Публі́чний поворо́т () — ситуація, яка складається в соціальних і гуманітарних науках з останньої третини ХХ століття та пов'язана зі зростанням соціального запиту на соціально-гуманітарне знання й постанням поза межами університетського середовища нових форм побутування гуманітаристики зі специфічними способами трансляції знань, функціями, методами, інституціями, типом мовленняЯсна, Іламі. (2017). Public turn: філософія в публічному просторі . Філософська думка (1), с. 28–41..
Зазначені тенденції на межі ХХ-ХХІ століть сягають максимуму в західному світі, а з другого десятиліття ХХІ століття — і в Україні, й охоплюють усі галузі соціальних і гуманітарних наук. У наукових дискусіях та у мас-медіа похідні від слова «публічний» сьогодні становлять вагомий пласт лексики: говорять про публічний дискурс, публічну політику, публічні стосунки, публічних інтелектуалів, публічну науку тощо. Залучення до публічного дискурсу стає однією з легітимних форм існування соціальних і гуманітарних наук у демократичному суспільстві. Масштаби явища дають змогу констатувати, що в гуманітаристиці кінця ХХ — початку ХХІ сторіччя відбувається вагомий теоретико-методологічний поворот, що поряд із лінгвістичним, прагматичним, комунікативним, дискурсивним та іншими «поворотами», тенденція до виділення яких виникає в гуманітаристиці другої половини ХХ століття, зумовлює обличчя сучасної науки.
Історія терміна
Перші згадки Попри те, що вперше поняття публічного повороту з'являється в наукових публікаціях ще наприкінці 1980-х років, тривалий час воно використовується епізодично й безсистемно, набуває різного змістовного наповнення від тексту до тексту й не артикулюється як предмет спеціальних досліджень ані у вітчизняному, ані в світовому науковому дискурсі.
Ймовірно, вперше словосполучення «публічний поворот» («») використали 1987 року Ден Брок і Роберт Фулвіндер у дискусії «Публічний поворот в філософії», представленій у квартальному бюлетені Центру філософії і публічної політики університету Меріленду (США)Brock, D. W., Fullinwider, R. K. (1987). The Public Turn in Philosophy. Philosophy and Public Policy Quarterly (1), Т. 7..
Втім, вдала постановка питання і ефектний термін не здобувають резонансу, і наступне використання цього поняття подибуємо лише 2005 року в однойменній книжці Пола Метью (США) в іншому значенні: вона осмислює публічну роль університетських інтелектуалів і розвиває ідеї «письменницького активізму», «публічного» і «громадянського» письменництва та риторики, завдяки яким «тексти виходять до публіки»Mathieu, P. (2005). Tactics of hope. The public turn in English composition. Portsmouth, NH: Boynton/Cook Publishers..
У 2008-му словосполучення «public turn» разом з «turn to public» мимохідь і без пояснень вживає один з перших ентузіастів публічної соціології, професор Каліфорнійського університету Майкл БуравойBurawoy, M. (2008). Public turn. From Labor Process to Labor Movement. Work and Occupations (4), Т. 35, 371—387.. Згодом, у 2010-му, Патріка Нікель аналізує постання низки «публічних дисциплін» та констатує, що «в різних дисциплінах паралельно відбувається публічний поворот»Nickel, P. M. (2010). Public Sociology and the Public Turn in the Social Sciences. Sociology Compass (9), Т. 4, 694—704.. 2016 року, також мимохідь, цей термін використовує російський соціолог Анатолій Лубський, на думку якого, «цей поворот багато в чому зумовив інтелектуальну ситуацію в соціальних науках на межі століть»Лубский, А. (2016). Социальные науки в России. Интеллектуальная ситуация в конце XX — начале XXI века. Гуманитарий Юга России (3), Т. 19, 31–49..
Однак у жодній з цього майже вичерпного переліку публікацій, автори яких використовують поняття «публічний поворот», воно майже не концептуалізоване й не постає як головний предмет дослідження.
Впровадження терміна та системні дослідження Як спеціальний термін із чітким визначенням та самостійний об'єкт теоретичного осмислення, його пропонує використовувати Іламі Ясна в однойменній статті в тематичному числі часопису «Філософська думка», присвяченому публічній філософіїФілософія в публічному просторі (2017). Тематичний блок науково-теоретичного часопису «Філософська думка» (1).. В цій статті вона систематизує розрізнені згадки про схожі процеси в різних галузях гуманітаристики та вперше системно аналізує передумови публічного повороту, окреслює його ознаки, простежує поширення цієї тенденції в різних країнах і галузях знань, а також запроваджує етапи та критерії інституціалізації публічних відгалужень наукових дисциплін.
Передумови публічного повороту Спроби простежити розвиток тенденції популяризації соціально-гуманітарних дисциплін, так само, як і науки загалом, слід відстежувати від витоків раціонального знання в Європі, тобто від доби Античності, коли основною, якщо не єдиною, синкретичною формою наукового знання була філософія. Виникаючи в античному полісі як діалогічна й публічна практика вільних громадян, філософія протягом усієї своєї історії зазнає коливань між полюсами езотеричності і відкритості, елітарності й популярності. Утім, у довгостроковій перспективі можна простежити загальний поступовий рух у бік публічності, популяризації, практизації, поетизації філософії та ширше, науки, осмислення ними своєї активної ролі у суспільстві, інтеграції її в публічний дискурс та охоплення дедалі ширших цільових авдиторій. Іламі Ясна виділяє п'ять чинників такого руху в останні три чверті століття.
Розширення предметного поля гуманітаристики Не в останню чергу це відбувається внаслідок світоглядних і методологічних поворотів другої половини ХХ століття. Насамперед це прагматичний (та згодом, практичний) повороти, що символізують перенесення акцентів з проблематики свідомості на проблематику дії, з теоретичної у практичну площину під впливом ідей американського прагматизму, засновники якого, Чарлз Пірс, Вільям Джеймс та Джон Дьюї, наполягали на тому, що філософія має зосередитись на «реальних проблемах», до котрих вони відносили моральні й політичні питання, втілюючи «суспільну надію, редуковану до ефективної програми дій». Згодом поворот до повсякденності, відзначає перенесення об'єкту рефлексії зі сфери трансцендентного до повсякденного буття, коли в поле зору філософів, соціологів, істориків потрапляють їжа і напої, кольори і пахощі, предмети побуту, хобі і види спорту та безліч інших близьких кожній людині дрібниць.
Зміна методу гуманітарного пізнання Другим чинником можна вважати зміну методу гуманітарного пізнання, що можна пов'язати, зокрема, із комунікативним поворотом, теоретичні витоки якого зазвичай віднаходять у концепціях Ю. Габермаса, К.-О. Апеля, Н. Лумана та ін. Класичне субстанціалістське розуміння соціального як надіндивідуального і метафізично первинного, поступається місцем інтерсуб'єктивній інтерпретації соціальності як комунікації, діалогу, взаємодії, спільного «конструювання реальності». На цьому теоретичному ґрунті не лише постають фундаментальні цінності соціальної активності і громадської участі, характерні для громадянського суспільства, але й визріває нова парадигма науки, яка визнає комунікативну природу і дискурсивний характер наукового пізнання та інтерсуб'єктивність знання як такого. Тут вже не складно угледіти риси «публічної науки» ХХІ століття — науки не так «для публіки», як «разом з публікою»: співпраці, діалогу, спільного пошуку знання чи істини. Інакше кажучи, якщо у зв'язку з прагматичним поворотом і поворотом до повсякденності йшлося про формування філософії, здатної становити інтерес для публіки, то у комунікативному повороті постає сама публіка, котру науковці вже майже готові сприйняти як рівноправного суб'єкта наукового дискурсу.
Розмиття дисциплінарних і жанрових кордонів гуманітаристики Третій чинник — розмиття дисциплінарних кордонів гуманітаристики в контексті загальнонаукової тенденції до порушення дисциплінарних меж та постання ідеалів міждисциплінарності, типової для межі ХХ-ХХІ століть, а також розмиття її жанрових кордонів — насамперед зближення її з літературою.
З одного боку це своєрідна «літературизація» чи «поетизація філософії» — процес освоєння філософією жанрів художньої літератури та «здачі думки поемі», перші проблиски якого, згідно з А. Бадью, помітні вже у творчості Ф. Ніцше та можуть бути простежені у творах інших представників філософії життя, екзистенціалізму й далі. Представники філософії стають лауреатами не лише суто академічних відзнак, але й літературних, як-то німецька премія імені Гете, яку в різні роки отримували А. Швайцер, З. Фройд, Е. Юнґер, Д. Лукач та ін. Лауреатами Премії Зігмунда Фройда, яку присуджують за публікацію наукових робіт доступною літературною мовою, ставали Г. Арендт, Ю. Габермас, Х.-Г. Ґадамер, О. Марквард, К. Шльоґель та ін. Серед імен лауреатів Нобелівської премії у галузі літератури поряд із, власне, літераторами, помічаємо імена представників академічної філософії або вихідців з неї — А. Камю, А. Бергсона, Б. Рассела, Ж.-П. Сартра.
Паралельно відбувається зустрічний рух літератури у напрямку філософії — своєрідна «філософізація літератури», коли серед письменників, далеких від академічної сфери, поширюється традиція надання літературним творам філософсько-символічного змісту. Ця тенденція, що спалахує та згасає протягом усієї історії як літератури, так і філософії — від Гомера і Гесіода в добу Античності, Вольтера і Ж.-Ж. Руссо за часів Просвітництва, Ф. Гельдерліна та Й. Ґете в період романтизму, до Ж.-К. Гюїсманса та О. Уайльда в другій половині ХІХ століття — від початку ХХ століття набуває нових масштабів у творчості А. Камю і Ж.-П. Сартра, Г. Гессе і Т. Манна, М. Унамуно і Р. Музиля. Ґ. Ґ. Маркеса і М. Кундери та навіть у науково-фантастичних творах Р. Гайнлайна, Ф. Діка, С. Лема та ін.
Криза університетів Четвертим чинником зростання попиту на гуманітарне знання поза межами університетів стає криза самих університетів та, насамперед втрата гуманітарною освітою своїх позицій як складової університетської освіти — факт, який визнають сьогодні представники як української, так і світової академічної спільноти.
З одного боку, падіння престижності гуманітарних дисциплін, скорочення аудиторних часів, майже повна відсутність попиту на дипломованих гуманітаріїв та, якщо йдеться про Україну мотивують фахівців відшукувати нові форми зайнятості поза межами університетів чи шкіл. Водночас те ж саме скорочення обсягу й неминуче зниження якості університетської гуманітаристики штовхає студентів і випускників до пошуку альтернативних джерел гуманітарного знання, потреба в якому, здається, є невід'ємною рисою людини.
Разом зі ще одним освітнім трендом сьогодення — виникненням нових освітніх форматів, як-то освіта протягом життя, освіта для дорослих, освіта з акцентом на здобуття універсальних компетенцій тощо — це зумовлює появу нових освітніх майданчиків, як то відкриті лекторії, дискусійні клуби і філософські кав'ярні, онлайн-курси тощо.
Наростання соціальних проблем та кризових ситуацій Нарешті, за п'ятий чинник доцільно взяти поширену гіпотезу про те, що «спрага до філософії» є своєрідним маркером соціальних проблем та кризових ситуацій. З тих часів, коли у Давньому Римі Діон Хрисостом писав, що «як ліки купують лише при серйозній хворобі, так і філософією нехтують, поки не прийде надмірна біда», та до сьогодні, коли «рутинну повсякденності руйнують нерозв'язні проблеми, в людей виникають питання, які вони врешті-решт скеровують до філософів». Це пояснює лавиноподібне зростання попиту на різноманітні форми публічної філософії, соціології, історії тощо саме тоді, коли зростає кількість соціальних конфліктів та рівень соціальної напруженості — у світі від кінця минулого тисячоліття та в Україні в останні два-три роки.
Інституціалізація «публічних дисциплін» Коли та чи інша форма суспільної, зокрема, наукової діяльності сягає помітних масштабів, стаючи масовою, подальший ефективний розвиток вимагає її професіоналізації та інституціалізації.
Процес і критерії інституціалізації