Мусульманське завоювання Південної Азії — вторгнення та підкорення мусульманськими правителями Південної Азії, головним чином від XIII до XVI століття. Деякі історики вважають ті бойові дії найбільш кривавими в історії людства.
Ще під час ранніх арабських завоювань у VII столітті мусульмани намагались вторгнутись до Індії, але тоді вони не зуміли проникнути вглиб її території, зустрівши спротив раджпутських царств.
Разом з тим, гімалайські королівства Алмора, Гархвал, Лухул, долина Спіті, Кіннаур у сучасному Уттаракханді й Хімачал-Прадеш та Читтаґонзьких пагорбах, а також Непал, Бутан і Сіккім, що існують дотепер, ніколи не були завойовані мусульманами.
Передумови Південна Азія упродовж століть зазнавала вторгнень кочових племен. Індійський субконтинент часто зазнавав нападів з Ірану й Центральної Азії, тобто завжди з північного заходу. Після падіння іранської імперії Сасанідів і створення ісламського Халіфату з’явилась нова сила, що консолідувала місцеві племена, такі як афганці й тюрки. У такому сенсі мусульманське вторгнення X століття мало чим відрізнялось від інших вторгнень, починаючи від VI століття.
Утім, на відміну від інших завойовників, які швидко переймали образ життя підкорених і зливались з ними, мусульмани принесли з собою свою адміністративну та правову систему, релігію та модель соціального устрою. Їхня культура багато в чому була чужою для Індії. Більшість мусульманських правителів намагались нав'язати свою культуру місцевому населенню, але деякі, такі як Акбар, навпаки дозволяли й навіть заохочували місцеві традиції.
Арабські війська халіфів Омеядів на чолі з полководцем Мохалібом напали на Індію 664 року. Вони проникли до Мултана, що у сучасному пакистанському Пенджабі. Мусульмани задовольнились взяттям столиці Маїлі, грабунками й захопленням полонених. Араби тоді відчували піднесення через захоплення Персії та перевіряли доступність Індії для подальших завоювань. Наприкінці правління Омеядів мусульмани здійснили більш рішучий напад під керівництвом Мухаммеда ібн Касіма. Араби були відкинуті раджпутами під час битви за Раджастан 738 року. Подальші мусульманські завоювання очолювались вже не арабами, а тюрками та центральноазійськими монголами, які навернулись в іслам.
Кілька століть знадобилось ісламу для поширення в Індії, тому як це відбулось часто викликає дискусії у науціRam Puniyani. Question of Faith .
Вплив ісламу та мусульман в Індії
Розширення торгівлі Вплив ісламу особливо помітний у торгівлі. Першими контактами мусульман з Індією були атаки арабів на гнізда піратів у районі сучасного Мумбаї для захисту торгових шляхів Аравійського моря. Приблизно у той же час араби почали оселятись в індійських портах, що стало початком маленьких мусульманських громад. Їхнє зростання було спричинено не лише проповіддю ісламу, але й тим, що індуїстські раджі південної Індії (подібні до Чола) наймали до своїх військ мусульманських найманцівMcLeod (2002), стор. 33.
За допомогою ісламських шаріатських судів виникла єдина комерційна та правова система від Марокко на заході до Монголії та Індонезії на Далекому Сході. Поки південна Індія активно торгувала з арабами/мусульманами, північна віднайшла нові можливості. Коли індуїстські та буддійські царства Азії були підкорені ісламом, й останній почав поширюватись в Африці — він став високо централізованою силою, що дозволяла оформити платіжне доручення у Єгипті чи Тунісі, а виконати його в Індії чи Індонезії. Мусульманська система дозволяла швидко взаємодіяти групам духовенства, адміністративних керуючих та провідних торгівців. Мандрівник і дослідник Мухаммед Ібн-Абдулла Ібн Батута міг відносно легко мандрувати мусульманським світом. Він був імамом у Делі, судовим чиновником на Мальдівах, а також послом і торговцем на Малабарі. Це показує, що в ісламському світі одна людина могла бути і священиком, і чиновником, і купцем. В ісламському світі торгівлю захищали влада, закон і релігія. Шер Шах Сурі відкрив усі торгові шляхи та навіть скасував низку податків, що обмежували торгівлю. Він розширив мережу доріг і створив відомий Великий колісний шлях (1540—1544), що поєднував Калькуту з Кабулом, та частково використовується дотепер.
Поширення технологій Зі зростанням торгівлі було пов'язано й поширення технологій виробництва, а також міської культури. Це особливо впливало на ті частини світу, що були технологічно не розвиненими. З іншого боку, в Індії від давнини існувала багата інтелектуальна традиція й розвинуте міське життя, що менше потребували сторонніх ідей. Історики й нині сперечаються, наскільки технології, принесені мусульманами, вплинули на Індію. Використання керамічної плитки під час будівництва було принесено до Індії з Ірану, Іраку та Середньої Азії. Блакитна кераміка Раджастану сформувалась як наслідування китайській порцеляні, що почали завозити до Індії за Моголів.
Культурний вплив
Розділ Британської Індії, війни та взаємні вигнання мільйонів людей посилили ворожнечу мусульман та індусів, ускладнюючи об’єктивну оцінку. Мусульманське правління відзначалось високим рівнем асиміляції та синкретизму. Мусульманське панування вплинуло на соціальну поведінку й етику. В результаті складного історичного процесу мусульмани здобули в Індії унікальний досвід існування у меншості без втрати своєї ідентичності, але й без втрати зв’язків з немусульманами.
Вплив ісламу на індійську культуру проявляється у всіх галузях — у мові, одязі, кухні, у всіх видах мистецтва, архітектури, міського планування, звичаях та коштовностях. З іншого боку, мова мусульманських загарбників змінилась під впливом мов місцевого населення, вони перейшли на індійську за своєю лінгвістичною приналежністю мову урду, що використовує арабську абетку й доволі багато перських слів. Лінгвістично споріднені мови урду й хінді — дві головні мови Південної Азії — також відомі як гіндустані.
Мусульманське правління також спричинило зростання міст та поширення індійських технологій у решті світу. Кхурджа й Сіван стали відомими центрами гончарства, у Морадабаді виготовляли латунь, у Мірзапурі – килими, у Фірозабаді – скло, Фаррукхабад став центром друку, Шахранпур і Нагіна – різьблення по дереву, Бідар і Лакноу виробляли вироби з металу, у Срінагарі робили пап’є-маше, у Бенаресі виготовляли тканини й коштовності тощо. З іншого боку розвиток міст збільшив податковий тягар селян. Це призвело до суперечностей в укладі сільського життя, що панувало в Індії.
Індійські цифри під назвою «арабських» поширились усім світом разом із досягненнями індійської математики та природничих наук.
Ісламська архутектура Індії подарувала світу такі шедеври як Тадж-Махал і делійську Джама-Масджид.
Мухаммед ібн Касім
711 року арабський намісник східних провінцій Хаджадж ібн Юсуф відрядив дві невдалі експедиції до Белуджістану (посушливий регіон Іранського нагір'я у південно-західній Азії, нині розділений між Іраном, Афганістаном та Пакистаном) і Сінду.
Мусульманські хроніки (Чачнаме) стверджують, що мета експедицій була каральною у відповідь на рейди піратів на арабські судна. Царя Сінду Дахіра звинуватили у покровительстві піратам. Третю експедицію очолив юний арабський воєначальник Мухаммед ібн аль-Касім. Експедиція дісталась далеко на півночі до Мултана, «золотого міста», де розташовувався величезний Індуїстський храм Сан Мандір.
Ібн-Касім узяв Дебал (нині Карачі), а всі чоловіки старші за 17 років, які не прийняли іслам, були убиті. Армія Мухаммеда розбила Дахіра біля сучасного Хайдарабада у Сінді (712). Дахір загинув у бою, хоча його армія продовжувала битись. Дружина і син Дахіра сховались у фортеці Ревар під охороною 15 000 воїнів. Мусульмани готували штурм фортеці. Вдова Дахіра та інші жінки віддали перевагу перед мусульманським полоном самоспаленню. Фортеця була взята, 6000 полонених були страчені.
Міста Брахманабад і Нірун здались без бою. Арор і Мултан вчинили запеклий спротив. Військо завойовників спочатку складалось лише з шеститисячного кінного ополчення арабських племен. Так було встановлено панування омеядського халіфату від Атлантики до Інду. Мухаммед ібн-Касим невдовзі був відізваний до Іраку й там страчений. Форпостами халіфату у Південній Азії залишились Сінд і південний Пенджаб з містами Мансура (Брахманабад) і Мултан.
Арабське правління у Сінді
Сінд був розділений на безліч феодальних утворень ікта, що були роздані мусульманським воєначальникам. Воїни та духовенство також отримували землю, хоч деякі солдати отримували грошову винагороду.
Для місцевого населення було встановлено подушний податок джизія. Іншим джерелом прибутку був поземельний податок розміром у 2/5 — 1/4 врожаю. Решта зборів і податків часто продавались з торгів відкупщиками.
Судова справа не була врегульована. До смертної кари могли засудити й місцеві правителі та мусульманські судді каді, які часто призначали індусам несправедливо суворі покарання. Цивільні справи індусів вирішувались у панчаятах, тобто на раді 5 старійшин.
В цілому мусульманські правителі терпіли індуїзм у Сінді.
По мірі послаблення халіфату Багдад втратив контроль над Сіндом, який частково був зайнятий ірридентськими сектами хариджитів і карматів.
Все ж, до падіння династії Аббасидів, що замінила Омеядів, Сінд був частиною халіфату й активно контактував з мусульманським світом у сенсі торгівлі і культури.
Громади на північному заході
Подальший натиск ісламського халіфату був слабким, оскільки його центральна влада послабилась, а місцеві губернатори віддавали перевагу ділити владу з індуїстськими, джайнськими та буддистськими правителями. Проповідники-ісмаїліти виявили там гідну аудиторію як серед мусульман-сунітів так і серед немусульманського населення. 985 року подібна група біля Мултана проголосила себе незалежною ісмаїлітською Фатимідською державою.
Прибережна торгівля та постійні контакти з ісламським світом зробили Сінд зручним місцем, з якого мусульманські проповідники потрапляли до Індії. Було безліч навернених, особливо серед буддистської більшості. Мултан став центром ісмаїлітів, які зустрічаються в Сінде й нині. У тому регіоні ісламські науковці знайомились з індійською наукою та передавали її далі на захід.
На північ від Мултана немусульманських груп було дуже багато. З того часу завойовані мусульманами землі розділились на дві частини: північний регіон, включаючи Пенджаб, повернувся під контроль Раджей-індуїстів, натомість південне узбережжя, включаючи Белуджистан, Сінд і Мултан, залишилось під мусульманським контролем.
Газневіди
За Себук-Тегіна Газні розпочав війну з Кабул-шахом раджею Джаяпалою. Коли Себук-Тегін помер, а його син Махмуд отримав трон 998 року, Газні був зайнятий боротьбою на півночі з Караханідами. Тоді шах відновив військові дії.
На початку XI століття Махмуд Газневі здійснив 17 походів до Південної Азії. 1001 року султан Махмуд Газневі розбив раджу Джаяпалу з династії Хінду-шахів Гандхари та повів військо до Пешавара, який зробив 1005 року одним з центрів своєї держави.
Газневідські завоювання первинно були спрямовані проти ісмаїлітських Фатимідів і були частиною невпинної боротьби Аббасидського халіфату з ісмаїлітами. Однак, здобувши перемогу над останніми, Махмуд вирушив далі на багаті землі Індії, грабуючи храми й монастирі. До 1027 року Махмуд захопив більшу частину Північної Індії та отримав формальне визнання незалежності від аббасидського халіфа Ахмада аль-Кадіра.
Газневіди правили у Північній Індії понад 175 років (1010—1187). У той час Лахор отримав значення другої столиці, а згодом став столицею Газневідів.
До кінця правління Махмуда його імперія простиралась від Тегерана на заході до Джамни на сході, й від Аральського моря на півночі до Аравійського моря на півдні. Хоч його походи охоплювали всю Північну та Західну Індію, тільки Пенджаб став постійною частиною його держави. Кашмір, Доаб, Раджастхан і Гуджарат залишались під контролем раджпутських династій.