Волков Леонід Борисович ( , — , ) — радянський і російський державний і суспільно-політичний діяч, юрист, політолог, публіцист, дослідник проблем сучасного конституціоналізму, моделей модернізації, індустріалізації, фашизму, сталінізму, Народний депутат РФ (1990—1993), ініціатор і співавтор Декларації про державний суверенітет РРФСР (1990), член парламентської Конституційної комісії РФ (1990—1993), учасник Конституційної Наради (1993). Член комітету з міжнародних справ і зовнішньоекономічної політики Верховної Ради РФ (1990—1993). Кандидат юридичних наук.
Біографія Народився в Москві. Батьки — радянські службовці. У столиці закінчив із золотою медаллю 135-ту середню школу близько Моссовета, ряд випускників якої надалі стали відомими вченими, дипломатами, громадськими діячами. У 1952 році закінчив юридичний факультет МДУ, отримавши диплом викладача вишу, дослідника в області юридичних наук.
Пануюча в той час обстановка в країні не дозволила випускнику продовжити навчання в аспірантурі, і він вступив на практичну роботу юрисконсультом найбільшої всесоюзної організації, зайнятої будівництвом підприємств важкої індустрії, де пропрацював близько 10 років. За словами самого Волкова, цей досвід дав йому справжнє глибоке знання реалій сталінської і післясталінської економічної політики з її колосальною розтратою всіх видів ресурсів країни — людських, матеріальних, інтелектуальних та моральних. Набутий досвід послужить надалі джерелом його роздумів і пошуків в теоретичній області та публіцистиці.
У 1960 році, закінчивши на той час трирічні курси англійської мови, переходить на роботу в Договірно-правовий відділ Внешторгбанка СРСР. Тут він поєднує практичну діяльність з навчанням в заочній аспірантурі та публікаціями. Поряд з кількома статтями з тематики міжнародного банківського та торгового права, в тому числі в співавторстві з А. Б. Альтшулер і Д. Івановим, з ініціативи Волкова співробітниками відділу створюється колективна монографія на теми міжнародного банківського права.
До цього часу він знайомиться з майбутнім відомим дисидентом і правозахисником Олександром Гінзбургом і його оточенням. Після першого арешту Гінзбурга Волковим починає цікавитися КДБ, його викликають для бесід на Луб'янку, на нього заводиться досьє. При цьому грає роль його виникла ще в МДУ тісна дружба з вихідцем з Литви, видатним юристом, політологом і згодом радянологом Олександром Штромасом , яка тривала до смерті останнього. Судячи з характеру допитів Волкова в КДБ, інтерес викликали проведені у нього на квартирі семінари за участю таких осіб як Григорій Померанц, Олександр Пінський, поет-дисидент Олександр Тимофєєвський, видатний музикознавець Мирон Харлап і ін. В результаті в 1965 році йому було відмовлено в так званому «засекречування», тобто в допуск до необхідних для роботи з документами, і він був змушений залишити роботу у Внешторгбанку.
Академічна діяльність Завдяки зусиллям ряду старших колег, в тому числі колишнього начальника Договірно-правового відділу ВТБ А. Б. Альтшулера і завідувача сектору ІГПАН АН СРСР В. А. Туманова Волков після ряду труднощів був прийнятий на роботу в Інститут держави і права АН СРСР, де служить до 1970 року. Тут він брав участь в колективних монографіях за плановою тематикою очолюваного Тумановим сектора зарубіжного (за тодішньою термінологією «буржуазного») держави і права, публікував статті про фашизм і неофашизм, виступав з лекціями товариства «Знання» по поширенню політичних і наукових знань. У своїх публікаціях цього часу він був змушений рахуватися з офіційною ідеологічною цензурою, проте, як політолог і юрист-конституціоналіст використовував їх, з метою продемонструвати аналогії радянської системи з фашизмом.
Роздуми про загадку німецького нацизму привели Волкова до власної соціально-історичної концепції «спізнилася модернізації», а заодно підвели до предмету системної, біхевіоріальной політичної науки. У цьому він знайшов однодумців в особі ряду колег в ІГПАН. Тут відбулося його знайомство з Ф. М. Бурлацьким, фактично створює сектор політичної науки в новому Інституті конкретної соціології (ІКСІ) АН СРСР. У 1967 році Волков захистив кандидатську дисертацію на тему «Політична доктрина і практика сучасного фашизму», яка викликала підозру у ортодоксальних співробітників ІГПАН досить прозорими аналогіями радянської моделі з фашистською. Завдяки участі Бурлацького як офіційного опонента захист пройшла без ускладнень. Надалі на ґрунті заперечуваної в Інституті методології політичної науки у вченого виник конфлікт з керівництвом. За посередництва Бурлацького він перейшов у новостворюваний Інститут наукової інформації з суспільних наук АН СРСР (ІНІСН), очолюваний ліберальним директором Л. П. Делюсиной.
У 1970—1980-ті роки він займався піонерськими для радянського часу профільними теоретичними роботами про «спізнилася» модернізації («модернізації навздогін»). З урахуванням цензурних умов статті Волкова, як і ряду його колег, публікуються як «науково-аналітичні огляди» в основному зарубіжних авторів. Але, розбираючи їх погляди, автор розвинув власні ідеї і дав багатопланову концептуальну картину суспільства «наздоганяючої модернізації», як джерела фашизму, нацизму, сталінізму. З кінця 1980-х стає можливим відкрито публікувати його погляди на СРСР і Росію як суспільство «спізнилася модернізації».
Концепція «модернізації навздогін» Головне в концепції вченого — ідея нерівномірності історичного руху товариств шляхом модернізації. Він розділяє типи модернізації на первинні і вторинні, ендогенні і індуковані з епіцентрів модернізації. Відповідно модернізація може бути пов'язана з процесом емансипації масової особистості або відбуватися без такої. Виникає парадоксальний ефект, який Волков називає «емансипація антіемансіпації». Результатом може виступати соціокультурний зрив, перерва намітилося вектора історичного руху, маятники «прогресу» і «реакції», лібералізму і архіконсерватізма, революції і контрреволюції. Все це ставить під сумнів ідею модернізації як універсального процесу конвергенції всіх товариств в єдину модель, запропоновану У. Ростоу.
Ендогенна модернізація по гіпотезі Волкова складається в XIV—XIX століттях в Англії і Нідерландах, утворюючи свого роду епіцентр модернізації. Сенс процесу полягає в тому, що окремі сегменти суспільства природним шляхом «притираються один до одного», поки не складуть щось ціле, що перебуває на порівнянних рівнях взаємної комунікації. Коли це досягнуто, відбувається якісний стрибок — суспільство в короткий термін набуває цілісний характер сучасного суспільства, в якому технології, економіка, особистість, соціум, політика якщо і не знаходяться в повній гармонії, то досить відповідають один одному. Суспільство в цілому, на різних рівнях і в різних групах стає раціональним, прагматичним, інструментальним, емансипованим, раціонально ж відводячи при цьому місце традиціям. Такий, наприклад, бачить автор Англію XVII—XVIII століть з її флотами, мануфактурами, раціональним фермерським тваринництвом, паровою машиною, «економічними» лордами, парламентом.
Коли модернізація в епіцентрі завершена, починається її експансія на географічну і геополітичну периферію. Настає смуга модернізаційної індукції — простіше кажучи, вторгнення модернізаційних моделей в країни, які не пройшли ще всіх циклів ендогенної модернізації або навіть не приступили до неї. «Модернізаторам» в таких країнах, як правило правителі і навколишні їх еліти, намагаються просунути окремі сторони модернізації, зазвичай починаючи з військових, на різні рівні суспільства як би з боку або зверху. При цьому вони, зустрічають опір «антімодернізаторов». Виникає «модернізація навздогін», яку не минули навіть такі країни як Франція XVIII—XIX століть з відгомонами аж до нашого часу.
І чим далі від епіцентру, тим процеси «наздоганяючої модернізації» суперечливіше і небезпечніше для самого суспільства і для світу, але зупинити їх неможливо. Зокрема саме історичними продуктами «модернізації навздогін», вірніше її протиріч, автор вважає «фашизм» як спільне історичне поняття в його різних політичних варіантах.
Думки
Волков про Троцького У 1986 році Волков піднімає в ІНІСН питання про фальсифікацію ролі Троцького в радянській і частково зарубіжній науці і пропаганді. У спільній з І. М. Клямкін, Буртин, Я. М. Бергером, В. І. Ілюшенко дискусії з приводу статті Клямкіна «Яка вулиця веде до храму» перед великою академічної та журналістською аудиторією Волков говорить про необхідність покінчити з жупелом «троцькізму», як одним з наріжних каменів тоталітарної ідеології. Дослідник спирається при цьому на ряд документів, в тому числі опублікованих за радянських часів. Дискусія публікується в журналі «Знання — сила».
Волков про «роковий» характер радянської економіки і парадигму «зростання» Не будучи за професією економістом, Волков на основі узагальнення власного тривалого практичного досвіду роботи в радянському «плановому» народному господарстві формує уявлення про нього, як про «монопольному закритому ринку», функціонування якого схильне високого ступеня політико-силового тиску і корупції. Ці уявлення, в межах допустимих цензурними міркуваннями, автор викладає в напівзакритих, малотиражних публікаціях ІНІСН, а також на різних семінарах.
З кінця 1980-х зі своїми міркуваннями про фатальну для економіки СРСР ролі мілітаризованої економіки, «раковою» пухлини ВПК, про шляхи розкріпачення приватної ініціативи, про перспективи перетворення планового сектора виробництва Волков виступає у пресі і на різних громадських форумах. Він пропонує власний проект переходу до вільної ринкової економіки , а згодом різко критикує «ваучерну» приватизацію. У 1970-ті роки спільно з колегами по ІНІСН Волков публікують науково-аналітичні огляди відомих досліджень на тему «Межі зростання». Відкриття вчених Мидоуза, Рендерс і Беренса накладає незабутню печатку на всі наступні роздуми Волкова про сьогодення і майбутнє.
З початку XXI століття з урахуванням набутого європейського досвіду Волков піддає серйозному сумніву парадигму сталого економічного зростання як основу сучасної економіки і коротко формулює наступну тезу: парадигма зростання не може орієнтуватися виключно на статистично кількісний фактор. Вирішальним коригуючих противагою кількості повинен служити фактор якості зростання. В узагальненому вигляді — якість життя. Волков пропонує також підійти критично до оцінки ролі праці та класичної трудової теорії вартості. Він, вказує на те, що визначення і коливання «вартості», не кажучи вже про ціни, в сучасній економіці носять довільний, «силовий», маніпулятивний характер, втрачаючи ту об'єктивність, яку їй приписувала класична теорія. Даний погляд як гіпотезу, Волков висловлює на різних конференціях, семінарах та дискусіях.
Фашизм, нацизм, сталінізм — концепція «куркульної людини» Досить рано Волков приходить до розуміння того, що фашизм, нацизм і сталінізм мають не тільки зовнішні структурний подібність (концепція «тоталітаризму»), але і більш глибокі соціально-історичні та соціокультурні корені, пов'язуючи їх з концепцією «спізнилася модернізації». У 2008 році на замовлення редакції журналу «Дружба народів» Волков без цензурних обмежень публікує розгорнуту аналітичну статтю, в якій розглядає фашизм і ленінізм (ленінський період в історії Росії) як близькі за своїм історичним корінням і історично закономірні явища. Основою «фашизму» автор вважає ситуацію, що до початку XX століття ідеологію і психологію «кулачного» людини, відображену в поезії, літературі та філософії початку століття.
Навпаки, гітлерівський націонал-соціалізм і сталінський мілітаризований «соціалізм» автор трактує як випадають з закономірного ходу історії волюнтаристські устремління до насильницького військовому захопленню і поневолення світу. Волков показує, що історія сталінізму і нацизму в чому пов'язані з провокаційною політикою Сталіна, націленої на мобілізацію мілітаризму як в СРСР, так і в Німеччині в інтересах зміцнення його власної особистої влади.
Росія. Демократія, приватизація, конституціоналізм