Сіванці (Siwa, Siwis, Isiwan) — берберський народ, що населяє оазу Сіва (сіван. Isiwan, ), розташовану на північному заході Єгипту, в декількох десятках кілометрів від кордону з Лівією.
Сіва — найзахідніша з оаз Єгипту, і водночас це найсхідніший район, де говорять берберською мовою, якщо не рахувати крихітну оазу Кара за 120 км на північний схід від Сіви, де також говорять сіванською. На заході межі берберського світу сягають Марокко, Канарських островів та Мавританії.
Сіва мало нагадує те, що можна побачити в долині Нілу. Місцеві жителі відрізняються від єгиптян одягом, традиціями, способом життя, менталітетом. Вони говорять власною сіванською мовою, живуть в особливому сіванському світі. Тисячі років ізоляції серед великої й невблаганної пустелі дозволили сіванській спільноті створити унікальні культурні традиції, методи будівництва, стилі вишивки та системи сільськогосподарського виробництва, які відрізняються своєю красою і гармонією з навколишнім середовищем.
Тривала ізольованість наклала свій відбиток на світосприйнятті місцевого населення, яке протиставляє власну сіванську спільноту решті людства, що не є сіванцями.
1985 р. асфальтоване шосе, прокладене від середземноморського портового міста Мерса-Матрух, пов'язало Сіву із зовнішнім світом. Фактично лише після цього про неї дізналися в світі. Та й зараз, навіть у Єгипті, мало кому відомо про існування цієї унікальної оази.
Сіванці мають колір шкіри від легко-коричневого до середньо-коричневого, темно-карі очі, хвилясте волосся і помітно вузьку голову.
Споріднене за мовою населення живе в сусідній оазі Кара, а також в оазі Джагбуб, розташованій по той бік кордону з Лівією.
Розселення Оаза Сіва захована серед Західної пустелі Єгипту, яку ще називають Великим піщаним морем. Це один із найпосушливіших районів світу, який є частиною великої пустелі Сахара. 500 км пісків відділяють Сіву від долини Нілу на сході і 250 км від узбережжя Середземного моря на півночі. Найближча до Сіви велика єгипетська оаза Бахарія розташована приблизно за 350 км на сході.
Район має приємний клімат, тут холодно взимку, спекотно влітку і помірно тепло навесні і восени. Хмар і дощів практично не буває. Величезною буває різниця температур між денною спекою та нічним холодом, а то й заморозками. Влітку ця різниця може сягати 70-80 градусів.
Сіванці становлять абсолютну більшість населення оази Сіва, лише в селах Маракі (Maraqi) і Бахадж-ель-Дін (Bahaj al-Din, Bahay al-Din), розташованих серед піщаних дюн, живуть араби-бедуїни. Більшість мешканців оази проживає в її головному місті, яке також називається Сіва.
В пошуках роботи сіванці з'явилися в інших містах Єгипту, а також у нафтовидобувних районах Лівії.
Чисельність Ламін Суаг (Lameen Souag, 2009), посилаючись на дані перепису населення Єгипту 2006 р., зробив оцінку чисельності сіванців (носіїв сіванської мови). За даними цього перепису, населення оази Сіва становило 15 886 осіб. До них він додав невелику кількість жителів оази Кара (до 300 осіб) та відняв арабів-бедуїнів, жителів маленьких сіл Маракі і Бахадж-ель-Дін, а ще невелику групу арабів-єгиптян, що живуть у місті Сіва. На жаль, точна чисельність арабського населення Сіви невідома, от і виходить приблизна чисельність сіванців у 15 000 осіб (2006).
Проект Етнолог оцінює чисельність носіїв сіванської мови у 20 000 осіб (2013), а Joshua Project наводить чисельність сіванців станом на 2017 рік — 22 000 осіб.
Мова
Сіванська мова (власна назва: джлан-ісіван, žlān n īsīwān, ∂ǧlan n isiwan) належить до східної гілки берберських мов. Вона відзначається архаїзмом і величезною кількістю арабських запозичень. Власної писемності не має.
Літературною для сіванців є арабська. Вона ж є мовою шкільного навчання. Перша урядова школа була збудована 1928 р. У 1980-х рр. з'явилося єгипетське телебачення. Школа і телебачення є потужними чинниками, які впливають на мовне середовище Сіви, особливо на молоде покоління.
Постійно збільшується кількість контактів з арабським населенням. Багато молодих сіванців їдуть на заробітки до Александрії або до Лівії, а іноді й далі, наприклад, до Катару. Підзаробивши достатньо грошей, вони повертаються назад, щоб створити сім'ю. Природно, що ці люди більше призвичаїлись до арабської мови.
З іншого боку, ще в 1960-і роки сіванські землевласники стали наймати робітників з Верхнього Єгипту, а починаючи з 1980-х років розширення індустрії туризму приваблює до Сіви арабомовних людей з усього Єгипту. Так з'явилася арабська громада на території оази.
Результатом цих процесів стало те, що практично всі сіванці користуються, крім рідної, ще й арабською мовою.
Проте, незважаючи на таку ситуацію, всі сіванці в повсякденному житті продовжують користуватися переважно власною сіванською мовою. Жодних ознак переходу на арабську не помітно, батьки продовжують говорити з дітьми рідною мовою. З іноземцями спілкуються арабською; дехто знає також англійську.
Релігія
За віросповіданням сіванці є мусульманами-сунітами. Проте іслам тут зазнав сильного впливу з боку місцевої народної релігії, поширеної в культурному середовищі берберських народів. Багато доісламських традиційних вірувань зберігається й досі.
Місцеве населення дуже релігійне. Сіванці дотримуються всіх канонів ісламу, відзначають всі головні мусульманські свята. Кількість мечетей на душу населення є надзвичайно високою. Традиції дуже суворі, особливо по відношенню до жінок. Ті дуже рідко з'являються на людях, на вулиці вони завжди повністю загорнуті у чорне. У громадських місцях, включаючи магазини й кафе, ніколи не чути музики. Натомість майже весь день крутять аудіокасети з мусульманськими проповідями.
Сіванські чоловіки духовно керуються настановами суфійського ордену Сенусія (), що містять суворий моральний кодекс.
Історія Предки берберів вже понад 10000 років тому мешкали на узбережжі Північної Африки. Згодом завойовники відтіснили їх у внутрішні райони. Точно невідомо, коли саме бербери заселили оазу Сіва, але з'явилися вони тут до появи арабів у Північній Африці в VII ст. Єгипетський археолог Ахмед Фахрі (Ahmed Fakhry, 1973), інтерпретуючи коптські хроніки, висловлює припущення, що на початку VII ст. Сіву населяли бербери-масаки (Masacaes).
Про берберський етнічний характер населення Сіви свідчать повідомлення середньовічних арабських географів. В XI ст. аль-Бекрі відзначає, що її жителями були бербери, а не араби. У наступному столітті аль-Ідрісі наводить нові свідчення і говорить, що в оазі, крім місцевих берберів жила ще й група осілих арабів. Пізніше ця арабська громада більше не згадується. У XV ст. аль-Макризі відзначає спорідненість сіванської мови із зенетською (основною берберською). Розташована на стародавньому берберському караванному шляху, оаза прийняла певну кількість іноземних візитерів і при цьому зберегла більшу частину своєї давньої спадщини.
Той факт, що сіванська мова більше пов'язана із мовами сокна (Sokna) та фоджаха (El-Fogaha) в центральній Лівії і навіть нафусі (Nafusi) на північному заході цієї країни, ніж із сусідньою мовою ауджила (Awjila), наводить на думку, що вже після арабського завоювання відбулася якась міграція берберів із заходу, яка замінила попереднє населення. Певною мірою це підтверджує Сіванський манускрипт, місцевий літопис, який повідомляє, що деякі сіванські племена до XIII ст. прийшли з Джебель-Яфрін (Jabal Yafrīn), що на північному заході сучасної Лівії.
Сіва піддавалась численним нападам кочових арабів-бедуїнів, які постійно грабували жителів оази. Як результат, за Сіванським манускриптом, на початок XIII ст. населення оази скоротилася лише до 49 осіб. 1203 р. ці залишки збудували на пагорбі місто-фортецю Шалі й сховалися за його мурами. У ті часи Сіва була незалежною республікою. Чисельність населення зростала, і в XV ст. за стінами фортеці вже проживало близько 700 жителів. Зростала й економіка Сіви, освоювались нові землі, надлишки продукції (фініки, апельсини, зернові) експортуватися в інші краї.
Сіванський манускрипт також свідчить про напружені стосунки між двома громадами Сіви: корінними жителями оази, що жили на сході Шалі, та новими поселенцями, які займали західну частину міста. Конфлікти між ними стали нормою життя оази, періодично відбувалися короткі, але дуже активні й безкомпромісні сутички; були поранені й загиблі.
1820 року оаза була захоплена військом правителя Єгипту Мухаммеда Алі. Сіванці чинили спротив, бій тривав протягом 3 годин, але жителі оази не мали жодних шансів у протиборстві з армією, яка мала на озброєнні сучасну артилерію. Сіва стає частиною Єгипту. На жителів оази була накладена доволі велика данина, що викликало невдоволення місцевого населення. Сіванці неодноразово відмовлялися сплачувати данину, а чужинців, як тільки війська залишали оазу, виганяли зі своєї громади. Врешті 1829 року непокірну оазу було приборкано, і знову збройною силою. Єгиптяни були безжальними, 18 шейхів було страчено, 26 інших вислано з оази. Сіва втратила свободу, але більше не зазнавала нападів з боку бедуїнів. Уперше після 1200 року жителі оази стали будувати собі житло за межами укріпленого міста, хоча більшість за звичкою не хотіла цього робити.
1855 року сусідня оаза Джагбуб стає «столицею» ордену Сенусія. Сенусити встановили контроль і над Сівою. Вони мали підтримку серед західної частини сіванців, тоді як «східняки» перебували в опозиції до їх влади. Під час чергового внутрішнього сіванського конфлікту, що стався 1898 року, незважаючи на підтримку своїх «патронів», «західняки» зазнали поразки, і сенусити мусили на деякий час утекти в Джагбуб.
У кінці XIX — на початку XX ст. геополітична ситуація в Північній Африці змінилася через вторгнення європейських колонізаторів. Велика Британія захопила Єгипет, а Італія — Лівію. Пустельні райони лишалися під контролем сенуситів. Ескалація конфлікту сталася під час Першої світової війни, коли сенусіти примкнули до турків і оголосили війну італійцям та британцям. Ця авантюра скінчилася для них поразкою. При цьому Сіва довше за більшість інших оаз перебувала в руках сенуситів, вона протрималась до 1917 року. Сіванці під час воєнних дій намагалися триматись подалі від обох сторін конфлікту й більшу частину часу переховувались в гробницях гори Мерців.
За угодою між Італією та Великою Британією 1919 р. оаза Джагбуб відійшла до першої з них, а оаза Сіва — до другої. Цей кордон згодом був успадкований незалежними Лівією (1951) та Єгиптом (1922). Споріднене населення оаз було розділене державним кордоном.
1926 року небачена досі злива вирувала в Сіві протягом 3 днів. Вона завдала тяжкої шкоди місту Шалі, зруйнувавши більшу частину стародавньої фортеці. Її глинобитні будівлі буквально розтанули під дощем. Значна їх частина була зруйнована, решта стала небезпечною для життя. Люди мусили покинути свої домівки. Так сили природи прискорили будівництво нового поселення за межами старої фортеці.
Хоча Сіва й перебувала в складі Єгипту, реального впливу не неї уряд країни довгий час не мав. Місцева берберська громада продовжувала, як і раніше, жити власним автономним життям. Локальні бої, що відбувалися тут в часи Другої світової війни, також мало позначилися на житті сіванців. Натомість сусідня оаза Джагбуб залишила слід в історії героїчною обороною місцевого італійського гарнізону, який з грудня 1940 р. до квітня 1941 р. витримував облогу британсько-австралійських військ.
Переломними для Сіви стали 1980-і роки: було побудоване шосе між Мерса-Матрух і Сівою, до оази прийшли електрика, телебачення, бетонні будівлі, туризм. Ізоляція сіванського народу відійшла в минуле.
Етнографічні групи