу — горами , які є частиною екорегіону чапаралю та рідколісь гір Каліфорнії. На півночі Мохаве переходить у пустелю Великого Басейну, на сході — у чагарники Колорадського плато, а на півдні — у пустелю Сонора.

Рельєф пустелі Мохаве характеризується численними . Широкі пустельні долини здебільшого перемежовуються паралельними гірськими хребтами, орієнтованими з півночі на південь. Підняті брилові гори регіону зазвичай мають стрімкі схили, однак, зазвичай є нижчими, ніж у Великому Басейні на півночі. Деякі найвищі гірські вершини регіону вкриті лісом і є частиною окремого екорегіону гірських лісів Великого Басейну.

Уздовж схилів гірських хребтів зустрічаються скупчення пологих алювіальних конусів, знаних як . На дні багатьох долин розташовані пересохлі озера (плая), які є помітною особливістю ландшафту Мохаве. У плейстоцені, коли клімат регіону був вологішим, безстічні западини регіону були заповнені водою, однак за тисячоліття ці озера пересохли, залишивши по собі товстий шар солі, який розносить по пустелі вітер. Після сильних дощів пересохлі озера можуть ненадовго заповнюватися водою. Прикладами таких водойм є озеро Роджерса, озеро , озеро , озеро та озеро .

У пустелі Мохаве також зустрічаються піщані дюни та солончаки. Найбільше скупчення дюн, знане як Диявольський майданчик, простягається більш ніж на 64 км з північного заходу на південний схід. Воно розташоване на території , між містечком Бейкер та горами .

У Мохаве зустрічається дуже мало поверхневих водойм. Більшість водних потоків у регіоні — це ефемерні струмки, що з'являються лише під час сильних дощів. Винятком є велика річка Колорадо, яка протікає на сході регіону. Вона бере початок у Скелястих горах, тече на південний схід, перетинаючи Колорадське плато, після чого прорізає Великий каньйон і тече пустелею Мохаве на південь. У XX столітті на річці Колорадо була побудована велика гребля Гувера. Сформоване нею озеро Мід, найбільше водосховище США, забезпечує водою майже 20 мільйонів людей в Аризоні, Неваді та Каліфорнії. Нижче за течією Колорадо розташоване інше велике водосховище — озеро , сформоване греблею Девіс. Далі річка тече на південь через пустелю Сонора та впадає у Каліфорнійську затоку.

Через територію пустелі Мохаве протікають ще дві великі річки — та . Перша бере початок у горах , тече на південь та утворює внутрішню дельту на західній окраїні Національного заповідника Мохаве. Під час сильних дощів її вода досягає озера , яке є залишком голоценового озера Мохаве. Амаргоса протікає та губиться в пустелі в Долині Смерті. Обидві річки переважно течуть під землею, а їхні поверхневі річища залишаються сухими, за винятком невеликих ділянок та коротких періодів після сильних дощів.

В пустелі Мохаве є кілька природних джерел і струмків, що живляться підземними водами. Такі оази зустрічаються у заповіднику на південному заході Невади та в в пустелі Амаргоса.

Межі пустелі Деякі екологи вважають пустелю Мохаве перехідною зоною між пустелею Великого Басейну, на яку вона подібна у своїй північній частині, та пустелею Сонора, на яку вона подібна у південній частині. Попри це, низка унікальних рис, характерних саме для Мохаве, дозволяють виділити її в окремий екорегіон. Близько чверті видів рослин, поширених у пустелі, є ендеміками, тобто більше ніде у світі не зустрічаються. Серед однорічних рослин, багато з яких є ефемерними, рівень ендемізму ще вищий — майже 80 %. Одним з характерних ендеміків Мохаве є (Yucca brevifolia), також знана як дерево Джошуа, один із символів регіону.

Південні та східні межі пустелі Мохаве визначаються поширенням індикаторних видів флори та фауни, а також різницею в кліматі. Західні межі регіону, які проходять вздовж гір, є чіткішими: гори і , що простягаються уздовж розлому Сан-Андреас, формують чітку межу між пустелею Мохаве на сході та прибережними районами Південної Каліфорнії на заході, а розлом відділяє пустелю Мохаве від гір Сьєрра-Невада та .

Геологія

В регіоні переважають карбонатні осадові гірські породи — вапняки та доломіти, які сформувалися у докембрії та палеозої, коли на місці пустелі Мохаве було мілководне море. Протягом мезозойської ери шари осадових гірських порід були насунуті один на одного, сформувавши складки, а вулканізм породив великі гранітні інтрузивні батоліти. Протягом кайнозойської ери територія регіону пережила великі тектонічні деформації, які породили сучасний ландшафт долин і хребтів, та знову була частково затоплена. В олігоцені регіон так само зазнав великої вулканічної активності. Вважається, що сильні дощі, характерні для регіону в міоцені, призвели до значної ерозії гірських порід Мохаве та прискорили акумуляцію. Останні вулканічні виверження відбулися в пустелі близько 8000 років тому.

На території Мохаве зустрічаються родовища різноманітних мінералів та металевих руд. Клімат регіону сприяє акумуляції вивітреної корінної породи, дрібного піску та мулу, причому як піщані, так і мулові відклади перетворюються на колювій. До початку Другої світової війни в регіоні видобували поклади золота, вольфраму та срібла. Крім того, в пустелі зустрічаються родовища мідних, олов'яних, свинцево-цинкових, марганцевих і залізних руд, а також різних радіоактивних мінералів, але їхнього комерційного видобутку в регіону не відбувалося.

Клімат

У пустелі Мохаве переважає пустельний клімат (BWh або BWk за класифікацією кліматів Кеппена), який характеризується довгим, дуже спекотним і сухим літом та короткою, м'якою і сухою зимою. У високогір'ях регіону панує середземноморський клімат (Csb), субарктичний клімат (Dsc) або тундровий клімат (ET).

Середні максимальні температури взимку у високогір'ях Мохаве становлять близько 5 °C, однак вночі температура може опускатися до -5 °C і нижче. У долинах, на значно менших висотах, максимальні зимові температури часто перевищують 20 °C. Заморозки трапляються на всій території регіону, але безморозний період на більшій частині Мохаве, крім гірських вершин, становить 150—350 днів.

Влітку (з травня по вересень) середні максимальні температури зазвичай підіймаються вище 32 °C і часто перевищують 38 °C. Загалом для літа в регіоні характерна сильна спека, під час хвиль якої температура у долинах може піднятися вище 46 °C і навіть досягнути 50 °C. Відносна вологість повітря у цей час дуже низька, зазвичай менше 30 %, що дозволяє легше переносити спеку. Низька відносна вологість, високі температури та низький атмосферний тиск витягують вологу з Мексиканської затоки, що наприкінці літа призводить до гроз і сильних злив на південному заході регіону. Ці грози, знані як , можуть призвести до повеней у глибоких долинах.

Весна та осінь в регіоні теплі та сухі, однак з Тихого океану можуть приходити випадкові дощі. Жовтень є одним із найспекотніших, найсухіших і найсонячніших місяців у пустелі Мохаве. Температура в долинах у цей час становить близько 25 °C або навіть вище 30 °C.

Середньорічна кількість опадів у пустелі Мохаве переважно становить від 65 мм до 190 мм, однак у високогір'ях гірських хребтів опадів може випадати до 900 мм. На клімат регіону значно впливають високі гори Сьєрра-Невада, розташовані на сході Каліфорнії, що підіймаються на висоту понад 4300 м над рівнем моря та відкидають велику дощову тінь на пустелю, розташовану східніше. Повітряні маси, що надходять з Тихого океану, швидко втрачають вологу у вигляді дощу та снігу, коли підіймаються стрімкими гірськими схилами. Коли повітря досягає східної сторони гір, воно містить небагато вологи. Інші гірські хребти, розташовані східніше, такі як гори або , також відкидають дощову тінь, внаслідок чого клімат пустелі Мохаве є найпосушливішим у США.

Найпосушливішою частиною регіону є Долина Смерті, де за рік в середньому випадає лише 56 мм опадів. Ця місцевість відома тим, що 10 липня 1913 року тут було зареєстровано найвищу температуру повітря на Землі — 56,7 °C. На честь цієї події у розташованому неподалік містечку Бейкер була встановлена пам'ятка у вигляді найвищого у світі термометра. Найвища температура поверхні, зареєстрована у Долині Смерті, становить 93,9 °C, що також є найбільшим зареєстрованим показником в історії. Серед інших рекордів, зареєстрованих у пустелі Мохаве — одна з найвищих у світі тривалостей сонячного сяйва. Так, Лас-Вегас отримує в середньому 3825 годин сонячного світла на рік, або ж 315 сонячних днів (85 % часу).

Флора Флора пустелі Мохаве характеризується високим біорізноманіттям та одним з найвищих рівнів ендемізму у світі. Тут зустрічаються різні рослинні угруповання, розподіл яких залежить від клімату, висоти над рівнем моря та ґрунтів, які можна згрупувати в кілька «», які змінюють одна одну відповідно до висотної поясності.

Солончаки

На найнижчих висотах екорегіону, переважно на висоті до 700 м над рівнем моря, на дні пустельних долин зустрічаються солончаки та висохлі солоні озера (плая), які періодично можуть наповнюватися водою. Рослини в цій зоні пристосовані до дуже невеликої кількості опадів, дуже високих літніх температур та засолених ґрунтів. У солоних озерах життя може бути майже повністю відсутнім, однак на їхніх окраїнах ростуть різноманітні галофіти (солелюбні рослини).

На окраїнах плая домінують зарості південного рогозу (Typha domingensis), (Bolboschoenus robustus), (Distichlis spicata) та (Salicornia utahensis). Ці рослини зростають на , яскраво-білий колір яких вказує на високий вміст солі. Вони утворюють щільний рослинний покрив, який переривається лише глибокими ділянками відкритої води, глинистими ґрунтами або піщаними острівцями.

На узбережжях солончаків, на засолених, лужних, погано дренованих ґрунтах зростають невисокі здерев'янілі та сукулентні чагарники з родини щирицевих (Amaranthaceae), зокрема (Atriplex hymenelytra), (Suaeda nigra), (Neokochia californica), (Allenrolfea occidentalis) та інвазивні гіпсолисті мітельники (Bassia hyssopifolia). Також у цій зоні зустрічається (Frankenia salina) та (Anemopsis californica).