Electric Light Orchestra (, стилізується як ELO) — англійський рок-гурт, створений у Бірмінгемі в 1970 році мультиінструменталістами Джеффом Лінном, Роєм Вудом і барабанщиком Бівом Бівеном. Їхня музика характеризується поєднанням попмузики, класичних аранжувань та футуристичної іконографії. Після від'їзду Вуда в 1972 році, Лінн став одноосібним лідером гурту, аранжуючи й продюсуючи кожен альбом, та пишучи майже весь їхній оригінальний матеріал. Під час свого першого існування з 1970 по 1986 рік Лінн та Бівен були єдиними постійними учасниками гурту.
Назва гурту — каламбур, який містить великодку як до електричного освітлення, так і до «легкої оркестрової музики» — популярного стилю, що звучав, зокрема, у програмі BBC Light Programme у 1940—1960-х роках. ELO був створений з бажання Лінна та Вуда створювати сучасні рок- та поппісні з класичним підтекстом. Він утворився як відгалуження попереднього гурту Вуда — The Move, учасниками якого були Лінн та Бівен. У 1970—1980-х роках ELO випустив ряд альбомів і синглів, які потрапили до топу 10, включаючи найуспішніший комерційно успішний альбом гурту — подвійний альбом Out of the Blue (1977). Два альбоми досягли вершини британських хіт-парадів: натхненний жанром диско — Discovery (1979) і концептуальний альбом з науково-фантастичною тематикою — Time (1981).
У 1986 році Лінн втратив інтерес до гурту й розпустив його. На це, у 1998 році, Бівен створив власний гурт — ELO Part II, до якого на початку 1990-х років увійшли кілька його колишніх колег з ELO. Після відходу Бівена у 1999 році ELO Part II перетворився на The Orchestra. Після короткого возз'єднання з 2000 по 2001 рік під керівництвом Лінна ELO знову припинив свою діяльність до 2014 року, коли Лінн відновив гурт з давнім учасником Річардом Тенді (який приєднався до гурту в 1971 році й залишався в ньому до першого розпаду в 1986 році) під назвою Jeff Lynne's ELO. Тенді помер у травні 2024 року, залишивши Лінна єдиним учасником. У 2024 році ELO розпочав свій останній тур, який був оголошений за чотири роки до смерті Тенді, проте його відклали через пандемію COVID-19 .
За оригінальний 13-річний період активного запису та гастролей ELO вони продали понад 50 мільйонів платівок у всьому світі та зібрали 19 нагород CRIA, 21 RIAA та 38 нагород BPI. З 1972 по 1986 рік ELO 27 разів потрапляв до топу 40 найкращих пісень в UK Singles Chart та 15 разів до топу 20 найкращих пісень на американському Billboard Hot 100. Гурт також має рекорд у тому, що він найбільше разів потрапляв до топу 40 хітів Billboard Hot 100 (20) без жодного синглу жодного гурту в історії хіт-парадів США. 2017 року ключові учасники ELO (Вуд, Лінн, Бівен та Тенді) були введені до Зали слави рок-н-ролу.
Історія
Формування та ранні альбоми (1970—1973)
У 1968 році у Роя Вуда — гітариста, вокаліста та автора пісень The Move з'явилася ідея створити новий гурт, який би використовував скрипки, віолончелі, струнні баси, рогові та духові інструменти, щоб надати своїй музиці класичного звучання, змінюючи рок-музику в напрямку «продовжити там, де зупинилися The Beatles». Головними стали оркестрові інструменти, а не гітари. Джефф Лінн, фронтмен колеги з Бірмінгема з гурту The Idle Race, був схвильований цією концепцією. Коли Тревор Бертон покинув The Move у лютому 1969 року, Лінн попросив Вуда приєднатися, лише, щоб сказати «ні», оскільки він все ще був зосереджений на пошуку успіху зі своїм гуртом. Але в січні 1970 року, коли Карл Вейн покинув гурт, Лінн прийняв друге запрошення Вуда приєднатися, за умови, що вони спрямують свою енергію на новий проєкт.
12 липня 1970 року, коли Вуд додав декілька віолончелей до пісні, написаної Лінном, яка мала стати стороною Б The Move, нова концепція стала реальністю, а «10538 Overture» стала першою піснею Electric Light Orchestra. Спочатку планувалося закінчити The Move після виходу альбому Looking On наприкінці 1970 року, переходячи до нового складу в новому році, але для сприяння фінансуванню молодого гурту, ще одного альбому The Move, Message from the Country, також був записаний під час тривалих записів ELO і вийшов в середині 1971 року. Дебютний альбом The Electric Light Orchestra вийшов у грудні 1971 року. Тільки тріо Вуд, Лінн і Бівен грали у всіх піснях, Білл Гант забезпечив партії валторни, а Стів Вулам грав на скрипці. Альбом вийшов у США в березні 1972 року під назвою No Answer. Назва була обрана після того, як секретарка звукозаписної компанії спробувала зателефонувати британській компанії, щоб отримати назву альбому. Вони були недоступні, тому вона залишила записку з написом «No Answer»Electric Light Orchestra's No Answer. snopes.com. Процитовано 31 січня 2011.. «10538 Overture» стала британським хітом. Альбоми обох гуртів вийшли у магазинах водночас, The Move та ELO в цей період з'являлися на телебаченні.
Дебютний концерт ELO відбувся 16 квітня 1972 року в пабі «Ґрейгаунд» у місті Кройдон, графство Суррей, у складі Вуда, Лінна, Бівена, Білла Ганта (клавішні / валторна), Енді Крейґа (віолончель), Майка Едвардса (віолончель), Вілфреда Ґібсона (скрипка), Г'ю Мак-Давелла (віолончель) та Річарда Тенді (бас). Однак цей склад протримався недовго. Спочатку пішов Крейґ, а потім, під час записів другого альбому гурту і Вуд. Взявши з собою Ганта і Мак-Давелла, Вуд залишив гурт, щоб сформувати Wizzard. Обидва згадували про проблеми зі своїм менеджером, Доном Арденом, якого Вуд вважав непрофесійним у своїй ролі, та незадовільний тур по Італії, де віолончелі та скрипки не було чути за електричними інструментами. Однак Арден керував би Wizzard, попри негативні коментарі Вуда щодо Ардена. Всупереч прогнозам музичної преси, що гурт згорне діяльність без Вуда, який був рушійною силою створення ELO, Лінн активізувався та очолив гурт, в якому з попереднього складу залишилися Бівен, Едвардс, Ґібсон і Тенді (який перейшов з баса на клавішні на заміну Ганта), а новачки Майк де Альбукерке та Колін Вокер приєдналися до гурту у ролі басиста та віолончеліста відповідно.
Новий склад виступив на «Фестивалі Редінг і Лідс» 12 серпня 1972 року. Звукознімачі «Barcus Berry», якими в цей час хизувалося струнне тріо гурту, дозволили їм мати необхідне підсилення звуку своїх струнних інструментів на сцені, які раніше заглушалися електричними інструментами. Гурт випустив свій другий альбом Electric Light Orchestra II на початку 1973 року, який зробив їм їх другий британський топ 10 і їх перший сингл американського хіт-параду, який був вдосконаленою версією класичної пісні Чака Беррі «Roll Over Beethoven» (яка також включала перші два чи три рядки з першої частини симфонії № 5 самого Бетховена)"ELO: UK Chart History" . Official Charts Company. Процитовано 9 лютого 2015. ELO також вперше вийшов на American Bandstand. Під час запису третього альбому Ґібсона відпустили після суперечки з приводу грошей. Мік Камінський приєднався як скрипаль, а Вокер пішов з гурту, оскільки гастролі занадто віддаляли його від сім'ї. Залишився тільки віолончеліст Едвардс, який закінчив партії віолончелі для альбому. Отриманий в результаті альбом On the Third Day вийшов наприкінці 1973 року, американська версія включала популярний сингл «Showdown». Після виходу з Wizzard Г'ю Мак-Давелл повернувся як другий віолончеліст гурту, також наприкінці 1973 року, встигнувши з'явитися на обкладинці On the Third Day в деяких регіонах, попри те, що не грав в альбомі.
Глобальний успіх та концептуальні альбоми (1974—1982) Для четвертого альбому гурту Eldorado, — концептуального альбому про мрійника, Лінн зупинив мультитрекінг струн та найняв Луїса Кларка як аранжувальника струнних з оркестром та хоромEaton Music – Louis Clark. Web.archive.org (5 червня 2008). Процитовано 31 січня 2011.. Перший сингл альбому «Can't Get It Out Of My Head» став їхнім першим хітом у топі 10 хіт-параду США, а Eldorado — першим золотим альбомом ELO. Майк де Альбукерке покинув гурт під час записів, оскільки бажав проводити більше часу зі своєю сім'єю, а отже, більшу частину басових партій в альбомі виконував Лінн.
Після випуску Eldorado Келлі Ґраукатт був завербований басистом, і на початку 1975 року Мелвін Ґейл замінив Едвардса на віолончелі. Склад стабілізувався, коли гурт прийняв набагато доступніший звук. На цей момент ELO став успішним в США, і гурт був зірковим атракціоном на стадіоні та у закладі, і регулярно виходив у «The Midnight Special» більше, ніж будь-який інший гурт в історії цього шоу, з чотирма появами (1973, 1975, 1976, 1977).
Face the Music вийшов в 1975 році, де продюсували сингли «Evil Woman», їх третій британський топ 10, і «Strange Magic». Вступну інструментальну пісню «Fire on High», з її поєднанням струнних та акустичних гітар, отримала популярність, після того, як стала музичною темою для американської телевізійної програми «CBS Sports Spectacular» у середині 1970-х років. З 3 лютого по 13 квітня 1976 року гурт провів тур, зігравши 68 концертів за 76 днів у США.
Їхній шостий альбом, платиновий A New World Record, став першим альбомом, який потрапив до топу 10 UK Albums Chart, коли він вийшов у 1976 році. Він містив хітові сингли «Livin' Thing», «Telephone Line», «Rockaria!» та «Do Ya», останній перезапис пісні The Move, записаної для фінального синглу цього гурту. Гурт провів тур на підтримку в США лише з вересня 1976 по квітень 1977 року. З перервою в грудні, потім 31 січня 1977 року виступ на American Music AwardsELO Livin Thing American Music Awards 31 Jan 1977 Full . YouTube (25 лютого 2011), а також разовий концерт у Сан-Дієго в серпні 1977 року.
Після A New World Record в 1977 році вийшов платиновий подвійний альбом Out of the Blue. З Out of the Blue вийшли сингли «Turn to Stone», «Sweet Talkin' Woman», «Mr. Blue Sky» і «Wild West Hero», кожен з яких став хітом у Великій Британії. Потім гурт вирушив у 9-місячний 92-концертний світовий тур з величезним набором та надзвичайно дорогою сценою космічного корабля з туманними машинами та лазерним дисплеєм. У Сполучених Штатах концерти називались The Big Night і були їх наймасштабнішими на сьогоднішній день, на стадіоні Клівленда їх бачили 62 000 людейBornino, Bruno, "62,000 see ELO’s UFO" Cleveland Press 17 July 1978. The Big Night став найкасовішим концертним туром в історії музики до цього моменту (1978). Гурт грав на лондонській Вемблі Арені протягом восьми ночей з аншлагом під час туру — ще один рекорд того часу. Під час австралійського туру на початку 1978 року Electric Light Orchestra отримав дев'ять платинових нагород за альбоми Out of the Blue та A New World Record.
У 1979 році вийшов мультиплатиновий альбом Discovery, який досяг першого місця у UK Albums Chart. Хоча найбільшим хітом альбому (і найбільшим хітом ELO загалом) стала рок-пісня «Don't Bring Me Down», альбом відзначився своїм сильним дисковпливом. Discovery також випустив хіти «Shine a Little Love», їх перший і єдиний хіт № 1 з 1972 року дотепер з будь-яким із чотирьох основних чи другорядних американських синглів хіт-параду на Radio & Records, «Last Train To London», «Confusion» та «The Diary Of Horace Wimp». Ще одна пісня, — «Midnight Blue», вийшла синглом у Південно-Східній Азії. Гурт записав рекламні відео до всіх пісень альбому.
До кінця 1979 року ELO досягли вершини своєї популярності, продавши мільйони альбомів та синглів, і навіть надихнувши на пародію / триб'ют пісні в альбомі Ренді Ньюмена Born Again, під назвою «The Story of a Rock and Roll Band». У серпні 1979 року Джефф Лінн також відхилив запрошення для ELO виступити відкривачем концертів «Фестивалю Кнебворт». Натомість це дозволило Led Zeppelin отримати можливість вести шоу.