Моха́ммад Ха́тта (; 12 серпня 1902 — 14 березня 1980) — індонезійський політичний діяч, національний герой Індонезії, віце-президент, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ і міністр оборони країни.
Ранні роки Мохаммад Хатта народився у місті Букіттінгі 12 серпня 1902 року у заможній та впливовій мусульманській родині. Його батько, Хаджі Мохаммад Джаміл, помер, коли Мохаммаду було лише вісім місяців. Відповідно до традицій народу мінангкабау він виховувався у родині матері. До моменту закінчення школи Хатта володів голландською мовою та знав основи КорануKahin (1980), стор. 113.
У вільний від навчання час Мохаммад працював у поштовому відділенні. Зазвичай школярам не дозволяли працювати, утім для Хатти зробили виняток, оскільки він успішно склав іспити для вступу до середньої школи. Часто читав голландські газети, особливо цікавився статтями про політичні дебати у Народній раді. У шістнадцятирічному віці почав цікавитись політикою й національними рухами. 1918 Хатта був обраний скарбничим паданзького відділення Молодіжної асоціації Суматри.
Навчання у Нідерландах 1919 року Хатта був зарахований до середньої голландської школи у Батавії, яку закінчив з відзнакою 1921 року. Після того він поїхав до Нідерландів, де продовжив навчання у Роттердамі, у торговому коледжі Роттердамського університету Еразма. Вже 1932 року він здобув ступінь доктора економіки. Однак через своє захоплення політикою Хатта невдовзі залишив заняття наукою.
Там же, у Нідерландах, Хатта вступив до лав організації Індійський Союз. 1922 та організація змінила назву на Індонезійський Союз. Того ж року Хатта став скарбничим організації, а від 1926 до 1930 року — її головою. Висловлювався на підтримку ідеї відмови індонезійців, які прагнули до незалежності своєї країни, від співробітництва з голландською колоніальною владою. Під керівництвом Хатти Індонезійський Союз, який до того був студентською організацією, значно збільшив свій вплив. Хатта також був головним редактором журналу «Вільна Індонезія» — друкованого органу Індонезійського Союзу.
Хатта брав участь у багатьох загальноєвропейських конгресах як голова індонезійської делегації: Міжнародний демократичний конгрес у Б'єрвілі (Франція, 1926), з'їзд Ліги противників імперіалізму й колоніалізму Брюсселі (Бельгія, 1927)Kahin (1980), стор. 114. Там, у Брюсселі, він зустрічався з індійцем Джавахарлалом Неру, єгиптянином Хафізом Рамадан Беєм, африканцем Ламіном Сенгором та іншими учасниками визвольних рухів з різних країн.
У середині 1927 року діяльність Індонезійського Союзу почала непокоїти голландську владу. У червні того ж року Хатту й чотирьох інших лідерів організації було заарештовано та взято під варту. Після шестимісячного ув'язнення вони постали перед судом у Гаазі. 1929 року заарештовані лідери Індонезійського Союзу вийшли на свободу. Невдовзі після цього Хатта та його прибічники вступили до заснованої Ахмедом Сукарно Індонезійської національної партії (ІНП). У липні 1932 року Хатта повернувся на батьківщину.
Боротьба за незалежність До моменту повернення Хатти до Індонезії ІНП саморозпустилась, багатьох її членів було заарештовано голландцями, утім Сукарно залишився на свободі. Більшість членів ІНП піс ля розпуску партії вступили до лав Партії Індонезії (Partindo). Група радикально налаштованої молоді на чолі з Сутаном Шаріром створила організацію з такою ж абревіатурою (ІНП), що означала Індонезійська національна просвіта, її члени мали проводити пропагандистську роботу серед населення. У серпні 1932 очолив нову ІНП.
У 1932-1933 писав статті з економіки й політики для газети Народна Влада. Він жадав, щоб ті публікації сприяли вихованню нових кадрів для індонезійського визвольного руху. У той період Хатта різко критикував Сукарно та його політичні погляди. У грудні 1933 року голландська колоніальна влада заслала Сукарно на острів Флорес за антиурядову діяльність. Пізніше, у лютому 1934, були заарештовані керівники джакартського та бандунзького відділень нової ІНП, серед заарештованих був і Хатта.
У січні 1935 він та його прибічники, включаючи Шаріра, заслані до Нової Гвінеї, на річку Дігул. Там місцева адміністрація запропонувала Мохаммаду роботу державного службовця (це давало заробіток у 40 центів на день та значно збільшувало шанси на дострокове звільнення). Натомість Хатта відповів, що якби він мав бажання піти на державну службу, він би це зробив у Джакарті, де йому би платили набагато більше. У засланні Хатта писав для газети «Погляд», що давало йому пристойний прибуток. У Дігулі він багато читав і викладав для засланих економіку, історію та філософію.
У січні 1936 Хатта й Шарір були переведені до Банданейри, на Молуккські острови. На новому місці засланці отримали більшу свободу пересування, їм дозволили спілкуватись із місцевими жителями. Хатта й Шарір навчали місцевих дітей історії, говорили з ними про політику. Живучи у Банданейрі, Хатта всиновив місцевого хлопчика Деса Алві, який згодом став відомим істориком і дипломатом.
У лютому 1942 Хатта й Шарір переведені до міста Сукабумі на Західній Яві.
Японська окупація
У 1941, після нападу Японії на Перл-Гарбор, почались військові дії у Тихому океані. Вже у березні 1942 японці почали захоплення Голландської Ост-Індії. 9 березня нідерландські війська капітулювали. 22 березня 1942 японці звільнили Хатту й Шаріра та доставили їх до Джакарти.
У Джакарті Хатта зустрівся з генерал-майором Харадою, тимчасовим главою японської адміністрації Індонезії. Останній запропонував йому стати радником окупаційної адміністрації, на що Хатта погодився. Найважливішим для Хатти стало визнання Японією права Індонезії на незалежність — він вважав, що це буде сприяти міжнародному визнанню Індонезії. У липні 1942 року до Джакарти був доставлений Сукарно. Після цього стосунки між останнім і Хаттою почали поступово покращуватись. За якийсь час на таємній зустрічі Сукарно, Хатта і Шарір домовились про свої подальші дії. Було прийнято рішення, що Шарір буде організовувати підпільний спротив окупантам, а Хатта і Сукарно почнуть співпрацю з японцями, одночасно зберігаючи зв'язки з Шаріром.
Працюючи в японській адміністрації, Хатта, як і інші колабораціоністи, звеличував у своїх промовах Японську імперію, називаючи її захисником, лідером і світлом Азії. У той же час Хатта все ще залишався переконаним прибічником незалежності Індонезії. У грудні 1942 він сказав, що Індонезія звільнилась від нідерландського панування не для того, щоб бути захопленою японцями; що перед постійною японською окупацією Індонезії він віддасть перевагу зануренню країни на дно океану.
У 1944 японські війська зазнали низки поразок у війні в Тихому океані. У вересні 1944 прем'єр-міністр Японії Куніакі Коїсо заявив, що Японія збирається у найближчому майбутньому надати Індонезії незалежність. Після 1944 японська адміністрація часто заявляла, що Індонезії невдовзі буде надано незалежність. Японський контр-адмірал Маєда брав участь у створенні дискусійного клубу «Центр вільної Індонезії», в ньому часто виступали Хатта і Сукарно. У квітні 1945 створений Дослідницький комітет з підготовки незалежності Індонезії (), який пізніше прийняв першу конституцію Індонезії.
Проголошення незалежності У серпні 1945 року, після ядерного бомбардування Хіросіми й Наґасакі та вступу СРСР у війну проти Японії, стало ясно, що Японія не здобуде перемогу. 7 серпня 1945 року була створена Комісія з підготовки незалежності Індонезії (КПНІ) (), наступного дня Хатта й Сукарно зустрілись у Сайгоні з генералом Хісайчі Терочі. На тій зустрічі було вирішено, що 18 серпня Індонезія отримає незалежність.
14 серпня Хатта і Сукарно повернулись до Індонезії. Вони вирішили негайно розпочати підготовку до проголошення незалежності. Первинно Шарір виступив проти негайного проголошення незалежності, однак пізніше він погодився з думкою Хатти і Сукарно. На той момент японські війська ще залишались в Індонезії, й у багатьох учасників боротьби за незалежність виникла пересторога, що нова держава буде сприйнята світовим співтовариством як маріонеткова держава Японії. Наступного дня, 15 серпня 1945 року, Японія оголосила про свою капітуляцію. В Індонезії таку новину сприйняли з недовірою, але контр-адмірал Маєда підтвердив факт складання зброї. Біля будинків Хатти і Сукарно почала збиратись патріотично налаштована молодь, яка вимагала негайного проголошення незалежності. За словами Хатти народ не хотів незалежності без Сукарно. Однак вони вважали, що час для проголошення незалежності ще не настав.
Вранці 16 серпня Хатта і Сукарно були викрадені радикально налаштованою молоддю, яка знову зажадала від них негайного проголошення незалежності. Бранців перевезли з Джакарти до села Регнасденклок. Того ж дня у Джакарті мало відбутись засідання КПНІ, на якому планувалось обрати Сукарно головою, а Хатту — віце-головою того Комітету. Відсутність відомостей про місцезнаходження Сукарно й Хатти спричинила серйозне занепокоєння серед членів КПНІ. Після отримання даних про місцезнаходження викрадених політиків представник КПНІ Ахмад Субарджо приїхав до Регнасденклока й домовився з викрадачами про звільнення бранців. У ніч з 16 на 17 серпня вони повернулись до Джакарти, розташувавшись у будинку контр-адмірала Маєди.
17 серпня 1945 року була оприлюднена Декларація незалежності Індонезії, підписана Сукарно і Хаттою.
Віце-президент 18 серпня 1945 року КПНІ обрав Сукарно першим президентом, а Хатту — першим віце-президентом Індонезії. Два політики мали різні стилі керівництва — Хатта був більш активним адміністратором, намагався самостійно контролювати діяльність уряду. Однак, незважаючи на відмінності між ними, тандем Сукарно-Хатта, який серед індонезійців отримав назву Дуумвірат, вважається одним з найкращих прикладів партнерських відносин між політиками за всю історію Індонезії.
У перші місяці незалежності Хатта прийняв три важливих рішення (під час закордонних відряджень Сукарно передавав йому всі повноваження): у жовтні був створений Центральний національний комітет Індонезії (ЦНКІ), якому було передано частину повноважень президента; невдовзі було дозволено створення опозиційних політичних партій (до того єдиною партією в країні вважалась Національна партія на чолі з Сукарно); у листопаді президент втратив повноваження глави уряду, які перейшли до прем'єр-міністра — ним став Сутан Шарір.
Коли Нідерланди почали війну проти Республіки Індонезії, Хатта разом із Шаріром і Сукарно запропонували вирішити конфлікт дипломатичним шляхом. Молоді ж політики наполягали на продовженні війни проти голландців. У квітні 1946 року Хатта й Сукарно очолили індонезійську делегацію на перемовинах у Джок'якарті. У листопаді 1946 року, після укладення Лінгаджатської угоди, Нідерланди визнали Індонезію незалежною державою. Однак, відповідно до тих угод, юрисдикція Республіки Індонезія поширювалась тільки на Яву, Суматру й Мадуру. На решті території колишньої Голландської Ост-Індії створювалась федеративна держава Сполучені Штати Індонезії. Однак, перш ніж угода була ратифікована Палатою представників голландського парламенту, стосунки між Нідерландами та Індонезією знову загострились, що призвело до відновлення військових дій у липні 1947 року.
Хатта намагався заручитись підтримкою зарубіжних країн. Він потай вирушив за кордон, переодягнувшись у другого пілота літака. Спочатку він відвідав Індію, де зустрівся зі своїм старим знайомим Джавахарлалом Неру, попрохавши допомоги у нього й Магатми Ґанді. Неру запевнив Хатту, що Індія надасть Індонезії фінансову підтримку, а також буде сприяти прийняттю Індонезії до лав ООН та її міжнародного визнання.
Глава уряду У грудні 1947 року на борту американського крейсера «Ренвілл» відбулись нідерландсько-індонезійські перемовини, а у січні 1948 року було укладено нову мирну угоду, за якою Республіка Індонезія визнала втрату територій, захоплених голландцями 1947 року. На знак протесту проти тієї угоди прем'єр-міністр Амір Шарифуддін подав у відставку. Після цього Сукарно призначив новим главою уряду Хатту, значно розширивши його повноваження.