Саадат Хасан Манто (, ; — ) — індо-пакистанський прозаїк, журналіст, драматург, сценарист, перекладач і художник, за національністю кашмірець. Автор однієї повісті, двадцяти двох збірок оповідань, п'яти збірок радіоп'єс, трьох збірок есе, ряду статей і кіносценаріїв і двох альбомів ескізів. Відомими розповідями письменника є «Новий закон», «Крик», «Образа», «Стосвічкова лампочка», «Мозель», «На узбіччі», «Запах», «Відкрий», «Холодне м'ясо» і «Тобатек Сінгх». Писав на мові урду. Шість разів звинувачувався в непристойності, тричі в Британської Індії і тричі в незалежному Пакистані, і кожен раз був виправданий. Удостоєний найвищої державної нагороди Пакистану, ордену Нішан-е-Імтіаз.
Біографія
Ранні роки Саадат Хасан Манто народився в містечку Самбрала поблизу міста Амрітсар 11 травня 1912 року. Походив з родини юристів, чиї предки були кашмірськими пандитами, які прийняли іслам. Дитинство і юність майбутнього письменника пройшли в Амрітсарі. Навчався в місцевій початковій і середній школі, потім в мусульманській середній школі для представників вищого суспільства. Він був молодшою дитиною в родині Гуляма Хасана Манто і його другої дружини Сардар Бегум. Наслідуючи сімейну традицію, слідом за старшими братами, повинен був обрати кар'єру адвоката, але в ньому рано проявився літературний хист.
У 1931 році вступив на гуманітарний факультет Хінду сабха коледжу в Амрітсарі. Через слабке знання урду (мовою, якою розмовляли в його родині, був панджабі) вступні іспити склав лише з третього разу. Засвоїти мову урду у нього вийшло не відразу. Навіть ставши одним з визнаних письменників на урду, волів спілкуватися рідною панджабі. Також володів англійською мовою і хінді. Під час навчання в коледжі познайомився з журналістом і письменником-публіцистом Абдулом Барі Аліго, які приїхали в Амрітсар в березні 1933 року на запрошення видавця місцевої лівої газети «Мусават» («Рівність»). Абдул Барі Аліго його спонукав до самостійної літературної діяльності, порадивши зайнятися художніми перекладами.
У коледжі й університеті У 1933 році в Лахорі була видана перекладена ним повість Віктора Гюго « Останній день засудженого до смертної кари». Пізніше, спільно з Хасаном Аббасом, перевів драму Оскара Уайльда «Віра або нігілісти», яка була опублікована в Лайаллпурі в 1934 році. Дізнавшись про те, що він цікавиться кіно, Абдул Барі Аліго запропонував йому вести колонку новин про світ кіно в газеті «Мусават». Саадат Хасан Манто також співпрацював з газетою «Ехсан» («Благодіяння») в Амрітсарі і продовжував займатися перекладами. Перше оповідання письменника — «Тамаша» («Видовище») було надруковане в 1934 році в газеті «Халк» («Народ»). Він опублікував його під псевдонімом, оскільки побоювався переслідування з боку влади через те, що твір було присвячено розстрілу в Амрітсарі і носило антиколоніальний характер.
Два роки поспіль не міг скласти іспити за перший курс, за що був відрахований з коледжу. У лютому 1934 року подав документи в Алігархський мусульманський університет, до якого вступив в липні того ж року, але провчився лише дев'ять місяців. Під час навчання в університеті вступив у Всеіндійська асоціацію прогресивних письменників, де познайомився з письменником Алі Сардар Джафром. У березні 1935 року в журналі «Алігарх мегезин» («Алігархський журнал») був опублікований його друга розповідь «Інкілабпасанд» («Революціонер»). У Саадата Хасана Манто був виявлений туберкульоз (пізніше, поставлений діагноз виявився помилковим). Йому довелося покинути університет і виїхати в санаторій в Кашмір, звідки через три місяці він повернувся в Амрітсар. Незабаром виїхав до Лахору, де влаштувався на роботу в видання «Парас» («Філософський камінь»). У 1936 році опублікував свою першу збірку оповідань на урду «Атішпаре» («Іскри»), присвятивши її пам'яті недавно померлого батька.
Перший період в Бомбеї (1936—1941) У 1936 році переїхав у Бомбей, де був прийнятий на місце редактора тижневика про кіно «Мусаввір» («Художник»). В цей же час він почав писати на хінді п'єси для радіо і сценарії для кінокомпаній. Співпрацював з студіями в Боллівуді до початку 1948 року, з перервою в 1941—1942 роках, коли переїхав і жив в Делі. Написав сценарії до фільмів «Бегум», «Вісім днів» (зіграв одну з головних ролей), «Біжи, юначе», «Бруд», «Мірза Галіб» і багатьом іншим. Спостереження за життям місцевої богеми лягли в основу творів письменника про світ кіно.
У травні 1938 року він був заручений з дівчиною з родини мусульман-кашмірців по імені Сафіє. 26 квітня 1939 року відбулася церемонія одруження. Незважаючи на різні пріоритети (для неї головним був достаток в сім'ї, для нього література), Саадат Хасан Манто любив дружину і вважав, що шлюб його вдався. У 1940 році був виданий другий збірник його розповідей «Розповіді Манто». У тому ж році в червні померла мати письменника, що помітно підірвало його здоров'я, а в серпні, без пояснення причин, він був звільнений з «Мусаввір» і влаштувався в тижневик «Карван» («Караван»). Але нова робота не змогла поправити погіршене матеріальне становище сім'ї.
Робота на Всеіндійському радіо Отримавши позитивну відповідь від головного редактора Всеіндійського радіо Крішан Чандара, в січні 1941 року Саадат Хасан Манто разом з сім'єю переїхав до Делі. Колегами письменника на новій роботі були Ахтар Хусейн Райпура, Упендранатх Ашк, Нур Мохаммад Рашід, Абу Саїд Курейші, Хасан Аббас, Чіраг Хасан Хасрат, Раджендра Сінгх Беді і Ахмад Надім Касмі. За час перебування в Делі ним були видані чотири збірки п'єс для радіо, збірка оповідань «Дхуан» («Пара») або під іншою назвою «Калі шалвар» («Чорні шаровари»), двічі в 1941 році, збірка статей, написаний сценарій фільму «Банджара» (разом з Крішаном Чандаром). В цей же час була заборонена його п'єса для радіо «Джарналіст» («Журналіст»), сатира на власників періодичних видань.
П'єси письменника редагував сам Кришан Чандар, але незабаром він був переведений на нову радіостанцію в Лакхнау, а відносини з новим головним редактором у Саадата Хасана Манто не склалися і йому довелося звільнитися з роботи. У квітні 1941 року помер маленький син письменника. Здоров'я його знову помітно погіршилося, почалася депресія. Він отримав запрошення повернутися на роботу в тижневик «Мусаввір» і в липні 1942 року знову переїхав в Бомбей.
Другий період в Бомбеї (1942—1948) По поверненню в Бомбей, поряд з редакторською і сценарною діяльністю, продовжив видавати твори в періодиці і окремими збірками — в 1943 році ним були перевидані збірники «Розповіді Манто» і «Пара» та видано збірник «Афсане аор драме» («Розповіді і драми»), в 1946 році був виданий збірник п'єс для радіо «Карват» («Поворот»), в 1947 році — збірка оповідань і статей «Лаззат-е санг» («Задоволення від удару каменем»). У Бомбеї були написані оповідання, що увійшли до збірки «Чугд» («Дурень»), критико-біографічний нарис «Ісмат Чугтаї», опубліковані в 1948 році вже після вимушеного переїзду письменника в Лахор.
В цей час він тісно спілкувався з працівниками кіноіндустрії: кінорежисером Шахідом Латіфом і його дружиною письменницею Ісмат Чугтаї, письменником і сценаристом Крішаном Чандаром, акторами Ашок Кумаром і Діліп Кумаром, актрисами Наргіс і Насим. У коло його спілкування входили вельми екстравагантні особистості, такі, як Брідж Мохан, якому він присвятив збірку оповідань «Бадшахат ка хатіма» («Кінець імперії»), виданий в 1950 році вже в Пакистані. Особливо міцна дружба пов'язувала його з письменником Ахмадом Надим Касмі, з яким він вів активне листування.
За цей час влада Пенджабу тричі подавали на письменника до суду за «аморальність»: перший раз в 1942 році за оповідання «Чорні шаровари», виданий в тижневику «Художня література» («Адаб-е Латіф»), другий раз в 1944 році за розповідь «Запах» і статтю «Сучасна література», опубліковані в тому ж тижневику і слідом втретє в 1945 році за збірку «Пара», особливо за розповіді «Пара» і знову «Чорні шаровари». У грудні 1944 року, який прибув з Лахора в Бомбей, інспектор поліції спробував заарештувати Саадата Хасана Манто, але через відсутність ордеру на арешт був змушений піти. Письменника заарештували 8 січня 1945 року і перевезли в Лахор. Суд почався в лютому 1945 року. За підсумками слухання йому присудили штраф у двісті рупій, але через місяць це рішення було скасоване апеляційним судом. Судові розгляди істотно підірвали здоров'я Саадата Хасана Манто, у нього був виявлений пневмоторакс.
У Бомбеї він жив до поділу Індії за релігійною ознакою на дві держави — Індію і Пакистан. Масового характеру в цей час набули зіткнення між індусами і мусульманами. Під тиском релігійних екстремістів кіностудії припинили співпрацю з Саадат Хасаном Манто, йому навіть погрожували розправою, що змусило письменника в грудні 1948 року емігрувати до Пакистану.
У Лахорі (1948—1955) Переїхавши в Пакистан, кілька днів провів в Карачі, звідки переїхав до Лахору. Сподівався, що з часом зможе повернутися в Індію, але через бюрократичну тяганину це виявилося неможливим. У 1948—1949 роках він був виключений з Асоціацій прогресивних письменників Індії і Пакистану. Після декількох місяців напруженого пошуку роботи, влаштувався в газету «Імроз» («Сьогодні»).
Написані ним в цей час статті та мініатюри згодом увійшли до збірки «Талха, туршу аор шірін» («Гірке, кисле і солодке»), виданий в 1954 році. Розповідь «Кхола до» («Відкрий»), присвячений темі розділу Індії, мав успіх у читачів, але був заборонений владою. Інший розповідь «Тханда гошт» («Холодне м'ясо») про конфлікт між громадами став, на думку самого письменника, першим значним твором створеним ним в Пакистані. Він був виданий в 1949 році, після чого Саадат Хасан Манто був знову заарештований і постав перед судом, разом з видавцем і редактором, з черговим звинуваченням в непристойності. 16 січня 1950 року всі обвинувачені були засуджені до трьох місяців тюремного ув'язнення і великого штрафу. Засуджені подали скаргу в апеляційний суд, і 10 липня того ж року були повністю виправдані.
Однак і після виправдувального вироку, твори письменника і сам він зазнавали постійних нападок з боку тієї частини суспільства, для якої моральність обмежувалася рамками власного про неї уявлення. Саадат Хасан Манто відповів кривдникам так, як міг відповісти тільки письменник — написав фейлетон «Упар, ніче аор дармійан» («Вгорі, внизу і посередині»), у якому зобразив ханжів такими, якими вони є. За цю розповідь, яку влада також визнала «аморальним», в початку 1953 року суд в Карачі присудив йому штраф в двадцять п'ять рупій. Але вже в 1954 році був виданий збірник статей письменника «Вгорі, внизу і посередині», в який потрапила історія з судом над письменником.
У цей час він багато спілкувався зі студентством, виступав з лекціями в навчальних закладах. Познайомився і потоваришував з молодим Анваром Саджаді, нині відомим пакистанським письменником. Відвідував засідання «Халка-е арбаб-е зоук» («Гурток цінителів мистецтва»), заснований в Лахорі ще в 1939 році поетами Нур Мохаммад Рашидом і Мірадж. Члени цього гуртка строго поділяли художню творчість і політичну діяльність.
Дізнавшись про матеріальні труднощі Саадата Хасана Манто, якийсь співробітник американського посольства в Пакистані запропонував йому солідні гонорари за згоду працювати в інтересах Сполучених Штатів. Письменник не тільки не прийняв пропозицію, але з 1951 по 1954 рік опублікував дев'ять памфлетів під загальним заголовком «Листи Дядькові Сему», спрямовані проти зовнішньої політики США. Памфлети отримали широкий громадський резонанс і увійшли до збірки «Вгорі, внизу і посередині».