Микола Єлисейович Сенчило народився 25 лютого 1939 року в селі Харківці Пирятинського району у простій селянській родині, де виховувалося п'ятеро дітей. Став популярний завдяки своїм гумористичним збіркам.
Життєвий шлях Дитинство хлопця пройшло в селі Харківці, тут він закінчив сільську десятирічку. Далі життєва дорога юнака пролягла на Донбас. Ось що розповідає про це Микола Єлисейович:
Життєві обставини склалися так, що він, разом із молодшим на два роки братом Іваном, оселилися в Луганську, забрали туди ж і матір. Так і протікало життя – Микола Єлисейович доглядав до смерті неньку, займався творчістю – видав близько 20-ти збірочок, серед яких чи не найбільше коло шанувальників здобули сатиричні твори. Так тривало до того часу, поки на Донбасі не розпочалися страшні події, які нині називають антитерористичною операцією.
На запитання, як живеться у Пирятині, Микола Єлисейович посміхається:
Знайомство зі Стусом Служба стала новою віхою в житті хлопця, подарувавши знайомство з людиною, яка зіграла вагому роль у виборі подальшого життєвого шляху, - з Василем Стусом.
Спілкування продовжилося і після армії. Звів їх випадок: Василь Стус уже працював у Горлівці вчителем. У це ж містечко після дембеля повернувся і М. Сенчило. Зустрілися на вулиці випадково, розговорилися. Саме від В. Стуса молодий Микола Сенчило дізнався про літоб’єднання, яке діяло в Горлівці. Не в останню чергу і через вплив поета, який саме вступив до аспірантури, Микола Сенчило теж вирішив здобути вищу освіту і вступив на заочний відділ Донецького педінституту, де здобув фах філолога. Хоча працювати за спеціальністю не довелося.
Творчість З 1979 року мешкає в місті Луганську. Тут зміг видати чимало збірок гумору: «Хоч не хочеш — зарегочеш» (1996), «Сміх і гріх» (1997), «Трапилася оказія» (2000), «Гостре око» (2005), «Остючки» (2007), а також поетичних книжечок для дітей: «Обіцяли їжачка, принесли колючку» (1996), «Загадки» (1997), «Добрик» (1999), «Святкові дзвони» (2002), «Краса — на волі!» (2006) і збірку ліричних поезій «Струни серця» (2004), мемуарний нарис «Рідна сторона» (2007). Особливо дорогі для Миколи Сенчила спогади про Василя Стуса — «Стусова доля» (1998), «Незабутній син України» (2002).
Отож часто Микола Сенчило приходить на уроки у школи міста Луганська, виступає в Українсько-канадському культурному центрі «Відродження» Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, адже він багато років — член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, а з 2004 року — член Національної спілки письменників України.
А ще читає свої сатиричні «остючки та колючки» про тих можновладців і дрібних начальників, хто мову рідну і простих людей зневажає, а най¬більше любить гроші й тілесні розкоші, дістається і тим, хто тільки патякає про любов до народу, а думає, як у кишеню більше покласти. Для більшої дошкульності й байку віршовану складе — про Барана, наприклад, який чомусь не тільки бекає, але й мекає, бо, мабуть, двомовний.