Сіньха́йська револю́ція в Китаї () — революційні події 1911-1912 у Китаї, під час яких було повалено правління маньчжурської династії Цін (правила на півночі Китаю з 1636, змінила династію Мін у 1644).
Політична криза в Китаї загострювалася. У 1908, по смерті імператриці Ци Сі, правителем проголошено її онука — дворічного Пуї, а реальну владу захопила маньчжурська знать, яка усунула з найвищих посад китайську аристократію.
У травні 1911 уряд передав право на будівництво залізниць у ряді провінцій спільному британо-франко-німецько-американському консорціуму, відібравши його у китайських акціонерних компаній. Це викликало хвилю невдоволення та спровокувало повстання у Сичуані, а ввечері 10 жовтня виступили революційно налаштовані солдати гарнізону в Учані. «Тунменхой» очолив ці повстання та поширив їх на сусідні провінції — почалася Сіньхайська революція (від назви року з 30 січня 1911 до 17 лютого 1913 за китайським календарем).
29 грудня 1911 представники 17-ти повсталих провінцій у Нанкіні («південній столиці») проголосили Китай республікою й обрали Сунь Ятсена її тимчасовим президентом. Однак республіканський уряд контролював лише частину терену країни, в Китаї тривала Громадянська війна. Командувач імператорськими військами генерал Юань Шикай (1859—1916), який свого часу мав репутацію ліберала, не приховував власних претензій на абсолютну владу. Тому, прагнучи припинити громадянську війну й уникнути іноземного вторгнення, Сунь Ятсен у середині лютого 1912 вдався до компромісу. Він відмовився від посади президента на користь Юань Шикая, а маньчжурська династія, у свою чергу, відмовилася від престолу, хоча за нею залишалися палаци, землі, майно. Новий президент відразу ж перевів уряд із революційного півдня до Пекіна, контрольованого його військами, жорстоко придушив селянські та робітничі виступи та встановив режим особистої диктатури. Його підтримали й іноземні держави, надавши велику банківську позику.
Сунь Ятсен та інші діячі «Тунмінхою» за участю частини лібералів створили 25 серпня 1912 нову партію — Ґоміньдан («Національна партія»). Загалом вона дотримувалася «трьох народних принципів», щоправда, без вимоги зрівняльного переділу землі. Юань Шикай відразу ж розпочав переслідування ґоміньданівців, і тоді в липні 1913 Сунь Ятсен закликав народ до «другої революції». Проте повстання придушили урядові війська, керівники забороненого Ґоміньдану емігрували, а Юань Шикай, розпустивши парламент, скасував конституцію та проголосив себе військовим диктатором. У 1915 він спробував оголосити себе імператором, але його монархія тривала лише 82 дні. Республіканський устрій було повернуто. Незабаром, за підтримки Комінтерну, партія Ґоміньдан посилила свої позиції: перемога революції стала остаточною.
Див. також Китайська революція Громадянська війна в Китаї (1927—1936, 1946—1950) Сунь Ятсен — ідеолог Синьхайської революції в Китаї Кокурюкай
Джерела
Література Синьхайская революция 1911—1913 гг. / Сборник документов и материалов. М.,1968 г. Сунь Ятсен. Избранные произведения. М., 1985 г. Белов Е. А. Революция 1911—1913 гг. в Китае. М., 1958 г. Ефимов Т. В. Революция 1911 г. в Китае. М., 1959 г. Ефимов Т. В. Буржуазная революция в китае и Сунь Ятсен (1911—1913 гг.). Факты и проблемы. М.,1974 г. Крымов А. Г. Общественная мысль и идейная борьба в Китае (1900—1917 гг.). М., 1972 г. Белов Е. А. Учанское восстание в Китае 1911 г. М., 1971 г. Борох Л. Н. Союз возрождения в Китае. М., 1974 г. Никифоров В. Н. Китай в годы «пробуждения Азии». М., 1982 г. Новая история Китая. М., 1972 г. Вопросы истории. 2004 г. № 10. Дмитриев С. В., Кузьмин С. Л. Что такое Китай? Срединное государство в историческом мифе и реальной политике. — Восток (Oriens), № 3, 2012, с.5-19.