Цеков Юрій Іванович

Юрій Іванович Цеков (22 вересня 1937, м. Бахмут Донецької області) — український журналіст, письменник, науковець, видавець, громадський діяч.

Вищу освіту здобув у Вінницькому педагогічному інституті та Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка. Член Національної спілки письменників України. Кандидат філологічних наук.

Очолював низку українських газет і журналів («Молода гвардія» (1968—1972), «Толока» (1994), «Вісті з України» (1995—1996), «Науковий світ» (1998—2011), «Перець Весела республіка» (2017) та ін. Тривалий час працював науковим співробітником Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Від 2000-го року — засновник і генеральний директор Спеціалізованого видавництва сатирично-гумористичної літератури «Толока».

Один із фундаторів Народного Руху України (1988—1989) і Демократичної партії України (1990). Член Центральної виборчої комісії України (1991—1993). Заступник голови партії і член Президії Національної ради Демократичної партії України (1990—1994).

Життєпис Юрій Іванович Цеков народився 22 вересня 1937 року в місті Бахмут Донецької області в робітничій родині. 1943 року, втративши під час німецької окупації домівку і рятуючись від голоду, його мати, Марія Василівна Цекова, з трьома неповнолітніми дітьми добралася до рідні на Поділлі, де й дочекалася повернення з війни чоловіка й старшого сина. Подальше дитинство і юність Юрія минули в Старокостянтинові, місті зі славним історичним минулим, на межових теренах Волині й Лісостепу. Цей розкішний за природою, багатий на культурні пам'ятки край і став його духовною батьківщиною. Тут він 1955 року закінчив середню школу і тоді ж у місцевій газеті вперше надрукував свої вірші. Ця знакова подія на початку громадянської зрілості зрештою і наблизить його до професійної журналістики й літератури.

1956 року він вступив до Вінницького педагогічного інституту. Проте вчителем він не став — за рік до завершення навчання його запросили на роботу в редакцію обласної молодіжної газети, на сторінках якої він активно друкувався. Отже, життєві плани йому довелося кардинально коригувати, тим паче, що вслід за цим на нього чекали ще більш доленосні несподіванки. Одному спостережливому і впливовому ватажкові вінницького юнацтва сподобалися різножанрові писання недавнього студента. Більше того, йому здалося, що цьому авторові притаманні не тільки публіцистично-сатиричні, а й певні лідерські здібності. Тому він вирішив із доскоцького початківця швидкісним методом підготувати головного редактора часопису і задля належної підготовки спровадив його на відповідне фахове стажування.

Таким побитом перші ґрунтовні знання з теорії і практики журналістики Юрію Цекову випало здобувати в Москві (1960—1961) на спеціальних курсах у вельми неординарному навчальному закладі, де новобранці з вищою нефілологічною освітою отримували першокласний професійний вишкіл під опікою найкращих тогочасних газетярів, з-поміж яких можна згадати хоча б славетного нарисовця Василія Пєскова чи неперевершених фейлетоністів Олексія Суконцева й Леоніда Лиходєєва. Згадані вище корифеї та не менш знамениті їхні колеги не були звичайними лекторами; вони не мучили курсантів заліками й екзаменами, а прискіпливо навчали у власних творчих студіях за жанрами, поєднуючи навчання з написанням своїми «піддослідними» контрольних творів на одну для всіх тему. Колективне обговорення цих переважно недолугих «шедеврів» подеколи нагадувало суворо-безкомпромісний розгром автора, але найчастіше перетворювалося на свято сміху і доброзичливих кпин. А втім, за великим рахунком, це була унікальна школа високого професіоналізму, котра озброювала вихованців знаннями й уміннями на все їхнє подальше газетно-журнальне життя. Тому недавньому вінницькому дописувачеві через кілька років потому отримати в Києві повноцінний журналістський диплом (з відзнакою) вдалося без особливих зусиль і зі значним випередженням обов'язкового терміну навчання. Слід побіжно зауважити, що на той час (а це був кінець шістдесятих років) Юрій Цеков уже очолював щоденну столичну газету «Молода гвардія» зі стотисячним накладом.

Якщо ж подати узагальнено хронологію професійної діяльності Юрія Цекова (з вилученням строкової військової, нетривалої державної служби та деяких інших малозначимих періодів життя), то вона матиме такий вигляд:

1963 — роз'їзний кореспондент зональної (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області) молодіжної газети «Комсомольське плем'я» (м. Вінниця).

1964 — завідувач відділу зональної (Київська, Житомирська, Черкаська, Чернігівська області) газети «Молода гвардія» (м. Київ).

1968 — головний редактор Київської обласної газети «Молода гвардія».

Побіжно слід зауважити, що у зв'язку з цілою низкою резонансних публікацій у цій газеті, котрі розходилися з тогочасною політикою в галузі культури й освіти, а також із появою серед залучених до співпраці в газеті відвертих дисидентів і давніх піднаглядних «клієнтів» КГБ [(наприклад, таких, як поет і публіцист Данило Кулиняк, гуморист Ярослав Голець та інших «злісних» критиканів) і тих, кого невдовзі репресували (зокрема студента університету Володимира Рокецького), послідовна підтримка творчості письменників-шістдесятників, а також «Собору» Олеся Гончара)], то робота Юрія Цекова як очільника «Молодої гвардії» постійно супроводжувалася скандальними «розбірками» у високих партійних і комсомольських інстанціях із відповідними покараннями й анонсуванням вигнання. Така процедура протягом чотирьох років не реалізовувалась тільки тому, що «на горі» була одна могутня політична особа, котра з професійної солідарності (колишній журналіст!) до певного часу не дозволяла вчинити остаточної розправи. Але, коли Юрій Цеков рішуче відмовився від наполегливої «пропозиції» секретаря ЦК комсомолу Тамари Главак підписати для опублікування спрямовану проти Івана Дзюби колективну смердючку «У внутрішній еміграції», його звільнення з посади стало неминучим.

1972 — головний спеціаліст, завідувач відділу журнальної періодики Державного комітету УРСР у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі.

1978 — редактор науково-методичного щомісячника «Трибуна лектора», видання Товариства «Знання».

1982 — старший викладач факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

1983 — завідувач відділу літературної критики та публіцистики видавництва «Радянський письменник».

1988 — науковий співробітник, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР.

Водночас:

– перший заступник головного редактора журналу «Слово і час» (1989-1990).

– заступник голови Демократичної партії України (1990—1994);

– відповідальний секретар рухівської «Народної газети» (1993-1994);

– головний редактор і видавець особисто заснованого громадсько-політичного часопису «Толока» (1994);

– головний редактор газети для закордонних українців «Вісті з України» (1995—1996);

1996 — державна служба; заступник начальника управління Вищої атестаційної комісії України.

1998 — головний редактор науково-популярного журналу-ревю «Науковий світ».

2011 — генеральний директор приватного Спеціалізованого видавництва сатирично-гумористичної літератури «Толока».

Водночас — головний редактор журналу «Перець. Весела республіка» (2017).

Громадсько-політична діяльність Член Спілки журналістів УРСР від 1963-го року, член правління Київської обласної організації Спілки (1968-1972). Припинив членство у жовтні 1989 року в зв'язку з участю в організаційному комітеті для заснування Вільної асоціації українських журналістів (ВАУЖ).

Член Національної спілки письменників України від 1984-го року.

Член виборних обласних комсомольських органів Львівщини та Київщини (1962—1963, 1965—1972).

Член КПРС від 1963-го до 1990-го року. Припинив членство в партії у березні 1990 року. (Публічне оголошення — у «Заяві совісті» // Літературна Україна. — 1990. — 5 квітня.) Один із засновників і організаторів Народного Руху України. Член ініціативної групи для створення осередку Руху в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (1988), член Координаційної ради Київського Руху (1989), голова Мандатної комісії і доповідач на Установчому з'їзді Народного Руху України за перебудову (1989). Голова Мандатної комісії на ІІ з'їзді Народного Руху України (1990).

Один із засновників, організаторів і керівників Демократичної партії України (ДемПУ): член Оргкомітету для формування перших осередків і скликання Установчого з'їзду партії, заступник голови партії, член Національної ради ДемПУ і Президії Національної ради партії (1990–1995).

Член Центральної виборчої комісії (1991—1993).

Літературна творчість і наукова робота Від 1955 року Юрій Цеков публікується в українській пресі як поет, нарисовець, фейлетоніст, автор сатиричних творів і пародій, літературно-критичних статей, рецензій, оглядів, наукових розвідок, передмов у книжках окремих авторів, публікацій у колективних збірниках літературно-критичних статей і наукових праць (понад 200).

1977 року у Львівському університеті ім. Івана Франка захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук за темою «Агітаційно-сатирична поезія в українській пресі відбудовного періоду».

У 1988-1996 роках працював науковим співробітником Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, де водночас обіймав посаду першого заступника головного редактора академічного журналу «Слово і час».

Головні наукові інтереси Юрія Цекова пов'язані з історією світової та української сатирично-гумористичної літератури, теорією віршованої сатири, художніми особливостями жанрів пародії, гуморески, сатиричної повісті та сатиричного роману.

Окремими виданнями вийшли дві його художньо-документальні повісті: «Сонячна теорема» (1974, 1975) і «Зоряний колос» (1984) [за підписом — Богдан Верес]. Перша з них, видана масовим тиражем (50 тис. прим.), була відзначена премією на республіканському конкурсі як одна з кращих і отримала десятки позитивних відгуків і рецензій як в Україні, так і за кордоном. Повість відзначено і серед досягнень української художньо-документальної прози на VII з'їзді письменників України (1977), хоча автор на той час ще не належав до згаданого творчого об'єднання. До Спілки письменників України його прийняли пізніше не як публіциста, а як критика й літературознавця. На той час Юрій Цеков видав монографію «Степан Руданський» (1983) і надрукував безліч критичних оглядів, статей і рецензій. Крім цього, до ювілею класика української сатири та гумору Юрій Цеков видав літературно-критичний нарис «Остап Вишня» (1989), упорядкував два томи (2-й і 3-й) з науковим коментарем чотиритомника Остапа Вишні і написав передмову до цього найгрунтовнішого видання класика.

Упорядниував шість випусків «Веселого ярмарку», популярного у вісімдесятих роках збірника сатири та гумору, який вийшов загальним тиражем близько 600 тисяч примірників. Крім цього, Юрій Цеков задумав, упорядкував і підготував до друку унікальне в нашій літературі видання — «Український сатирикон», першу в історії антологію української сатири XVI — ХІХ століть із власною передмовою-оглядом і науковим коментарем.

2000 року Юрій Цеков заснував приватне Спеціалізоване видавництво сатирично-гумористичної літератури «Толока», у якому й нині видає дві засновані ним серії світової та вітчизняної класики «Весела планета» й «Український сміхосвіт». На сьогодні вже побачили світ твори Тараса Шевченка, Марка Твена, Ярослава Гашека, Карела Чапека, Еразма Роттердамського, О. Генрі, Остапа Вишні, Аскольда Бегеби. Готові до видання унікальні антології «Українська епіграма» й «Українська пародія», твори П'єра Жана Беранже, Бранислава Нушича, Василя Чечвянського, Степана Руданського, Степана Олійника, Олега Чорногуза, Миколи Білокопитова, Андрія Крижанівського, Олеся Жолдака, Михайла Стрельбицького та багатьох інших талановитих авторів.

Книги та публікації

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І КРИТИКА