Жува́льна гу́мка (розм. жу́йка) — кондитерський виріб, призначений для жування не ковтаючи, у вигляді м'якої неїстівної нерозчинної еластичної основи з різними смаковими та ароматичними добавками.
Люди використовували жувальні гумки протягом принаймні 3000 років. Сучасна жувальна гумка спочатку виготовлялась з чикла — природного латексу. З 1960-х років жувальна основа гумки була замінена на бутадієн-синтетичний каучук, який дешевший у виробництві. Більшість жувальних гумок є полімерами. Перша жувальна гумка без цукру — «Leaf» — була створена в Фінляндії (фірма «Хухтамякі»); за нею вийшов Dirol данської фірми «Dandy» і «Orbit» від «Wrigleys».
Законом України жувальна гумка віднесена до харчових продуктів: «харчовий продукт — речовина або продукт (неперероблений, частково перероблений або перероблений), призначені для споживання людиною. До харчових продуктів належать напої (в тому числі вода питна), жувальна гумка та будь-яка інша речовина, що спеціально включена до харчового продукту під час виробництва, підготовки або обробки».
Історія Жувальна гумка відома древнім грекам, ацтекам і мая, які жували смолу дерев, застиглий сік гевеї, каучук. Задовго до нової ери стародавні греки жували смоляну мастику, в другому столітті нашої ери індіанці мая в Центральній Америці й ацтеки в Мексиці жували чикли. Індіанці Північної Америки жували смолу ялини.
Пізніше в продажу з'явився парафін для жування.
Сучасна жувальна гумка була запатентована в США в 1869 році дантистомDiscovery Science «Як це зроблено. Жувальна ґумка».
В 1849 році в США була випущена до продажу перша жувальна гумка.
В 1869 році Томас Адамс закуповує велику партію каучуку у мексиканського генерала Антоніо Лопес де Санта Анна, диктатора Мексики, який мав намір зібрати гроші на свій реванш в Мексиці, продаючи чикл, вирішує перевірити чи можливою є заміна каучуку для виробництва гуми смолою дерева саподіла, яку привозили з джунглів Кінтана-Роо (півострів Юкатан). Генерал звертається до винахідникаАнна Клейборн. Історія винаходів / А. Клейборн; Пер. з англ. О. Здір. — К.: Країна мрій, 2008. — 96 с.: іл. — (Хочу знати все) ISBN 978-966-424-130-1 (с.: 26-27)Артамонов В. И. Зеленая лаборатория планеты. — М.: «Агропромиздат», 1987. (с.: 131) Томаса Адамса з пропозицією дізнатись перспективу перетворення чиклу в низьковартісну заміну гумі. Адамс погодився спробувати. Плани збагатися зазнають повний провал. Санта-Анна повертається в Мексику, в той час, як Адамс залишається в тупику з тонною купленого ним непотрібного чиклу, з якого йому так і не вдалося зробити замінник для шин екіпажів. Коли Адамс пішов в аптеку і випадково побачив маленьку дівчинку, яка жувала цукерки з воску, згадав, що мексиканці часто жували чикл. Згодом Адамс стає засновником «Cadbury Adams» з виробництва жувальної гуми, і торговельної марки льодяників з жуйкою всередині — «Чиклетс». Одночасно з Томасом Адамсом свій вид жувальної гумки запропонував американський лікар Вільям Семпл. За його задумом жування цієї гумки мало очищувати зуби й тренувати жувальні м'язи. Проте його жувальна ґумка була зроблена з дуже твердої гуми й тому вона не мала попиту.
В 1882 році з'явилась жувальна ґумка під торговою маркою Wrigley. 1893 року з'явились жувальні гумки «Juicy Fruit» і «Wrigley's Spearmint». 1910 року Wrigley з'явилась в Канаді, в 1915 році — в Австрії, в 1939 році — у Великій Британії, в 1992 році — в РосіїИстория науки и техники. Материалы и технологии: учеб. пособие. Ч.І — 2-е изд. стереотип / А. А. Шейпак. — М. : МГИУ, 2009. — 276 с. ISBN 978-5-2760-1663-4 SBN 978-5-2760-1663-1 (Ч.1) (с.: 99-100).
У 1928 році американець Волтер Даймер винайшов надувну жуйку, використовуючи пропорції каучуку, цукру, кукурудзяного сиропу і ароматизатора.
На початку ХХ століття жувальну гумку почали жувати і в ЄвропіВещи и вещества: Ю. Л. Пирумян. Превращения жевательной резинки / «Химия и жизнь» 1981, № 03, Научно-популярный журнал Академии наук СССР. ISSN 0130-5972 (с.:72).
Зі збільшенням попиту на жувальну гумку чиклу почало бракувати, і тому робились спроби пошуку замінників цієї сировини. З цією метою були досліджені латекси та смоли — гутаперча, гута-кальян, джелуонг (джелутунг, джелутонг) — коагульований латекс дерев із родини Apocynaceae, які ростуть на Борнео, сорва, натуральний каучук, гідрогенізована смола (живиця) деяких хвойних рослин. Найбільш придатним і дешевшим чиклу виявився джеулонг, але виявилось, що він жується гірше і погано втримує смакові добавки. Робились спроби взяти за основу клейковину пшеничного борошна і зеїн (білок кукурудзи), але при підрахунках дійшли висновку, що витрати на додаткові посівні площі перевищать вигоди від заміни чиклу.
Розвиток органічної хімії привів дослідників до синтетичних полімерних матеріалів. Було встановлено, що добре очищені нерозчинну у воді полімери, наприклад, полівінілхлорид, без смаку, не прилипають до зубів і не тверднуть при тривалому жуванні. Англійськими вченими в 1951 році було винайдено полівінілацетат, але для виробництва жувальної гумки він не годився, оскільки побічні продукти надавали йому специфічного запаху і гіркий присмак. Водою погано вимивались ці домішки, і англійці запропонували промивати полімер сумішшю води і метанолу або води й ацетону. Недолік з низької пластичності полімеру було усунуто за допомогою пластифікатора, але пластифікатор додав нового недоліку — не утворював міцних зв'язків з полімером, мігрував на поверхню і потрапляв всередину організму, а ґумка ставала жорсткою і жувати її було складно. Тоді зайнялись внутрішньою пластифікацією вінілацетату — співполімеризацією з вінілпіролідоном, і в Японії почали в 1962 році почали випускати розчинну жувальну гумку, а американськими вченими було запропоновано використовувати сополімер вінілацетату з d-лімоменом і сополімер вінілацетату з 2-етилгексилакрилатом. Залишалось придати полімеру ще одну властивість — він не повинен прилипати до зубів. Пробували додавати сірку і вуглекислий кальцій, але сірка утворювала сульфід заліза, який забруднював продукт, а вуглекислий кальцій залишав присмак крейди. За прикладом натуральної смоли, яка в очищеному вигляді більш липка, ніж в неочищеному (при промивці смоли видаляються таніди), було прийняте рішення додавати таніди. При жуванні таніди швидко екстрагуються, але в присутності полівінілового спирту, полівінілпіролідону, крохмалю, метилцелюлози, оксиетилцелюлози і желатину екстракція затримується, а гострий смак танідів зникає. Таким чином, полівінілацетат в цілому розв'язав проблему, хоча і не усі основи роблять із цього мономеру.
В 1963 році Томас Адамс в США виготовив 120 тисяч тонн жувальної гумки.
Станом на 1969 рік у виробництві жувальної гумки дозволено використовувати синтетичну сировину: парафін (синтезований по методі Фішера-Тропша з окису вуглецю і кисню), бутадієнстирольний каучук, нафтовий віск, поліетилен, натуральну і синтетичну каніфоль. Використовують також віск із рисових висівок, стеарати натрію і каліюЭ. Киллер. Чикли из джунглей Кинтана-Роо. Скорочений переклад з англійського журналу «Chemistry» (1969, № 8) / «Химия и жизнь» 1970, № 10, Научно-популярный журнал Академии наук СССР. (с.: 94-95). З дозволених антиоксидантів використовують бутилгідроксианізол, пропілгалат. В процесі утворення полімера в реакційну суміш вводять сульфіт натрію. Забарвлюють жувальну гумку порошком какао, куркумовим коренем і іншими харчовими барвниками. До складу жувальної гумки можуть входити латекси саподіли, джелутунг рослин родин Moraceae і Euphorbiaceae (їх возять з Британського Гондураса, Колумбії, Венесуели).
«Філіп Морріс», що має найбільше підприємство з виробництва сигарет в Гватемалі, починаючи з 1971 року займається виробництвом жувальної гумкиВиталий Александрович Харитонов. Латинская Америка: вопросы экономического развития. — ИЛА АН СССР, 1976. — 255 стор. (с.: 50).
У СРСР жувальна гумка офіційно не розглядалась як функціональна необхідність, а розглядалась як прояв західної експансії. Імпортна жувальна гумка довгий час була предметом культу, оскільки в країні вона не виготовлялась. Таким чином, жувальна гумка створювала невеликий, але добре відомий усім чорний ринок товарів. Діти нерідко випрошували жувальні гумки в іноземців. У зв'язку з цим набула популярності фраза «» (традиційно звучить російською).
Виробництво жувальної гумки в СРСР вперше було організоване в Талліні і Єревані у 1977 році. Залучався зарубіжний досвід, хоча деякі підприємства працювали на основі, розробленій Єреванським філіалом НПО «Пластполімер» спільно з Всесоюзним науково-дослідним інститутом кондитерської промисловості. Першу жувальну гумку СРСР випустив в 1977 році на фабриці «Єреванські солодощі»Юрий Рылев. 6000 изобретений XX и XXI веков, изменившие мир. — Изд-во: ЭКСМО-Пресс, 2012 г. с.:432. ISBN 978-5-699-50800-6. 1983 року до продажу випускались «Апельсинова», «М'ятна» і «Полунична» жувальна ґумка, а в Ленінграді намагалися налагодити випуск «Барбарисової», «Сливової» і «Малинової».
В 1981 році в СРСР планувалось виготовити 8 тисяч тонн жувальної гумки, що майже у 2 рази більше, ніж було випущено в 1979 році. Проте, в СРСР жувальна ґумка ще не стала звичним товаром як пряники чи цукерки.
В 1996 році у Петербурзі розпочато будівництво першого в Росії заводу з виробництва жувальної гумки «Wrigley»А. Л. Мясников. Летописный календарь России. — Александр ПРИНТ, 2004.— 765 с. ISBN 5-7793-0847-0, 5-7580-0087-6 (с.: 281). Потужність заводу 15 тисяч тонн гумки на рік.
Виготовлення жувальної гумки Все починається з жувальної основи — речовини, яка дозволяє жувати гумку. Основа синтетична: з пластику і гуми. Жувальну основу поміщають в міксер, додають барвники та ароматизатори. З початком перемішування додають глюкозний сироп, щоб підсолодити склад. Сироп рідкий, і це допомагає зберігати жувальну основу м'якою. Потім додають декстрозу, так званий «виноградний цукор» — порошковий підсолоджувач. Інгредієнти перемішують близько 20 хвилин. Змішування нагріває масу, від чого вона сплавляється воєдино.
Суміш готова, коли вона досягла консистенції тіста. На візку її доставляють до преса для попереднього видавлювання. Прес видавлює суміш через вузький отвір, що схоже на те, як на зубні щітки видавлюють зубну пасту з тюбика. Це перетворює великий, громіздкий матеріал в зручні смужки, які потім проходять через основний прес для видавлювання.
Інший прес стискає кожну смугу до фактичної ширини шматка жуйки, вона виходить довгим безперервним потоком, щоб потім бути розрізаною на порції. Процес видавлювання розігріває жуйку. Якщо її розрізати й упакувати негайно — вона прилипне до обгортки. Тому перед упакуванням жувальну гумку охолоджують в охолоджуючій камері протягом 15 хвилин при температурі 3-7ºС.
На виході жувальна гумка досить охолоджена для нарізки та упаковки. Обидві операції виконує одна машина, за долі секунди. Для обгортки використовують вощений папір. Машина обробляє 900 шматків жувальної гумки на хвилину.
Часто жувальній гумці надають рожевого забарвлення. Жувальну гумку роблять рожевою тому, що це був єдиний колір, який знайшовся у Волтера Дамера, коли той винайшов її на початку другої чверті 20 століття.
Якщо жувальну гумку виготовляють з соку дерев-каучуконосів, то процес виготовлення жувальної гумки розпочинається з оброблення соку кислотою або шляхом виварювання соку, після чого він перетворюється на м'яку, але досить пружну масу.