Грузинське царство (груз. საქართველოს სამეფო) — середньовічна кавказька держава, що виникла внаслідок об'єднання більшої частини Грузії Багратом III у 1008 році, представником династії Багратіоні. У період найбільшого свого розквіту, під час правління царя Давида IV та цариці Тамари Великої з XI по XIII століття, була однією з найбільших та найпотужніших держав Близького Сходу, наймогутнішою державою християнського Сходу, займаючи територію від Північного Кавказу до Північного Ірану і до Західної Вірменії. Однак спершу монголи, а згодом вісім руйнівних навал Тимура і напад Кара-Коюнлу, поклали край могутності Грузії та спричинили її розпад між 1490 та 1493 роками на три царства: Картлійське, Кахетинське та Імеретинське. Історія

Об'єднання Грузії У 10 столітті Давид III з Тао-Кларджеті вторгся в царство Картлі, віддавши його своєму прийомному синові, який пізніше стане відомим як Баграт III з Грузії, а його біологічний батько, Гурген з Іберії, став регентом. У 994 році Гурген був коронований королем іберів. У 975 році, підтриманий герцогом Картлі Іване Марушісдзе та Давидом, Баграт претендував на престол Картлі, ставши королем Картлійців. У цей час Абхазьке царство на території сучасної північно-східної Грузії перебувало під владою Феодосія Сліпого, який покінчив з абхазькими традиціями. У 978 році абхазька аристократія, незадоволена правлінням Феодосія, здійснила державний переворот і запросила Баграта претендувати на престол Абхазії.

Гурген помер у 1008 році, залишивши свій трон Баграту, що дозволило Баграту стати першим царем об'єднаної Абхазії та Іберії. На початку свого правління Баграт висунув претензії на Катехинсько-Еретське царство на сході та анексував його в 1010 році. Баграт також зменшив автономію династичних князів, щоб стабілізувати своє царство, зосереджуючись на лінії Багратіоні з Тао-Кларджеті. Щоб забезпечити престол для свого сина, Георгія I, Баграт обманом звів своїх двоюрідних братів на зустріч і ув’язнив їх, а діти його двоюрідних братів втекли до Константинополя, де вони попросили допомоги Візантійської імперії, щоб повернути свої вотчинні землі.

Правління Баграта забезпечило перемогу Багратидам у Грузії, поклавши край боротьбі за владу, яка мучила регіон протягом століть. Баграт проводив мирну зовнішню політику, успішно уникаючи конфліктів з Візантією та сусідніми мусульманськими царствами, навіть незважаючи на те, що деякі території Давида, такі як Тао та Тбілісі, залишалися відповідно під контролем Візантії та арабів.

Візантійсько-грузинська війна Правління Георгія I було відоме насамперед своєю війною проти Візантії. Ця війна сягає корінням у 990-ті роки, коли Давид III, програвши повстання проти візантійського імператора Василія II, погодився поступитися імператору своїми землями в Тао після його смерті. Георгій I, намагаючись повернути землю Куропалату, окупував Тао, починаючи з 1015 або 1016 років, під час війни Візантії з Болгарським царством. Коли в 1021 році Візантія впоралися з Болгарією, Василь II звернув увагу на Грузію, що призвело до дворічної війни та остаточної перемоги Візантії. У результаті Георгу І довелося відмовитися від своїх претензій на Тао та віддати частину своїх південно-західних земель, які згодом були перетворені на регіон Іберія. Син Георгія І, який згодом став Багратом IV, також був відданий Василю в заручники.

Наступні три роки Баграт IV провів у Константинополі, був звільнений у 1025 році. Після смерті Георгія I у 1027 році його наступником став 8-річний Баграт. До того часу, коли Баграт зійшов на престол, об'єднавчий рух Багратидів набув значного розмаху. Багато грузинських земель, таких як Тао, Тбілісі, Кахетія та Імеретія, перебували під владою іноземних імперій або незалежних царів. Лояльність грузинських вельмож також була сумнівною. У дитинстві Баграта IV регентство посилило вплив знаті, що він намагався зупинити, коли прийняв повну владу.

Велике Турецьке Завоювання У другій половині XI століття турки-сельджуки вторглися в сусідні регіони, що спонукало до більшої співпраці між грузинським і візантійським урядами. За політичною домовленістю донька Баграта IV Марія вийшла заміж за візантійського співімператора Михайла VII Дуки в якийсь момент між 1066 і 1071 роками.

У 1065 році сельджуцький султан Алп Арслан напав на Картлі, взявши Тбілісі та побудувавши мечеть. Під час міжусобного конфлікту між спадкоємцями сельджуків Георгій II переміг сельджуцького намісника Саранга з Гянджі в битві при Парцхісі в 1074 році. У 1076 році сельджуцький султан Малік-шах I знову напав на Грузію. Зрештою Грузія підкорилася Малік-шаху, сплачуючи щорічну данину, задля миру.

Грузинська Реконкіста Давид IV Георгій II поступився короною своєму 16-річному синові Давиду IV у 1089 році. Під опікою свого міністра двору Георгія Хкондідського Давид IV придушив феодалів і централізував владу. У 1089–1100 роках він організував військові дії для знищення військ сельджуків, почавши заселення окупованих регіонів. У 1099 році Давид IV відмовився платити данину сельджукам.

До 1104 р. місцевий цар східної Грузії, володівший Кахетією, Аґсартан II, був захоплений прихильниками Давида IV, возз'єднавши територію. Наступного року Давид IV розгромив сили сельджуків у битві при Ерцухі. Протягом 1110—1118 рр. Давид IV захопив фортеці Самшвілде, Руставі, Гіші, Лорі.

Починаючи з 1118-1120 рр. Давид IV розпочав масштабні військові реформи, включаючи переселення кількох тисяч кипчаків. В обмін кожна сім'я кипчаків надала Давиду IV воїна, що дозволило йому створити постійну армію. Цьому союзу сприяв попередній шлюб Давида IV з донькою хана.

У 1120 році Давид IV став більш експансіоністським. Він вторгся в сусідній район Ширван і місто Кабала. Звідти він почав успішно атакувати сельджуків у східних і південно-західних районах Південного Кавказу. У 1121 році султан Махмуд II оголосив священну війну проти Грузії. але Давид IV розгромив його військо при Дідгорі. Невдовзі після цього Давид IV закріпив за собою Тбілісі, один із останніх мусульманських анклавів, що залишився в Грузії, і столицю було перенесено туди, розпочавши Золоту добу Грузії.

У 1123 році Давид IV звільнив Дманісі, останню фортецю сельджуків на півдні Грузії. До 1124 року Ширван був захоплений разом з вірменським містом Ані. Це розширило кордони королівства до басейну Аракса.

Давид IV заснував Гелатську академію, відому в той час як «нова Еллада» і «другий Афон».Давид також склав Гімни покаяння, вісім псалмів у вільному вірші.

Тамара

Панування цариці Тамари стало найвищим піднесенням впливу Грузії за всю її історію розвитку. У 1194—1204 роках армія відбила кілька сельджуцьких нападів на півдні та південному сході та вдерлося у зайняту Румським султанатом Південну Вірменію. Більшість останньої, включаючи Карін, Ерзінджан і Ван, стала протекторатом Грузії.

Після падіння Константинополя у 1204 році, Грузії відкрився шлях до південно-східних берегів Чорного моря. Ця територія була населена не лише греками, а й вірменами, а також племенами грузинського походження (лазами). Грузинське військо зайняло приморські міста: Трапезунд, Лімнію, Самсун, Синоп, Керасунт, Котіору, Гераклею. Утворилася Трапезундська імперія, на чолі якої стояв вихований у Грузії представник будинку Комнінов. Ця імперія опинилася у сфері впливу Грузії.

У 1210 році Закаріа Мхаргрдзелі запропонував цариці здійснити похід до Держави Ільдегізідів. Похід виявився особливо успішним: були взяті міста Маракд, Тебріз, Міане, Зенджан та Казвін. Грузинське військо досягло Ром-Гора і з багатою здобиччю повернулося на батьківщину.

Занепад У 1220 монголи, під проводом Субедея, атакувало Грузинське царство. Армія царя Георгія IV була розбита, але розвивати досягнутий успіх монголи не стали, рушивши за Кавказькі гори. У 1227 році, після битви при Гарні і битви під Болнісі, Грузія була підкорена хорезмшахом Джелал ад-Діном, а починаючи з 1230 - монголами. 1259 року Грузія розпалася на Східнегрузинське і Західногрузинське царства.

Східна Грузія потрапила у васальну залежність від Хулагуїдів, але західна залишилася незалежною. У 1329 році цареві Георгію V вдалося відновлити єдність Грузинського царства. Також вдалося відбити перші напади Османської держави. Проте 1386 року Грузію було спустошено чагатайським аміром Тимуром, що остаточно розтрощило її могутність.

Після смерті Тимура 1405 року боротьбу за Кавказ розпочали беї Кара-Коюнлу, у війні з якими 1407 року загинув цар Георгій VII. Його наступник Костянтин I об'єднався з ширваншахом Шейх-Ібрагімом I, але 1412 року у битві при Чалагані їх було розбито, а грузинський цар потрапив у полон, де його було страченоToumanoff, Cyril (1949–51). The Fifteenth-Century Bagratids and the Institution of Collegial Sovereignty in Georgia. Traditio 7: 174, 176–177.

Олександр I продовжив війну проти Кара-Коюнлу. 1431 року відвоював Лорі, що мало велике значення для забезпечення безпеки грузинських кордонів. Близько 1434/1435 року заохотив вірменського князя Бешкена II Орбеляна напасти на членів клану Кара Коюнлу в Сюніку та за перемогу дарував йому Лорі на умовах васальної залежності. У 1440 році відмовився платити данину Джаханшаху, правителю Кара Коюнлу. У відповідь останній того ж року зруйнував місто Самшвільде та розграбував Тбілісі. 1444 року Вахтанг IV знову повстав, у битві при Ахалцихі жодна зі сторін не досягла успіху, але Джаханшах вимушен був повернутися до Тебризу.

За часів правління Георгія VIII відбувався тривалий процес роздрібнення царства. Цим скористалася Ак-Коюнлу, війська якої у 1466, 1472 та 1476–1477 роках вдиралися до Грузинського царства. Баграт VI був змушений укласти мир із Узун-Хасаном, шахіншахом Ак-Коюнлу, залишивши Тбілісі ворогові. Лише після смерті останнього 1478 року вдалося повернути свою столицю. Взимку 1488 року Ак-Коюнлу під проводом Султан-Халіла напали на Тбілісі та захопили місто після тривалої облоги в лютому 1489 року. Окупація столиці тривала недовго, і Костянтин II відновити кордони. У 1490 році він визнав факт розпаду Грузинського царства, що фактично відбулося у 1470-х роках.

Устрій Цар царів (мепет мепе) мав найвищу політичну, військову та судову владу. Він носив титул царя абхазів, картвелів, ранів і кахів, сомехів, шарванша і шаханша. Мепет мепе допомагали 6 візирів

Другою особою в державі був мцигнобартухуцесі (головний візир, перший міністр), що також звався «батьком» мепет мепе, тобто за малолітнього правителя ставав регентом. Йому підпорядковувалася царська канцелярія, що складалася з 26 службовців. З часів Давида IV посаду мцигнобартухуцесі було об'єднано з церковною посадою чкондіделі, завдяки чому йому надавалося право розв'язувати церковні питання. Також очолив вищу судову установу («сааджо карі»), а цар лише розв'язував апеляції, але невдовзі навіть апеляції було передано чкондіделі-мцигнобартухуцесі.

У цивільних справах мепет мепе і чкондіделі-мцигнобартухуцесі допомагав мандатурт-ухуцесі (верховний розпорядник, також відповідальний за палацову варту та протокольні питання), якому підпорядковувалися мандатурти (чиновники з поліцейськими та поштовими функціями) та амереджібі (начальник заворітників). В деяких випадках посада мандатурт-ухуцесі з військовою посадою амірспасалара.

Питаннями одягу, харчування, побуту керував мсахурт-ухуцесі (на кшталт мажордому), що завідував царським майном й господарством царя та його родини. Йому підпорядковувалися мечурчлет-ухуцесі (головний скарбник), мсахурті (чиновники з податковими функціями), мстоварі (наглядачі за знаттю та шпигуни)I. Javakhishvili, (History of Georgian law) I, Tbilisi, 1928., pp. (183-190).. Мечурчлет-ухуцесі також підпорядковувалися аміртаміри, очільники великих міст, які окрім цивільних мали ще й військові функції.