Ди́ско () — стиль популярної танцювальної музики другої половини 1970-х років. Пісні цього напрямку характеризуються високим, часто реверберованим вокалом, рівномірним чітким ритмом, визначеним четвертними нотами в партії бас-барабану, 8-мі або 16-ті тривалості у хай-хетів, причому на слабку долю (offbeat) грає відкритий хет та синкопованою електронною басовою лінією. На відміну від року, де переважають гітари, у звучанні диско переважають клавішні, струнні та електронні музичні інструменти, які створюють соковитий акомпанемент. Як сольні інструменти використовуються переважно оркестрові інструменти (напр. флейти). Темп — від 80 до 140 ударів на хвилину. Диско властива значна кількість оркестрових п'єс.
Серед перших виконавців стилю Диско — Bee Gees, Ottawan, Donna Summer, the Village People, The Jackson 5, Барі Вайт, Dschinghis Khan та Boney M. Зі зростанням популярності диско, до цього стилю зверталися й «недискові» виконавці, на хвилі популярності диско з'являються такі музичні фільми як та Лихоманка суботнього вечора. Одним з перших європейських хітів диско вважається пісня «J'attendrai» Даліди.
Прийнято виділяти такі різновиди диско: Bright disco, Dance-punk, Disco polo, Euro disco, Hi-NRG, House, Italo disco — Spacesynth, Hard Disco. На початку 1980-х популярність диско спадає, проте стиль значно вплинув на виниклі у 1980-х та 1990-х напрямки електронної танцювальної музики хауз і техно. Впливи диско простежують також у таких течіях хіп-хопу 1990-х — 2000-х років, як crunk, hyphy та snap.
Етимологія Термін «диско» є скороченим словом discothèque, французького слова, що означало «бібліотеку фонографних записів», похідне від «bibliothèque».
Словом «Discothèque» французькою почали називати нічні клуби в Парижі після того, як вони вдалися до відтворення пластинок під час нацистської окупації на початку 1940-х. Деякі клуби використовували це як власну назву. У 1960 році дискотеками називали паризькі нічні клуби і в англійському журналі.
Влітку 1964 року коротке плаття без рукавів під назвою «одяг дискотеки» ненадовго було дуже популярним у США. Найдавніший приклад вживання скороченої форми «disco» також на опис дискотечного одягу було знайдене в The Salt Lake Tribune 12 липня 1964 року, а у вересні того ж року в журналі Playboy словом disco назвали нічні клуби Лос-Анджелеса.
Вінс Алетті був одним із перших, хто описав дискотеку як звук чи музичний напрям у статті «Discotheque Rock Paaaaarty», яка вийшла в журналі Rolling Stone у вересні 1973 р.
Музичні характеристики
Музика диско являє собою поєднання реверберованого вокалу, що часто дублюється валторнами, і фоновою гармонією, що виконується на електричних піаніно та ритмічного акомпанементу на електрогітарі. Соло-гітарау диско використовується рідше, ніж у рок-музиці. Партія ритм-гітари характеризується «легким натисканням гітарних струн на гриф, а потім їх швидким відпусканням, лише для того, щоб отримати трохи приглушений звук, під час гри дуже близько до мосту.» Також в акомпанементі можуть використовуватися фортепіано, електричний орган (у перші роки), струнні синтезатори та клавішні електронні, такі як електричне піаніно Fender Rhodes, електричне піаніно Wurlitzer та Hohner Clavinet. Синтезатори також досить поширені на дискотеках, особливо наприкінці 1970-х.
Ритм характеризується синкопованими лініями басу (з інтенсивним використанням ламаних октав), що граються на бас-гітарі та на ударних, в тому числі африканських, латиноамериканських та електронних, такі як барабанні модулі Сіммонса та Роланда. Звучання збагачується окремими сольними лініями та підтримкою гармонічних функцій різноманітними оркестрові інструментами (арфа, скрипка, альт, віолончель, труба, саксофон, тромбон, кларнет, флюгельгорн, валторна, туба, англійський рожок, гобой, флейта (іноді альтова та зрідка басова флейта), флейта-пікколо, литаври та синтетичні струнні, струнна група або повний струнний оркестр.
Більшість пісень на дискотеці мають стійкий прямий 4-х четвертний ритм з відкритим хай-хетом між долями і синкопованою басовою лінією. Звичними є і інші латинські ритми, такі як румба, самба та ча-ча-ча, а також поліритмія, наприклад поєднання румби і меренги. Пульсація чвертками часто підтримується ритм-гітарою, але не завжди прослуховується явно.
У піснях часто використовується синкопування. Загалом, різниця між дискотекою, будь-якою танцювальною піснею та рок-популярною піснею полягає в тому, що в танцювальній музиці басовий барабан удари на кожну з 4-х долей такту. Крім того, дискотека характеризується 16-м розділом нот на чверть, як показано на другому барабанному малюнку нижче, після типового рок-барабанного малюнка.
Оркестровий звук, як правило, відомий як «звучання диско», в значній мірі спирається на групи струнних і валорн, що грають лінеарні фрази, в унісон з вокалом або грою на інструментальних заливках, тоді як електричні фортепіано та гітари створюють акомпанемент, що виконує гармонічну та ритмічну функції. Однак існують і більш мінімалістичні різновиди диско, з меншою кількістю інструментів.
У гармонічному відношенні, диско включає мажорні та мінорні септакорди, які частіше зустрічаються в джазі, ніж у поп-музиці.
Виробництво Створення «звучання диско» було набагато дорожчим, ніж у багатьох інших популярних музичних жанрах 1970-х років. На відміну від простішого звучання фанку, музики соулу кінця 1960-х років або невеликих джазових тріо, у диско-музиці часто входила велика група з декількома акордовими інструментами (гітара, клавішні, синтезатор), декілька ударних, група духових, струнний оркестр та різноманітні «класичні» сольні інструменти (наприклад, флейта, піколо тощо).
Пісні для дискотеки аранжували та складали досвідчені аранжувальники, а продюсери звукозаписів додавали свої творчі штрихи до загального звучання, використовуючи багатодоріжковий запис (до 64 треків) та звукові ефекти. Для запису складних аранжувань з великою кількістю інструментів залучали диригентів, переписувачів нот, інженерів мікшування.
Ранні записи були «стандартною» трихвилинною версією, доки Том Моултон не знайшов спосіб робити пісні довшими, аби довше тримати натовп клубних танцюристів у танці. Тогочасні платівки, розраховані на швидкість 45 обертів на хвилину могли вміщати лише до п'яти хвилин якісної музики. Натомість Молутон, разом з інженером Хосе Родрігесом, навчились використовувати 10-дюймові, а згодом і 12-дюймові диски, замість 7-дюймових. 12 дюймові записи, також відомі як" сингли Maxi", швидко стали стандартним форматом для всіх ді-джеїв диско.
Клубна культура
Нічні клуби Наприкінці 1970-х у більшості великих міст США процвітали сцени диско-клубів. Найбільші сцени діяли в Нью-Йорку, а також у Філадельфії, Сан-Франциско, Маямі та Вашингтоні. Сцена була зосереджена на дискотеках, нічних клубах та приватних вечірках- лофтах.
Звукове та світлове обладнання
Потужні, hi-fi звукові системи розглядалися як ключова принада диско-клубу. "На початку 1970-х Mancuso представив технології поєднання високочастотних динаміків (скупчення невеликих гучномовців, які випромінюють високочастотні частоти, розташовані над підлогою) та низькочастотних (додаткові комплекти сабвуферів, розташовані на рівні підлоги), для підсилення високих та високі частот. До кінця десятиліття звукорежисери Річард Лонг та інші, примножили ефекти цих інновацій на таких майданчиках, як «Гараж».
Типовий дизайн освітлення для танцювальних майданчиків для дискотек може включати різнокольорові вогні, що кружляють навколо або спалахують у такт, стробоскоп, освітлений танцпол та дзеркальна куля.
Ді-джеї Диско-жокеї (ді-джеї, DJ) часто поєднували пісні за допомогою магнітофонів, а також додавали збивки ударних, нові розділи та нові звуки. Ді-джеї підбирали пісні та груви відповідно до побажань танцюючих, переходячи від однієї пісні до іншої за допомогою мікшера для ді-джеїв та використовуючи мікрофон для представлення пісень та розмов з аудиторією. Інше обладнання було додано до базової установки DJ, забезпечуючи унікальні звукові ефекти, такі як реверберація, еквалайзер та блок ехо-ефектів. Використовуючи це обладнання, ді-джей міг робити такі ефекти, як вирізання всіх партій, крім басової, а потім повільне змішування на початку іншої пісні за допомогою крос-фейдера DJ-мікшера. Серед ді-діджеїв США: Френсіс Грассо, Девід Манкузо з The Loft, Frankie Knuckles з Чикаго та інші.
Деякі ді-джеї, наприклад Ларрі Леван, готували звукозаписи самостійно на студії звукозапису. Оскільки продажі платівок часто залежали від вибору ді-джеїв під час виступу у нічних клубах, ді-джеї також впливали на розвиток та популяризацію певних видів диско-музики, що випускалася звукозаписними компаніями.
У перші роки на дискотеках танцювали у вільному стилі або «фрістайл». Спочатку багато танцюристів імпровізували у власній манері, пізніше в епоху диско були розроблені популярні танцювальні стилі, зокрема «Bump», «Penguin», «Boogaloo», «Watergate» і «Robot». Популярним в 1790-х роках був Хастл.
В часи диско в багатьох нічних клубах влаштовувались конкурси дискотечних танців або пропонувались безкоштовні уроки танців. У деяких містах працювали викладачі танців на дискотеках або школи танців, які вчили людей танцювати в популярних стилях. Популярні диско танці були описані Карен Люстгартен у книзі «Повне керівництво з танців на дискотеці» (1978), яка користувалась великим попитом і очолювала список бестселерів New York Times протягом 13 тижнів та була перекладена китайською, німецькою та французькою мовами.
Серед відомих професійних танцювальних колективів 1970-х років були Pan's People та Hot Gossip. Для багатьох танцюристів ключовим джерелом натхнення для диско-танців 1970-х був фільм «Лихоманка суботнього вечора» (1977). Це переросло в музично-танцювальний стиль таких фільмів, як «Слава» (1980), «Танцюрист диско» (1982), «Флеш-данс» (1983) і «Останні дні диско» (1998). Інтерес до танців на дискотеці також допоміг породити танцювальні телевізійні шоу, такі як Dance Fever (1979).
Мода
Наприкінці 1970-х дискотечна мода була дуже поширеною. Люди, які відвідували дискотеки, часто носили гламурну, дорогу та екстравагантну моду на вечірках у своєму місцевому диско-клубі. Деякі жінки одягали прозорі сукні або вільні розкльошені штани. Інші жінки носили облягаючий, сексуальний одяг. Чоловіки одягали блискучі сорочки з поліестеру Qiana з різнокольоровими візерунками та загостреними надзвичайно широкими комірами, бажано відкритими на грудях. Чоловічі костюми для дозвілля, як правило, облягали талію і ноги, але нижня частина штанів була розкльошена в стилі дзвону, щоб забезпечити свободу пересування.
В епоху диско чоловіки марнували час на вибір модного одягу не менш ніж жінки. Жінки носили блискучий макіяж, блискітки або золотий одяг ламе, який мерехтів під вогнями. Популярним взуттям були туфлі та черевики на платформі і для чоловіків, і для жінок, на високих підборах — тільки для жінок. Намиста та медальйони були звичним модним аксесуаром. Рідше деякі танцюристки дискотек носили дивні костюми, одягалися в дрег, покривали тіло золотою або срібною фарбою або вдягали мінімалістичні вбрання, залишаючи значну частину тіла оголеною; так одягались на вечірках-лофтах у Нью-Йорку та диско-клубах, на які можна було потрапити лише за запрошенням.
Наркотики