Протитанкова граната — вибуховий або запальний пристрій, який застосовується піхотою для боротьби з бронетехнікою з використання мускульної сили або пристроїв, які не належать до категорії артилерійських. Протитанкові міни формально не відносяться до цієї категорії зброї, проте існували універсальні міни-гранати і протибортові міни, аналогічні за будовою до гранат. Протитанкові ракети можуть належати до категорії «гранат», в залежності від національної класифікації такої зброї.

Ручні гранати Спочатку основним видом зброї самооборони піхоти проти броньованих машин стали ручні протитанкові гранати. Їх перші зразки являли собою досить важкий (близько 1 кг) заряд вибухової речовини, який необхідно було кидати, здатний при щільному приляганні своєю фугасною дією роздрібнити 15-20 мм броні. Прикладом такої зброї є радянські гранати РПГ-40 та РПГ-41 (зі збільшеним до 1400 г зарядом вибухової речовини і з підвищеною до 25 мм бронебійністю). Бойова ефективність протитанкових гранат дробної дії, виявилася вельми невисокою через небезпеку для гранатометника, який повинен був точно закинути важку гранату наблизившись до танку, а потім спробувати сховатися від потужного вибуху, що обмежувало ефективне застосування таких гранат.

Перші протитанкові гранати представляли із себе саморобні пристрої. Німці першими під час Першої світової війни придумали імпровізовані протитанкові гранати, зв'язавши кілька корпусів поширеної гранати Stielhandgranate без руків'я з однією гранатою з ручкою, щоб створити одну більш потужну гранату. В бою гранату закидали на дах або під днище танку який повільно рухався (2-3 км/год), де броня була найбільш тонкою. Така ж граната застосовувалася німцями під час Другої світової війни. Позаяк граната споряджалася переважно сурогатами, вона не мала могутньої ні фугасної, ні бризантної дії. Щоб завдати значної шкоди важкій бронетанковій техніці РСЧА, німецькою піхотою практикувався ризикований прийом: зв'язка гранат з 3-5 штук за допомогою поясного ременя підсувалася під кормову нішу башти танка і підривалася; дистанції детонатора гренадеру цілком вистачало, щоб зістрибнути з рухомої машини і сховатися від вибуху. У разі успіху башту зривало з погона або принаймні заклинювало. Для ураження танка прориву КВ-2 було дуже дієвим засобом закинути гранату до стволу 152 мм гаубиці, якою той був озброєний. Навіть якщо у стволі на момент вибуху не було снаряда, сам ствол втрачав цілісність і при наступному пострілі розривавсяА. Б. Широкорад, «Танковая война на восточном фронте».

Під час Другої світової війни, солдати всіх армій робили імпровізовані протитанкові гранати, укладаючи кілька оборонних фугасних гранат в мішок. Через їх велику вагу, такі пристрої зазвичай застосовувалися з дуже близької відстані або ж безпосередньо містилися у вразливих місцях на ворожій техніці, що звичайно було дуже небезпечним прийомом. Інший метод, який використовували, наприклад бійці британського ополчення 1940 року, передбачав закладку динаміту або якого-небудь фугасного заряду в товсту шкарпетку яку змащували густим мастилом, який до застосування клали у відповідну до розміру консервну банку. Для застосування боєць підпалював бікфордів шнур і вийнявши пристрій з банки, кидав його у напрямку башти танка в надії, що вона прилипне до броні до вибуху. У разі успіху, це викликало внутрішнє розтріскування броньового листа, вражаючи екіпаж танка. Невідомо, застосовувався успішно цей тип імпровізованої протитанкової гранати коли-небудь в бою. До кінця 1940 року англійці ввели в експлуатацію спеціально розроблену клейку протитанкову гранату, відому як «Липка граната» ().

«Граната-липучка» — британська протитанкова граната, вироблена під час Другої світової війни була одним з видів протитанкової зброї, яка була розроблена для використання в британській армії і ополченні в якості спеціального вирішення проблеми відсутності достатньої кількості протитанкових гармат у період після евакуації Дюнкерка. Розроблена групою військового відомства MD1, яка включала майора Мілліса Джефферса та Стюарта Макре, граната складалася з скляної сфери, яка містила нітрогліцерин, покритий потужним клеєм, в оточенні листового металевого корпусу. Коли солдат витягав чеку на ручці гранати, корпус розкривався і відкривав сферу; інша чека активувала спусковий механізм, і солдат повинен був потім спробувати прикласти гранату до одного з ворожих танків або іншого транспортного засобу з достатньою силою для розлому скляної сфери. Після того як вона була прикріплена до борту, відпускався важіль на ручці, який активував п'ятисекундний запобіжник, який потім підривав нітрогліцерин.

Під час Зимової війни фінська армія, якій катастрофічно бракувало ефективної протитанкової зброї, широко використовувала важкі фугасні гранати. Фіни використовували кілька варіантів фугасних гранат в залежності від типу радянських бронемашин. Вважалося, що для пошкодження гусениці досить було 1-2 кг тротилу. Вибух часто розбивав 3-4 траки гусениці, дещо пошкоджуючи коток. Вдало розташована граната руйнувала коток. Нерідко ушкоджувався і балансир, вірніше розбивався його підшипник. Трьох кілограм тротилу, коли заряд був закинутий на дах моторного відділення танка було достатньо, щоб знищити будь-який танк, який використовується у війні. Крім фабричних гранат фугасного типу солдатами найчастіше виготовлялися кустарні пристрою з блоків вибухівки, прикріплених дротом до дощечки.

У лютому 1940 року фінська армія отримала настанову по застосуванню фугасних гранат, в якій було наведено кількість тротилу, достатню для виведення з ладу різних танків і бронемашин: 2 кг було достатньо, для знищення 6-тонних бронемашин (Т-38) 3 кг було достатньо, для знищення 12-тонних бронемашин (Т-26, БТ-7) 4 кг було достатньо, для знищення 30-тонних бронемашин (Т-28)

Ручні протитанкові гранати або метальні міни з кумулятивними головними частинами

Теоретична пробивна здатність кумулятивних снарядів пропорційна довжині кумулятивного струменя і квадратному кореню відношення щільності облицювання воронки до щільності броні. Практична глибина проникнення кумулятивного струменя у монолітну броню існуючих боєприпасів варіюється в діапазоні від 1,5 до 4 калібрів. Середня дальність кидка становить 18-20 метрів. Якщо солдат в окопі і танк іде на нього, рекомендується лягти на дно окопу, пропустити танк над собою і метнути гранату в корму.

Ще 1888 року американець досліджував і докладно описав кумулятивний ефект у своїх роботах. Проте з тієї чи іншої причини у військових цілях ці розробки були використані лише через півстоліття. У Радянському Союзі в 1925—1926 роках вивченням зарядів вибухових речовин з виїмкою займався професор М. Я. Сухаревський. Спочатку кумулятивні снаряди називалися бронепрожигаючими, бо вважалося — виходячи з форми пробитої воронки, — що саме вони пропалюють броню. Насправді ж при підриві заряду температура облицювання досягає лише 200—600 °C, що значно нижче температури її плавлення.

1938 року Франц Томанек () у Німеччині і у США незалежно один від одного відкрили ефект збільшення пробивної здатності при застосуванні металевого облицювання конуса. Попри це, кумулятивні протитанкові гранати отримали широке поширення лише до середини Другої світової війни. Радянська рушнична граната ВПГС-41 ( зразка 1941 року) вироблялася в 1941—1942 роках як протитанкова зброя, але через невисокі якості та небезпечність конструкції широкого застосування не отримала і була замінена ручними протитанковими гранатами. Пізніше з'явилися ручні протитанкові гранати або метальні міни з кумулятивними головними частинами, наприклад, радянські РПГ-43, РПГ-6 або німецькі PWM-1L. Бронепробиття зросло до 70-100 мм при зустрічі з перешкодою під прямим кутом, що для багатьох типів танків завершального періоду війни було вже недостатньо. Крім того, для ефективного виведення танка з ладу був потрібен цілий набір умов, що додатково знижувало ефективність ручної метальної зброї з кумулятивною бойовою частиною.

Наприкінці Другої світової війни японці, не маючи достатньо ефективною протитанкової артилерії і піхотних протитанкових засобів, часто застосовували тактику самогубних атак, посилаючи проти американських танків своїх піхотинців з ранцевими, магнітними мінами і протитанковими гранатами, і використовували смертників-камікадзе, озброєних кумулятивною гранатою на жердині в якості зброї, проти американських танків. Після цього аналогічну зброю також використовували в'єтнамці в ході В'єтнамської війни. Камікадзе повинен був використовувати гранату в якості протибортової міни забезпечуючи оптимальний кут нахилу по відношенню до броні, що забезпечувало ураження броні завтовшки до 150 мм. Однак до кінця війни японські протитанкові камікадзе (Тейсінтай) були малоефективними, тому що американські війська завжди супроводжували танки сильними підрозділами морської піхоти. Танкові битви як на Східному або Західному фронтах у Європі, були рідкісні. Основний тягар боїв на Тихому океані несла піхота, яка супроводжувала танки і була у змозі захистити їх від ворога.

1950 року прийнята на озброєння РКГ-3 — кумулятивна граната ударної дії. В польоті граната стабілізується і летить донною частиною вперед, для цього під час польоту розкривається тканинний стабілізатор у формі конуса. При влучанні в ціль граната пробиває броню товщиною до 150 мм. Для боротьби з сучасними танками, оснащеними динамічним захистом, ці гранати вже мало придатні, але з БМП, БТР та іншими бронемашинами вони легко справляються.

Наприкінці 1970-х керівництво армії США було стурбоване відсутністю протитанкових засобів у своїх тилових частинах, необхідних для боротьби з десантованими з повітря у тил ворожими бронемашинами. Коли армія США попросила розібратися з цією справою, армійські інженери запропонували скопіювати протитанкову гранату виробництва НДР (AZ-58-K-100), яка була здобута американською розвідкою. Ця концепція була названа «ХАГ» ( — фугасна протитанкова граната), бо за армійською термінологією кумулятивні протитанкові боєприпаси називалися . Тоді як цивільні інженери, які працювали для армії США, думали, що це була чудова ідея, вона була негайно відкинута, бо майже всі старші офіцери армії США з досвідом воєнних дій вважали, що ця зброя буде більш небезпечною для своїх військ, ніж для ворога. Розробки були тихо покладені «на полицю» до середини 1980-х років. Це рішення залишило багато тилових частин без протитанкової зброї, більш ефективної, ніж великокаліберний кулемет M2.

Рідинні запальні гранати

Звичайна конструкція — скляна пляшка, що містить горючу рідину, і запал (в самому примітивному варіанті на шийці закріплена змочена пальним ганчірка). При використанні запал підпалюють і кидають пляшку в ціль, скло розбивається, горюча рідина розтікається і запалюється від запалу. Зазвичай містять спирт і бензин, але використовувалися й інші горючі рідини. Для створення задимлення додавався дьоготь або кам'яновугільна смола.

При попаданні в ціль скляна пляшка розбивається, горюча суміш розливається по поверхні мети і запалюється від палаючої пробки. «Коктейлі Молотова» застосовуються головним чином проти автомобілів і бронетехніки. При кидку основною метою є потрапляння палаючої рідини в моторне відділення. Використання пов'язане з ризиком для життя через необхідності дістатися цілі на відстані кидка. В цілому ефективність пляшкових атак проти бронетехніки невелика — для ураження двигуна необхідно потрапити у вентиляційні решітки позаду башти, а для цього потрібно перебувати збоку або позаду від танка, що зазвичай можливо лише в умовах міської герильї, або кинувши пляшку з окопу, який в цей момент перетинає танк.