Замки і міські стіни короля Едуарда І в Гвінед () включені ЮНЕСКО до Світової спадщини і розташовані в графстві Гвінед, Уельс. Цей об'єкт включає замки Бомаріс і Гарлек та замки і міські мури Карнарвон і Конві. ЮНЕСКО вважає ці споруди «кращими зразками європейської військової архітектури кінця 13 століття і початку 14 століття».

Оборонні споруди були побудовані королем Едуардом I після його вторгнення до Північного Уельсу в 1282 році. Едуард переміг місцевих валлійських князів у великій кампанії і зайнявся постійною колонізацією території. Він створив нові укріплені міста, захищені замками, в яких могли б оселитися англійські іммігранти і управляти територіями. Проект був дуже дорогим і розтягнув королівські ресурси до межі. У 1294 році відбулися нові валлійські повстання Мадога ап Ллівеліна. Конві і Гарлек, до яких можливо було постачання морем, вистояли проти атаки, а Карнарвон, завершений лише частково, був узятий штурмом. В результаті Едуард оживив програму будівництва і наказав про початок будівництва в Бомарісі. Однак війни Едуарда в Шотландії стали споживати все більше королівських ресурсів і скоро роботи знов уповільнились. Будівельні роботи на всіх укріпленнях припинилися до 1330 року, і Карнарвон та Бомаріс не були повністю завершені.

Оборонні споруди відігравали важливу роль у конфліктах в Північному Уельсі протягом наступних століть. Вони були залучені у повстанні Гліндура на початку 15 століття та Війні червоної та білої троянд наприкінці 15 століття. Незважаючи на зниження військового значення після вступу династії Тюдорів на престол у 1485 році, вони були втягнуті у Громадянську війну в 17 столітті. В результаті конфлікту, парламент зобов'язав умисне знищення частин Конві і Гарлека, а от загроза навали про-роялістів з Шотландії дозволила Карнарвону і Бомарісу залишитися цілими. Однак до кінця 17 століття замки поступово зруйнувалися через відсутність догляду. Вони стали популярними у приїжджих художників наприкінці 18-початку 19 століть, і кількість відвідувачів збільшилася, коли доступ до території у Вікторіанську епоху покращився. Британська держава вклала величезні кошти в замки і міські стіни протягом 20-го століття, відновивши багато їх середньовічних рис. У 1986 році споруди були колективно оголошені об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО, як видатні приклади фортифікацій та військової архітектури, побудованих в 13 столітті, і зараз управляються як туристичні пам'ятки Валлійським агентством культурної спадщини «Cadw».

Більшу частину 20-го століття історія замків і міських стін розглядалися в першу чергу з військової точки зору. Використання в них концентричної оборони, барбаканів і великих воріт примусило Д.Дж.Кеткарта Кінга описати їх як «зеніт англійського будівництва замків», а Сідні Тоя — оцінити їх як «одні з найпотужніших замків будь-якого віку чи країни».;  Наприкінці 20-го і початку 21-го століть історики, такі як Майкл Прествіч і Абігейл Вітлі, також підкреслили роль замків як палаців і символу королівської влади. Місця розташування замків, таких як Карнарвон і Конві, були обране не лише за їх військові функції, а і за їх політичне значення, оскільки англійські замки були збудовані поверх місць влади валлійських князів. Замки включали розкішні апартаменти і сади, з метою підтримки великих королівських дворів у розкоші. Замок Карнарвон і міські стіни мали дорогу кам'яну кладку, ймовірно, призначену, щоб викликати образи Артурівської або римської імператорської влади для того, щоб підтримати особистий престиж Едуарда. Точна роль королівського архітектора Джеймса з Сент-Джорджа у будівельних проектах замків, а також вплив його рідного королівства Савойї на проекти, залишається предметом дискусії вчених.

Історія

13-14 століття

Підґрунтя

Замки і міські стіни короля Едуарда І в Гвінеді були побудовані як наслідок війн за контроль над Уельсом наприкінці 13 століття. Королі Англії та князі (принці) Уельсу змагалися між собою за контроль над регіоном з 1070-х, і норманська та англійська шляхта і поселенці поступово розширювали території протягом наступних декількох століть.;  Однак у 1260-х, валлійський лідер Лллівелін ап Гріффіт використав громадянську війну між Генріхом III і бунтівними баронами Англії, щоб стати панівною силою, і був офіційно визнаний як принц Уельський в рамках угоди в Монтгомері.

Едуард I став королем Англії 1272 р. Він мав великий досвід ведення війни і облоги: май досвід війни в Уельсі в 1257 році, очолював шестимісячну облогу замку Кенілворт в 1266 році і вступив в хрестовий похід у Північну Африку в 1270 році. Він бачив численні європейські укріплення, в тому числі міста, побудовані за планом і оточені мурами, та план замку в місті Ег-Морт. Зі вступом на престол, одним із його найперших дій було відремонтувати і розширити королівську фортецю Тауер. Едуард також відповідальний за створення ряду міст, збудованих за планом та зазвичай обнесених стіною, які мали назву бастіди, по всій Гасконі, як частини його спроб зміцнити свій авторитет в регіоні. Едуард також наказав створення таких планованих нових міст по всій Англії.

Між тим, відносини між Едуардом і Ллівеліном швидко погіршились, і Едуард вторгся в Північний Уельс в 1276 році в спробі повалити владу Ллівеліна. Під час війни Едуард побудував кілька великих замків, які мали допомогти краще контролювати регіон і виступати базою військових кампаній. Едуард був успішним у війні і угода в Аберконві 1277 року підтвердила англійське панування, поділивши більшість земель Ллівеліна між його братами і Едуардом.

Війна 1282–83 років

Едуард і його союзники серед валлійських князів незабаром почали знову сваритися, і на початку 1282 спалахнуло повстання, очолюване братом Ллівеліна, Дафіддом ап Грифітом. Едвард відреагував на повстання, мобілізувавши королівську армію в 8000 піхотинців і 750 кінників, з якою він вирушив на північ до Руддлана, а Південному і середньому Уельсі військом Марк-Лорда наступали з Кармартена і Монтгомері; Едуард потім організував військово-морську навалу на острів Англсі і збудував тимчасовий міст, щоб перебратися на материк, перенісши війну у серце Уельсу — Сноудонію. Ллівелін був убитий в грудні того ж року, на початку 1283 року Дафідд був схоплений і страчений.

Замість повторення угод, які раніше провалилися, Едуард вирішив колонізувати Північний Уельс на постійній основі. Залишок королівської сім'ї Ллівеліна і Дафідда був зім'ятий, а їх землі поділені між вищою англійською шляхтою. Управління Уельсом було змінено і його порядок був викладений у Статуті Руддлана, прийнятому 3 березня 1284 року. Уельс був розділений на графства та шири (області), за прикладом Англії, і було створено три нові області на північному заході: Карнарвон, Меріонет і Анґлсі.

Як частину цієї схеми, 1283 року Едуард наказав будівництво нових замків і фортець міст на окупованих територіях, зокрема, для стимулювання істотної англійської міграції до регіону.;  Серед них були майбутні об'єкти Світової спадщини — замок Карнарвон і його обнесене муром місто, які височіли над рікою Сейонт; замок Конві і його обнесене муром місто, які контролювали брід через річку Конві; замок Гарлек для захисту морського порту і нового англійського містечка. Ймовірно існували плани встановити замок і поселення-фортецю недалеко від стратегічно важливого міста Лланваес на Англсі — майбутній Бомаріс, — але вони були відкладені через видатки на інші проєкти.

Нові міста були важливими адміністративними центрами для нових англійських урядових структур: Карнарвон і Гарлек були центрами нових ширів (областей), а Конві відповідав за нове графство (округ). Замки були ключовими військовими базами, але були спроектовані, щоб функціонувати як королівські палаци, здатні підтримувати короля і королівський двір в безпечному комфорті. Кілька проектів також мали особливе, символічне значення.; Конві був навмисно розташований на місці абатства Аберконві, традиційної усипальниці валлійських князів; саме абатство було переселено на вісім миль вглиб території. Місцеві валлійські правителі цінували місце колишнього римського поселення у Карнарвоні за його імперську символіку, і частини укріплень валлійських князів були захоплені і символічно повторно використані для побудови там нового замку Едуарда.;  Місце замку Гарлек було пов'язано з легендою про Бранвен, валлійську принцесу.

Едуард найняв довірених архітекторів і інженерів для реалізації проектів, особливо савойського майстра Джеймса з Сент-Джорджа, а також близького друга Едуарда Отто де Грансона, солдата сера Джона де Бонвіяра і майстра-каменяра Джона Френсіса. Після війни 1272 року англійці вже будували замки, як правило, більші і дорожчі, ніж у місцевих валлійських правителів, але нові укріплення були ще більшими. Щовесни теслярі, землекопи і каменотеси збирались місцевими шерифами зі всієї Англії і переглядались у Честері і Едінбурзі перед відправкою на північ Уельсу і повертались додому кожну зиму.;  Кількість працівників була настільки великою, що мала сильний тиск на англійську робочу силу. Витрати були величезними: замок Карнарвон і міські мури коштували £15 500; замок і стіни Конві — близько £15 000, а замок Гарлек — £8 190.; ; ;

Міста-фортеці були заплановані регулярними, спираючись на досвід як їх еквівалента — бастидів у Франції, так і різних англійських планових поселень. Їх новими мешканцями були англійські мігранти, а місцевим валлійцям заборонялось жити всередині міських мурів. Міста мали різні рівні успіху: якщо вимірювати його бургажами (міською власністю, яку Корона надавала в оренду громадянам), Конві мало 99 бургажів близько 1295 року, а Карнарвон — 57 у 1298 році; Гарлек сильно відставав у плані зростання — в місті було всього 24 з половиною бургажа в 1305 році. Едуард доручив замки констеблям, які мали їх захищати і, в деяких випадках, також мали право захищати також міські стіни. Були створені постійні гарнізони солдат, оснащених арбалетами і обладунками — 40 у Карнарвоні, 30 у Конві і 36 у Гарлеку; . Всі міста при замках були портовими і могли  при необхідності постачатись по морю, що було важливою стратегічною перевагою, оскільки флот Едуарда мав майже повне домінування навколо вздовж валлійського узбережжя. Замки були оснащені задніми або потаємними воротами, які дозволили б їм отримувати постачання прямо з моря, навіть якщо місто б впало.

Повстання 1294–95 років

Укріплення Едуарда були перевірені на міцність в 1294 році, коли Мадог ап Ллівелін повстав проти англійського панування, що було першим великим повстанням після завоювання. Валлійці ймовірно повстали через введення оподаткування і Мадог мав значну підтримку. До кінця року Едуард повернувся в Уельс з великою армією і рушив на захід від Честера, досягши свого замку Конві до Різдва. Там він потрапив у пастку і був в облозі до січня 1295 року, отримуючи постачання тільки по морю, перш ніж додаткові війська прибули в лютому, щоб зняти облогу.;  Гарлек також був обложений, але врятований від ураження прибуттям поставок морем з Ірландії.; Карнарвон, однак, був збудований лише частково і впав під навалою валлійців; замок та місто були підпалені. У Англсі, валлійські сили вбили королівського шерифа.  Навесні Едуард контратакував силами 35 000 солдатів, придушивши повстання і вбивши Мадога.