Правило трьох єдностей (також закон трьох єдностей) — правило драматургії, якого дотримувався класицизм XVII—XIX століть, спираючись на пасажі «Поетики» Арістотеля. Формулювання Правила являли собою три суворих обмеження: Єдність дії — п'єса має охоплювати єдиний драматичний кон­флікт; Єдність місця — дія має зосереджуватися лише на сцені й не виноситися за основний простір; Єдність часу — розгортання подій у п’єсах має відбуватися впродовж нетривалого часу — не більше однієї доби.

Таку інтерпретацію європейського (і перш за все французького) класицизму вперше чітко висунув абат Д'Обіньяк у 1657 році. У свою чергу французи ґрунтувалися на працях італійських теоретиків XVI ст., таких як Юлій Цезар Скалігер.

Нікола Буало у своєму «Мистецтві поетичному» сформулював три єдності так: Ми інші приписи від розуму візьмім:

Одну подію в час єдиний розгорнім,

Єдине місце їй за тло ясне узявши:

Така трагедія сподобається завше.

(Переклад М. Рильського)

Французи також високо піднесли ідею про те, що п'єса має складатися з 5 дій, що ділилися на сцени.

Положення Арістотеля Насправді Арістотель: зображав як бажану в трагедії тільки єдність дії: Підсумовуючи все це, скажемо, що як у інших наслідувальних мистецтвах єдність наслідування полягає у відтворенні одного предмета, так і фабула повинна бути відтворенням однієї і притому суцільної дії, тому що вона є наслідуванням дії. Частини ж подій повинні бути пов'язані так, щоб при перестановці або пропущенні будь-якої частини змінювалося і порушувалося ціле, або те, наявність або відсутність чого не вносить нічого істотного, не становить органічної частини цілого.Виділено курсивом ті слова, що стосуються теми статті. про єдність часу говорить лише як про поширену практику для трагедій його часу (на відміну від епосу), проте не формулює це як правило: Епічна поезія близька до трагедії тим, що вона відтворює серйозні характери за допомогою віршових розмірів, а відрізняється від неї просценками, зверненими до окремих громадян, причому пересипаними грубими жартами. Усі ці ігри та пісні повинні були сприяти перемозі животворних сил природи з тим одностайним віршовим розміром і тим, що вона є розповіддю. Інша різниця полягає в її обсязі. Трагедія має відбуватися протягом одного обігу сонця і лише трохи вийти за його межі, а епічна поезія не обмежена часом. Отже, цим вона також різниться. єдність місця не згадано зовсім.

Наслідки Через такі суворі обмеження класицистичні п'єси набули певних особливостей: так, дія зазвичай розгорталася в одній сім'ї, а кульмінаційні події (наприклад, бої або загибель героїв) винесено за сцену, і про них часто сповіщав посланець (прикладом може бути загибель Іполита у «Федрі» Жана Расіна). Винятки (загибель Федри з тієї ж п'єси) було виділено особливо. Буало був проти боїв і смертей на сцені — це розбігалося з уявленнями про катарсис.

Рецепція й критика У французькій драматургії відмова від трьох єдностей (драматургія Віктора Гюго) знаменує перехід від класицизму до романтизму.

Англійська, голландська й німецька драматургії XVIII ст. французькі вимоги не було сприйнято беззастережно, бо тих не було в ренесансній та бароковій драмі XVI—XVII ст. (зокрема, у п'єсах Шекспіра). Джон Драйден критикував Шекспіра за те, що у своїх хроніках він вміщає 30-річний період у двогодинну виставу, та врешті-решт визнавав його «незрівнянним» за можливість долати єдності. Семюел Джонсон указував на умовність єдностей; з англійських авторитетів епохи класицизму послідовно за три єдності стояв тільки Александер Поуп.

У Франції Шекспір уважався «диким» і «неосвіченим» генієм, який не дотримувався класичних норм, і його п'єси у французькому перекладі було перероблено з урахуваням трьох єдностей.

При цьому як прибічники трьох єдностей (Драйден), так і їхні критики (Гюго) однаково наполягали на «вірність природі». Джерела Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007. — 752 с. (Notabene). — С. 254-255 Античні поетики. Арістотель. Поетика. Псевдо-Лонгін. Про високе. Горацій. Про поетичне мистецтво / Упоряд. М. Борецький, В. Зварич. — К.: Грамота, 2007. — 168 с. (Серія «Бібліотека античної літератури»). ISBN 978-966-349-I05-9 Посилання

Примітки