Зала слави рок-н-ролу () — щорічна церемонія нагородження та музей в Клівленді, штат Огайо, США, присвячені найвідомішим і найвпливовішим діячам епохи рок-н-ролу: виконавцям, продюсерам й іншим особистостям, що зробили значний внесок у розвиток музичної індустрії.
Засновником Зали слави є керівник лейблу Atlantic Records Ахмет Ертегюн. Починаючи з 1986 року до неї щорічно вводять нових членів в категоріях «виконавці», «не виконавці», «ранній вплив» та «музична майстерність», загалом понад 400 осіб та музичних гуртів. 1995 року в Клівленді відкрився музей Зали слави рок-н-ролу, а 2012 року — бібліотека та архіви.
Зала слави рок-н-ролу вважається одним з найбільших музеїв Клівленда та однією з найпрестижніших музичних установ у світі, але має суперечливий характер через суб'єктивні критерії введення, багаторічне ігнорування деяких артистів, а також вшанування представників інших жанрів, як-то хіп-хоп або попмузика.
Історія
Заснування організації
1983 року продюсер мережі платного телебачення Black Tie Network Брюс Брендвен вирішив створити телепрограму «Зала слави рок-н-ролу». Разом з адвокатом Боба Ділана Девідом Брауном навесні 1983 року вони найняли 26-річну юристку Сюзан Еванс та призначили її виконавчим директором майбутнього телешоу. Щоб долучити до програми справжніх рок-зірок, вони звернулися за підтримкою до засновника лейблу Atlantic Records Ахмета Ертегюна. Той спочатку сумнівався, але після декількох розмов з Еванс погодився стати головою правління організації. 30 квітня 1983 року було засновано Фонд Зали слави рок-н-ролу, до якого увійшли Ахмет Ертегюн, редактор журналу Rolling Stone , керівник Sire Records , Сюзан Еванс, юрист та віцепрезидент Atlantic Records Норін Вудс. Під час організації перших церемоній нагородження до ради директорів долучилися керівник Electra Records , адвокат Бен Ніделл та продюсер . За задумом Ертегюна, заснована організація мала бути неприбутковою, щоб здобути довіру артистів.
Кандидатів у члени Зали слави висував престижний номінаційний комітет, що складався з лідерів музичної індустрії, керівників звукозаписувальних компаній, музичних істориків та музикознавців. До першого складу комітету увійшли сам Ертегюн, Веннер, Стейн, Краснов, журналіст , музичний критик , колишній партнер Ертегюна по Atlantic Records , продюсери та , радіоведучий , артист Найл Роджерс та брат Ертегюна Несухі. Комітет склав список з 41 номінанта, кожен з яких випустив перший комерційний запис не пізніше 1960 року. Список поширили із комітетом голосувальників, до якого увійшло близько двохсот музичних істориків, журналістів та інших діячів індустрії. За підсумками голосування до зали були обрані десять виконавців із найбільшою кількістю голосів, а також інші визначні персони, такі як власник Sun Records Сем Філліпс та радіоведучий Алан Фрід, який ввів у вжиток слово «рок-н-рол». Разом з тим, під впливом Яна Веннера загальна концепція Зали слави змінилася: якщо спочатку це мало бути одноразове телевізійне шоу, то тепер Веннер та Ертегюн вирішили започаткувати щорічну церемонію для вшанування артистів та збору грошей, а також побудувати музей, бібліотеку та архів.
Церемонії введення до зали
Перші нагородження Перша церемонія введення до Зали слави відбулася 23 січня 1986 року в холі нью-йоркського готелю «Волдорф-Асторія». Її відвідало близько 1200 запрошених артистів, членів родин, музичних підприємців та інших гостей. На заході були присутні всі живі артисти, введені до зали — Фетс Доміно, Рей Чарльз, Чак Беррі, Джеймс Браун, Джеррі Лі Льюїс, брати Еверлі, — окрім Літтл Річарда, що відновлювався від автомобільної аварії, а також родини Елвіса Преслі, Бадді Голлі та Сема Кука. Першим артистом, введеним до Зали слави, став Чак Беррі, якого представив гітарист Кіт Річардс. Наприкінці інавгурації відбувся імпровізований джем-сейшн на орендованих музичних інструментах, в якому взяли участь Кіт Річардс, Чак Беррі, Джуліан Леннон, Джеррі Лі Льюїс, Біллі Джоел та . Після завершення організатори погодилися, що церемонія пройшла чудово, перевершивши сподівання. «Це був початок чогось грандіозного. Ніхто точно не знав, наскільки важливим був той перший вечір, але церемонія інавгурації стала щорічною подією, на яку всі чекали з нетерпінням, та найціннішим вечором року для музичної індустрії» — згадував Ертегюн.
На другій церемонії, що відбулася 1 січня 1987 року, до зали увійшло 22 нових члени, включаючи першу жінку — Арету Франклін. Комітет хотів встигнути обрати якомога більше виконавців 1950-х, бо наступного року їх мали б затьмарити зірки 1960-х. Як і перша церемонія, ця не транслювалася по телебаченню, бо Ертегюн хотів демонструвати особливе ставлення до членів зали. Наступного року до зали увійшли такі виконавці, як The Beatles, Боб Ділан, The Beach Boys та The Supremes, але деякі музиканти — наприклад, Пол Маккартні з The Beatles або Даяна Росс з The Supremes, — проігнорували захід через конфлікти з іншими членами колективів. Під час нагородження 1988 року було презентовано дизайн майбутнього музею Зали слави в Клівленді, хоча термін будівництва залишався невизначеним. Одними з героїв четвертої церемонії, що пройшла 1989 року, стали Rolling Stones, які попри конфлікти зібралися разом та навіть зіграли на сцені; це стало поштовхом до об'єднання гурту, і за декілька місяців вони випустили альбом Steel Wheels та вирушили у перший концертний тур з 1982 року. Усталений формат вечірок тримався до 1992 року, коли Роббі Робертсон поскаржився на те, яким недбалим було шоу, а Брюс Спрінгстін сказав, що імпровізовані джем-сесії стають немузичними, після чого Ян Веннер вирішив щось змінити у форматі церемоній.
Зміни формату
Перші сім нагороджень відбувалися в готелі «Волдорф-Асторія» в Нью-Йорку, хоча близько половини діячів індустрії мешкали в Лос-Анджелесі, і не завжди могли відвідати захід. Через це — а також через велику кількість нових членів з Західного узбережжя, зокрема Cream, The Doors, Sly and the Family Stone та Creedence Clearwater Revival, — восьму церемонію було вирішено провести в лос-анджелеському готелі . 1993 року вперше замість імпровізованих джем-сесій відбулися заздалегідь підготовлені виступи артистів; від виступів «всіх зірок» відмовилися ще й через велику кількість колективів, а не сольних артистів, введених до Зали слави того року. Концерт запам'ятався воз'єднанням рок-тріо Cream, яке існувало лише з 1966 по 1969 роки. Під час виступу Creedence Clearwater Revival стався неприємний інцидент, бо лідер гурту Джон Фогерті відмовився грати з бас-гітаристом Стю Куком та барабанщиком , і ті залишили церемонію ображеними.
Під час церемонії 1995 року Ян Веннер офіційно оголосив, що після років очікувань та обіцянок музей буде відкритим цього року. Концерт запам'ятався ще одним історичним воз'єднанням: на сцені виступили введені до Зали слави музиканти Led Zeppelin, що не грали разом близько семи років. Окрім цього, керівники Зали слави нарешті змінили думку щодо трансляції церемоній введення. Раніше це були приватні події, які записувалися лише в архівних цілях, але тепер було погоджено, що відредагована версія церемонії транслюватиметься на музичному каналі MTV; згодом до трансляцій долучився канал VH1, а пізніше введення до Зали слави показували на телемережах HBO, ABC та Disney+. Одним з головних героїв церемонії 1996 року став гурт The Velvet Undeground, яких неодноразово номінували до цього, але жодного разу не обирали через різницю між тонким смаком номінаторів та більш популістськими поглядами голосуючих.
1997 року введення до Зали слави вперше відбулося в Клівленді, в готелі «Ренесанс». Очікувалося, що слідом за Cream на церемонії можна буде побачити воз'єднання гурту , але Ніл Янг відмовився через телетрансляцію, бо переймався, що гурт не зможе виступити якісно. 1999 року основна програма Зали слави була зосереджена на трьох суперечливих введеннях: Брюс Спрінгстін увійшов до зали сольно, без гурту ; Пол Маккартні був ображений на те, що його ввели до зали на п'ять років пізніше за Джона Леннона; Біллі Джоела не дуже любили критики, вважаючи його занадто вторинним та похідним.
Реформа номінацій та інклюзивність На початку 2000-х склад присутніх на церемоніях введення членів Зали слави став поступово змінюватися. Вечірки відвідувало все менше представників лейблів звукозапису, які скорочували витрати, та все більше фінансистів, які могли собі дозволити витратити сотні тисяч доларів за ніч. 2001 року до зали увійшли гурти Aerosmith та Queen; останні виступили на концерті за допомогою Дейва Грола та Тейлора Гокінса з Foo Fighters. Коли 2003 року членами Зали слави стали The Clash, всі очікували їхнього тріумфального воз'єднання, але цього не відбулося через смерть лідера гурту Джо Страммера. Виступ 2004 року запам'ятався гітарним соло Прінса на пісні Джорджа Гаррісона «While My Guitar Gently Weeps», яке вважають одним з найяскравіших моментів в історії Зали слави.
2005 року головою номінаційного комітету Зали слави став Джон Ландау. Він реформував систему номінацій, поділивши близько 30 членів комітету на менші групи, що спеціалізувалися на окремих піджанрах, як то хіп-хоп, альтернативна музика або хеві-метал. Ландау також запровадив більш активну ротацію, прибираючи неактивних та додаючи вмотивованих членів, залишаючи незмінними лише Ахмета Ертегюна та Джеррі Векслера. Своєю чергою, Террі Стюарт надсилав комітету імена артистів, яких найчастіше шукали та не знаходили відвідувачі музею.
2007 року до Зали слави вперше було обрано хіп-хоп-виконавця, гурт Grandmaster Flash and the Furious Five. Багато хто був незадоволений цим рішенням, бо попри безсумнівний вплив та значущість, їх важко було віднести до рок-н-ролу. Разом з тим, номінаційний комітет вважав доцільним бути більш інклюзивними, що позитивно впливало на фінансову підтримку організації. Окрім цього, продовжилася тенденція читати промови за допомогою телесуфлера та віддавати перші місця в залі тим глядачам, хто може за це заплатити, а не поважним артистам.
2009 року церемонії введення в Залу слави вперше стали публічними, що зробило їх більш енергічними внаслідок підтримки фанатів, а також збільшило доходи організації завдяки продажу квитків. Перше відкрите введення до Зали слави вирішили провести в Клівленді, щоб привабити більше відвідувачів до музею. Церемонія відбулася в старому театрі , який був краще пристосований до концертів, ніж готель «Волдорф-Асторія», де артистам доводилося переодягатися на кухні.
Комерціалізація та мейнстрим
2014 року до Зали слави увійшов гурт Kiss, який номінанти ігнорували багато років. Джон Ландау та багато інших членів комітету не любили Kiss через вторинність, але завдяки наполегливості гітариста Rage Agains the Machine Тома Морелло визнали, що цей колектив надихнув тисячі інших грати гітарну музику. Це рішення вплинуло на подальші номінації, і комітет все частіше почав звертати увагу на гурти із суттєвим комерційним успіхом, які до цього навіть не розглядалися.
В другій половині 2010-х поширилася практика введення до Зали слави більш мейнстримних виконавців із великим обсягами продажів, незалежно від їхнього жанру, включаючи не лише зірок рок-н-ролу, але й хіп-хоп- та навіть попмузикантів. 2017 року до зали увійшли такі різні артисти, як Тупак Шакур, Pearl Jam, Electric Light Orchestra, Джоан Баез, Найл Роджерс, Yes та Journey, а наступного року до неї обрали попспівачок Мадонну та Вітні Г'юстон, а також відверто комерціалізованих Bon Jovi, яких за жодних умов не ввели б до зали в минулому. Разом з тим, критерій комерційної успішності розповсюджувався лише на сучасні колективи, а не зірок минулого, таких як Grand Funk Railroad або Bachman-Turner-Overdrive.
2022 року номінаційний комітет очолив Рік Крім, який до цього працював в музичних видавництвах та на телебаченні. Церемонії 2020-х років стали близькими до традиційних телевізійних шоу, гарно спродюсовані, але майже позбавлені спонтанних промов, несподіваних суперечок або імпровізованих виступів, характерних для перших років існування Зали слави
Музей