Ра́бство в Украї́ні — тривале історичне явище в усіх цивілізаційних зонах України. Простежується від початку історичного часу донині. Провідною формою була вивізна работоргівляГаленко О. І. Рабство в Україні // . Складова міжнародної работоргівлі у Східній Європі. Різні частини території сучасної України належали ареалам різних цивілізацій, тому в них існували одночасно джерела невільників, постачальники та ринки вивозу. Системи рабства, що практикувалися в Україні, запозичалися разом з її невільниками в інших регіонах світу і служили прототипами невільницьких інститутів, які там розвивалися. Рабство і передусім довготривала работоргівля були потужними чинниками, що консервували соціально-економічну відсталість України, уповільнювали її політичний і культурний поступ.

Стан досліджень Рабство в Україні — малодосліджена тема, насамперед тому, що про нього збереглося дуже мало прямих свідчень. Це пояснюється тим, що інформаційний вакуум є одним з ефективних інструментів насильства, який забезпечував соціальну маргіналізацію раба, морально-психологічний тиск із метою контролю, примусу та забезпечення лояльності. Ганебність рабства, презирство до раба — це наслідки соціальної маргіналізації, через які не афішувався і рабський стан представників правлячих еліт (у країнах, де практикувалося елітне рабство). Ігнорування рабства з боку сучасної історіографії підігрівається успадкованою від минулого зневагою до рабства, яка відповідає прагненню «патріотичної» історіографії до створення позитивної візії минулого України. Крім того, існують і технічні складнощі дослідження рабства в Східній Європі. По-перше, тут відсутній расовий маркер рабства, адже, на відміну від африканців, світлошкірі невільники зі Східної Європи не відрізнялися від вільної частини суспільства. Більше того, саме білі невільники часто входили до вищих суспільних прошарків. По-друге, наявна інформація про работоргівлю є непрямою (напр., невільники не зараховувалися до вантажу, у тому числі і з метою ухиляння від сплати мита), розпорошеною по різних джерелах, записаною багатьма мовами).

Стародавність

Скіфські раби

Перше пряме свідчення про невільників з Північного Причорномор'я походить з Ассирії поч. 7 ст. до н. е. у зв'язку з навалою кімерійців і скіфів на Закавказзя та Анатолію. Документи царських архівів Ассирії повідомляють про невільників в обслузі царя Асаргаддона (681—669 до н. е.) — чоловіків та євнухів — з народів «кінних лучників» (скіфів) та кімерійців. Кочовики були посередниками в запозиченні ассирійцями навичок кінної їзди і створенні власної кавалерії, починаючи із серед. 9 ст. до н. е. Джерелом степових рабів були військовополонені. Можливість захоплення в полон кочовиків, які переважали воєнною силою ассирійців, з'явилася завдяки укладанню союзних стосунків між ассирійцями та скіфами.

Використання Ассирією скіфів і кімерійців у ролі військових рабів створило Північному Причорномор'ю відповідну репутацію джерела військових рабів. Морський набіг на Скіфію, здійснений сатрапом Каппадокії Аріарамном бл. 514 р. до н. е. за наказом перського царя Дарія I, мав на меті захоплення полону (чоловіків і жінок). Це був перший історично засвідчений набіг за невільниками на Північного Причорномор'я.

Репутація скіфських рабів поширилася із Середнього Сходу, досягла і Греції. Скіфські раби-солдати з'явилися на поч. 6 ст. до н. е. в Афінах, Фівах, Мітилені (нині всі міста в Греції), усупереч громадянському етосу греків, за яким військова служба зараховувалася до привілеїв повноправних громадян. Тільки скіфи-стрільці служили грекам не в кінноті, а на флоті та у піхоті. До середини 4 ст. до н. е. скіфські стрільці служили також у поліції Афін. Знайомство зі скіфами завдяки використанню їх у ролі військових рабів проявилося в Греції в 5 — серед. 4 ст. до н. е. в поширенні сталих понять, пов'язаних зі звичками та спорядженням скіфських вояків: пияцтвом, зачіскою («скіфська зачіска» — поголена голова), взуттям («скіфіки»), шароварами («сарабара»), озброєнням («скіфський лук», «скіфська отрута» для стріл). Скіф. лучники та поліцейські були держ. власністю полісів або окремих громад (філ). Схоже, масове постачання скіфських рабів у Грецію здійснювали разом із постачанням хліба царі Боспорського царства на підставі союзницьких стосунків з Афінами та афінськими союзниками.

Приватна торгівля скіфськими рабами в Афінах документально засвідчена від 415 до н. е., проте її початок можна відсунути на кілька десятиліть раніше. У 4 ст. до н. е. попит на військ. уміння скіфів пропав, і раби з Півн. Причорномор'я не виділялися з маси інших, які використовувалися як хатня обслуга та робоча сила. Етнонім «скіф» регулярно вживався в ролі власного імені для рабів у грецьку та римську добу. Поряд з ним популярними стали імена Сармат, Меот, Гет, Трибалл, що вказують на ін. рабів надчорномор. походження.

Основним джерелом і постачальником невільників у Півн. Причорномор'ї були кочовики, а торговими посередниками виступали тамтешні грецькі держави, передусім Боспорське царство. За інформацією Полібія та Страбона, невільники, разом із хутрами, медом, воском, інколи збіжжям, обмінювалися на товари, «притаманні цивілізованому життю», насамперед вино, оливову олію, одяг (тканини). Масові відкладення амфор підтверджують факт інтенсивного імпорту і широкого розповсюдження на степу вина, виробленого в Криму, Малій Азії та на Грецькому архіпелазі. Іншою поширеною на степу принадою цивілізації, як доводить археологія, були вироби із золота та срібла. Ці знахідки є матеріальними пам'ятками мирної торгівлі греко-римського Середземномор'я з кочовиками, передусім торгівлі рівновартісним товаром — рабами.

Рабство і работоргівля в кочових спільнотах Північного Причорномор'я «Економіка виживання», притаманна кочовим суспільствам, і відсутність внутрішнього ринку на степу не створювали стимулів до економічної експлуатації невільництва і тим більше внутрішньої работоргівлі в степу. Однак степові спільноти з їхнім мілітаризованим характером були просякнуті чисельними примітивними формами натуралістичного та військового рабства. Степова політична традиція, побудована на принципі кровної спорідненості, передбачала для завойованих народів тільки статус державних рабів, які піддавалися економічному визиску через данину і під час війни виконували повинність живого заслону від сусідів. «Козакуючі» клани і племена, що залишалися за межами імперій, виступали законним і зручним джерелом невільників. Отже, степ становив великий резервуар потенційних рабів, завжди відкритий для зовнішнього попиту з боку осілих цивілізацій. На останніх лягала тільки місія організації обміну та доставки (купці, ринки, транспорт).

Нестабільність кочового скотарства як «економіки виживання» та його натуральний характер робили степ готовим до відповіді на цей попит. Золото й срібло та вироби з них як портативний і високоліквідний товар були засобом накопичення і страховим капіталом на випадок утрати худоби. А вино було не лише агентом наркозалежності, а й неодмінним атрибутом важливих соціальних та культових дійств в степу — шаманських, лицарських та багатьох державних ритуалів. Вино та коштовності кочовики діставали й силою, але переважно тоді, коли вони були недоступні через торгівлю. Цим симбіозом і пояснюється парадокс, що кочовики, попри своє безроздільне військове панування в Північному Причорномор'ї, стали першою жертвою міжнародної работоргівлі.

Важкі для землеробства умови степу і військове домінування кочовиків були дієвою перешкодою для проникнення туди економічно розвинутіших цивілізацій. У той же час останні завдяки морям та річкам мали зручний доступ до його ресурсів, а пізніше — й до шляхів сполучення, що пролягали по степах у Балтику, Поволжя, Центр. Азію. Це сприяло тривалому (до кінця 18 ст.) існуванню в Північному Причорномор'ї степової цивілізації, проте водночас перетворило цей регіон на економічною периферію передових цивілізацій, а відтак — на зону їхнього економічного диктату. Диктат полягав у тому, що самодостатні диверсифіковані економіки землеробських цивілізацій степ цікавив переважно як джерело люксусних та екзотичних товарів (хутра, мисливські птахи, товари транзитної торгівлі й раби). Тому Північне Причорномор'я через панування степової цивілізації могло, а в силу периферійності її економіки з готовністю пропонувало рабів світового ринку. Сполучення цих чинників тривалої дії відіграло вирішальну роль у тривалому існуванні работоргівлі в Північному Причорномор'ї і зумовило домінування работоргівлі серед інших форм рабства в Україні.

Навала германських племен готів у серед. 3 ст. не поклала край работоргівлі, хоч і завдала лиха економічним центрам регіону — Тірі, Ольвії, Херсонесу Таврійському, Танаїсу, Пантікапею. Здобувши на Боспорі флот і торгових партнерів, готи організували в другій половині 3 ст. мор. походи на Кавказ, римські міста в Анатолії, поплюндрували береги Мармурового й Егейського морів, досягли Родоса та Кіпру. Раби були одним з їхніх головних трофеїв, а боспорські купці повернулися до звичної місії торгових посередників у панів степу, допомагаючи перетворювати здобич на капітал. Отже, работоргівля швидко відновила своє місце в економіці Пантікапея і місто пережило черговий злет могутності. Попит на рабів у Візантії збігся з її посиленням за візантійського імператора Юстиніана I.

Виникнення військово-бюрократичного невільництва

Контакти германських, тюркських та протослов'ян. народів в епоху великих міграцій призвели до постання інституту тренованих військ. рабів. Одне з його джерел вгадується в дружинниках степових ватажків. У согдійців, гол. торг. партнерів кочовиків Євразії, він існував у формі приватних загонів воїнів-невільників («чакар»), призначених для охорони торг. караванів. І в Європу цей інститут, імовірно, занесли ті ж купці, адже присутність согдійців засвідчена самою назвою м. Судак (Согдак). Цей інститут пристосували германці та авари. У результаті він набув форми військових поселенців на прикордонні, які були відомі під назвами різного походження: герм. венеди, східноіран. анти, тюрк. склавини. Останні були відомі передусім у зв'язку з війнами проти Візантії на боці аварів. Військ. ефективність склавинів змусила візантійців до спроб пересадити цей інститут на власний ґрунт. Протягом 7–8 ст. вони толерували поселення на Балканах склавинів, які дезертирували від гноблення аварів і селилися окремо від місцевого люду у «склавиніях», а також осаджували їх у Малій Азії для прикриття столиці від арабських рейдів. Мода на склавинів перекинулася від візантійців до арабів, котрі переманювали склавинів з Анатолії до власних приватних військ або ставили гарнізонами в прикордонних фортецях Північної Сирії. Араби запозичили від греків і термін, який в арабській вимові зазвучав як «сакаліба» (однина — «саклаб»), відповідно «склавинія» Скальбія (місто в Північній Сирії). Араби полювали за склавинами також у Хозарії. Виведених звідти вони селили на кавказ. пограниччі та вздовж р. Євфрат.

Ненадійність склавинів підштовхнула Візантію погодитися на поселення в Подунав'ї ін. войовників — болгар (вони таки врятували Константинополь від арабів 717–18). Але остаточно про склавинів довелося забути після розгрому Аварського каганату 795. Тоді склавини, набувши під аварами та германцями військового і державного вишколу, утворивши надплемінну старослов'янську мову з необхідним політичним лексиконом, змогли ініціювати власні державні проекти під своїм назвиськом, успадкованим від аварських часів. Інакше кажучи, протослов'яни почали перетворюватися на слов'янські народи. Перша ж документальна згадка терміна «sclavus» (склавин) у значенні етнікона, а не невільника, походить із Магдебурга (Німеччина) 937.