Лівійсько-чадський конфлікт — низка воєнних конфліктів між збройними силами Лівії і Чаду, які відбувалися на півночі Чаду в період з 1978 по 1987 роки, хоча історія втручання Лівії у внутрішні справи Чаду значно довша і почалася ще в 1968 році, до захоплення влади у Лівії Муаммаром Каддафі, коли громадянська війна в Чаді поширилася на північні пустельні регіони країни.K. Pollack, Arabs at War, p. 375 Конфлікт складався з чотирьох окремих вторгнень збройних сил Лівії до північного Чаду, які відбувалися в 1978, 1979, 1980—1981 і 1983—1987 роках. В усіх чотирьох випадках Лівія користувалася допомогою деяких чадських фракцій, що брали участь у громадянській війні у країні; фракції, які протистояли вторгненню, підтримував уряд Франції, збройні сили якої втручалися у конфлікт для врятування чадського уряду в 1978, 1983 і 1986 роках.
Модель ведення воєнних дій у цьому конфлікті сформувалася вже у 1978: Лівія провадила артилерійську, авіаційну і бронетанкову підтримку пішим підрозділам чадських союзників, які й виконували більшу частину розвідувальних та бойових операцій.K. Pollack, p. 376 Ця модель змінилася лише наприкінці конфлікту, в 1986 році, коли усі чадські фракції об'єдналися для опору лівійській окупації півночі країни з нечуваною в новітній історії Чаду одностайністюS. Nolutshungu, Limits of Anarchy, p. 230; через це моторизоване лівійське угруповання опинилося у чужій країні без піхотної підтримки віч-на-віч зі значно зміцнілим супротивником, добре озброєним протитанковими і зенітними ракетами, здатними ефективно компенсувати лівійську перевагу у вогневій моці. В ході Війни «Тойот», яка сталася після цього, лівійські сили зазнали нищівної поразки й були вигнані з Чаду, на чому історія збройного протистояння між двома країнами фактично завершилася.
Початковою причиною втручання Каддафі у чадські справи було бажання анексувати Смугу Аузу, територію на крайній півночі Чаду, яку Лівія вважала своєю на підставі нератифікованого договору колоніальної доби. Історик Маріо Азеведо вважає, що в 1972 році плани Каддафі набули подальшого розвитку і включали до себе створення у лівійському «підчерев'ї» клієнтської держави, ісламської республіки за моделлю його «джамахірії», яка б підтримувала тісні стосунки з Лівією і закріпила б її контроль над Смугою Аузу, а також витиснення з регіону Франції і використання Чаду як базу для поширення свого впливу на всю Центральну Африку.M. Azevedo, Roots of Violence, p. 151
Перебіг подій Окупація Смуги Аузу Початком лівійського втручання в чадські справи можна вважати 1968 рік, коли в ході громадянської війни у Чаді ісламські повстанці з Фронту національного визволення Чаду (, FROLINAT) поширили партизанську війну проти президента Чаду, християнина Франсуа Томбалбая на територію північної префектури Борку-Еннеді-Тібесті.A. Clayton, Frontiersmen, p. 98 Між населенням пустелі по обидві сторони лівійсько-чадського кордону здавна існували міцні зв'язки; саме тому лівійський король Ідрис I почував себе зобов'язаним підтримати FROLINAT. Щоб не зіпсувати стосунки з колишнім колоніальним володарем Чаду і гарантом його незалежності Францією, Ідріс обмежився наданням чадським повстанцям притулку на лівійській території та постачанням суто гуманітарної допомоги.
Ця політика зазнала значних змін після 1 вересня 1969 року, коли в результаті військового перевороту короля було скинуто і до влади у Лівії прийшов Муаммар Каддафі. Каддафі висунув претензії на Смугу Аузу на півночі Чаду, посилаючись на нератифікований договір, підписаний в 1935 році Італією і Францією (за тих часів — колоніальними володарями відповідно Лівії і Чаду). Подібні претензії вже висувалися в 1954, коли король Ідріс зробив спробу окупувати Аузу, однак тоді лівійці були відкинуті підрозділом французького колоніального війська.M. Brecher & J. Wilkenfeld, A Study of Crisis, p. 84
Хоча спочатку Каддафі ставився до FROLINAT з обережністю, починаючи з 1970 року він став розглядати цю організацію як корисну для власних інтересів; з допомогою з боку країн радянського блоку, зокрема НДР, він почав тренувати і озброювати повстанців, постачаючи їх військовим знаряддям і надаючи фінансову підтримку.R. Brian Ferguson, The State, Identity and Violence, p. 267 27 серпня 1971 року Каддафі відчув свої позиції достатньо впевненими для влаштування спроби перевороту проти президента Чаду Томбалбая, яка закінчилася невдачею лише завдяки випадку. Цей крок був, імовірно, викликаний спробою досягти примирення між мусульманськими та християнськими силами у внутрішньочадському конфлікті 24 липня шляхом призначення мусульманських політиків на половину міністерських посад в уряді країни. Хоча керівництво FROLINAT не погодилося на цю пропозицію, перспектива мусульмансько-християнського порозуміння в Чаді була сприйнята Каддафі як загроза власному впливу у країні.M. Brecher & J. Wilkenfeld, p. 85
Відразу після невдалого замаху Томбалбай розірвав усі дипломатичні відносини з Лівією, запропонував підтримку і притулок усім лівійським опозиційним силам, а також висунув претензії на контрольований Лівією Феццан. Каддафі відповів визнанням 17 вересня FROLINAT як «єдиного легітимного уряду Чаду». В жовтні того же року чадський міністр закордонних справ Баба Хассан на засіданні Генеральної асамблеї ООН звинуватив Лівію в «експансіоністських намірах» в Центральній Африці.G. Simons, Libya and the West, p. 56
17 квітня 1972 року при посередництві президента Нігерії Амані Діорі і завдяки тиску на Лівію з боку уряду Франції дві країни відновили дипломатичні відносини. Невдовзі після цього Томбалбай розірвав відносини з Ізраїлем, а 28 листопада нібито дійшов з Каддафі таємної згоди про поступлення Смуги Аузу Лівії в обмін на 40 млн фунтів, які Каддафі пообіцяв особисто чадському президентовіS. Nolutshungu, p. 327, після чого у грудні дві країни уклали Договір про дружбу. Каддафі офіційно відмовився від підтримки FROLINAT і примусив його лідера Аббу Сіддіка перенести свою штаб-квартиру з Триполі до Алжиру.J. Wright, Libya, Chad and the Central Sahara, p. 130 Новий курс у двохсторонніх відносинах було підтверджено наступного року: у березні 1974 Каддафі відвідав столицю Чаду Нджамену з офіційним візитомM. Azevedo, p. 145, в тому же місяці був створений спільний банк, який мав забезпечувати Чад інвестиційними коштами.
Через півроку після підписання договору 1972 року лівійська армія увійшла до Смуги Аузу і влаштувала на півночі від міста Аузу захищену зенітними ракетами авіабазу. Цивільне управління територією було доручено регіональному уряду Феццану в Куфрі, а кільком тисячам місцевих жителів було надано лівійське громадянство. Починаючи з цього часу лівійські карти почали зображувати Смугу Аузу як частину Лівії.
Умови, на яких Лівія отримала Смугу Аузу, остаточно не відомі, а повідомлення про них спірні. Про існування таємної угоди між Томбалбаєм і Каддафі стало відомо лише в 1988 році, коли лівійський президент оприлюднив нібито копію листа, в якому Томбалбай визнає претензії Лівії. Дослідники, такі, як Бернард Ланн, стверджують, що формального договору про передачу Смуги Аузу ніколи не було, і що Томбалбай просто вважав для себе вигідним не помічати окупації частини території своєї країни. До того ж, Лівія виявилася неспроможною подати оригінал цього документа, коли в 1993 році питання про належність Смуги Аузу розглядалося в Міжнародному Суді.
Поширення повстання Порозуміння у відносинах між двома країнами тривало недовго. 13 квітня 1975 року в результаті державного перевороту Томбалбай був убитий, і його змінив генерал Фелікс Маллум. Позаяк незгода з політикою порозуміння з Лівією була однією з основних рушійних сил заколотників, Каддафі сприйняв цей переворот як загрозу своєму впливу у Чаді і відновив підтримку FROLINAT. У квітні 1976 року при підтримці Каддафі був влаштований невдалий замах на Маллума, і в тому же році лівійська армія почала здійсняти рейди до центрального Чаду разом з загонами FROLINAT.
Лівійська активність почала викликати занепокоєння серед керівництва найсильнішої фракції FROLINAT, Ради командування збройними силами Півночі (; розкол відбувся раніше в 1972 році). Довкола питання ставлення до корисливої природи лівійської підтримки повстанців серед командувачів виникла суперечка, і у жовтні 1976 року організація у свою чергу розкололася на дві фракції: антилівійська меншість з Хіссеном Хабре на чолі сформувала Збройні сили Півночі (), решту повстанців, які не були проти альянсу з Каддафі, очолив Гукуні Уеддей, якій невдовзі після цього перейменував свою фракцію на Народні збройні сили ().R. Buijtenhuijs, «Le FROLINAT à l'épreuve du pouvoir», p. 19
Лівійська підтримка в ті роки була більше моральною, а зброя постачалася дуже обмежено. Ситуація почала змінюватись в лютому 1977 року, коли Лівія передала повстанцям Гукуні кількасот автоматів АК-47, кількадесят базук, 81- і 82-міліметрові міномети і безвідкатні гармати. Озброєні ними загони FAP у червні 1977 атакували опорні пункти урядових збройних сил в Бардаї і Зуарі в Тібесті і в Уніанга-Кебірі в Борку. Внаслідок цієї атаки Гукуні здобув повний контроль над регіоном Тібесті: гарнізон Бардаї, обложений з 22 червня, 4 липня склав зброю, а Зуар був евакуйований. Урядова армія втратила близько 300 осіб; повстанці захопили велику кількість зброї і боєприпасів.R. Buijtenhuijs, pp. 16—17 Уніанга-Кебір, атакований 20 червня, не був захоплений лише через присутність там французьких військових порадників.A. Clayton, p. 99
Коли стало очевидно, що Лівія використовує Смугу Аузу для подальшого втручання у конфлікт у Чаді, президент Маллум вирішив поставити питання про її окупацію перед ООН і Організацією Африканської Єдності.J. Wright, pp. 130—131 Він також вирішив, що для боротьби з лівійцями йому потрібні нові союзники, і у вересні уклав формальний альянс з Хіссеном Хабре (Хартумська угода). Ця угода трималася в секреті до 22 січня 1978 року, коли була підписана Фундаментальна хартія, згідно з якою 20 серпня 1978 був сформований Уряд національної єдності з Хабре на посаді прем'єр-міністра.S. Macedo, Universal Jurisdiction, pp. 132—133R. Buijtenhuijs, Guerre de guérilla et révolution en Afrique noire, p. 27 Угоду Маллума — Хабре активно підтримували Судан і Саудівська Аравія, які побоювалися виникнення радикального контрольованого Каддафі Чаду і в Хабре з його репутацією доброго мусульманина і борця з колоніалізмом бачили єдиний шанс перешкодити здійсненню планів Каддафі.A. Gérard, Nimeiry face aux crises tchadiennes, p. 119
Ескалація конфлікту Угода Маллума — Хабре була сприйнята Каддафі як серйозна загроза, і він незабаром відповів на неї безпрецедентним збільшенням масштабів лівійського втручання. 29 січня 1978 року лівійські війська вперше взяли безпосередню участь у бойовій операції в ході так званого «наступу Ібрагіма Абачі» проти останніх опорних пунктів урядових сил на півночі Чаду: Фая-Ларжо, Фада і Уніанга-Кебір. Наступ завершився повною перемогою повстанців; Гукуні і лівійці здобули повний контроль над усією територією північної префектури Борку-Еннеді-Тібесті.M. Brecher & J. Wilkenfeld, p. 86R. Buijtenhuijs, Guerre de guérilla et révolution en Afrique noire, p. 26
Вирішальна битва між лівійсько-повстанськими військами і урядовою армією відбулася довкола Фая-Ларжо, столиці префектури. Місто, яке обороняли 5000 бійців урядових сил, після запеклого бою було захоплено 2500 повстанців, яких підтримували до 4000 лівійських військовослужбовців. Лівійці, як здається, безпосередньої участі в штурмі не брали; згідно зі схемою, яка в подальшому стане традиційною для цього конфлікту, вони забезпечували артилерійську, авіаційну та бронетанкову підтримку ударним групам повстанців. Повстанці цього разу були озброєні значно краще, зокрема, протиповітряними зенітними ракетами «Стріла-2».R. Buijtenhuijs, «Le FROLINAT à l'épreuve du pouvoir», p. 18