Антон Страшиміров (; 15 червня 1872 Варна, Османська імперія — 7 грудня 1937 Відень) — болгарський письменник-демократ, драматург, публіцист, журналіст.Використовував псевдоніми, такі як Н. Бистренов, Босилко, А. Бъднев, Данила, В. Данилов, Дойрян, Г. Живков, Земен, Истров, Кинема, К. Кънчев, Марйо, Наблюдател, Постов та інші.

Біографія

Народився 1872 року у Варні в родині Тодора Страшимірова, муляра, переселенця з села Баня. Є братом Тодора Страшимірова і Дімітра Страшимірова. З 13 років мандрує Добруджею, працює в тавернах і кафе, на тютюнових полях, а також як складач, книгозбирач, маляр. Навчається у V (нині IX) класі в Разграді, потім у сільськогосподарській школі в Садово, яку покидає. У 1890—1894 рр. був початковим вчителем у різних селах у Варненській і Бургаській областях. Розвивав активну просвітницьку діяльність. Редагував газету «Глас от Изток» у Бургасі. Захопився народницьким соціалізмом.

У 1895 році виїжджає до міста Берн, Швейцарія. Слухає лекції з літератури та географії, знайомиться із західною літературою та філософією, зокрема з творчістю Генріка Ібсена, Августа Стріндберга, Моріса Метерлінка.

Після повернення до Болгарії працює вчителем гімназії у Відині (1898—1899). Разом з д-ром 3. Димитровим, д-ром Н. Петковим і В. П. Гочевим у Відіні редагує літературний науково-популярний журнал «Праг». Працює вчителем у Педагогічному училищі в Казанлику (1899—1900), але його звільняють через суперечку з мером і забороняють викладати.

Брав участь у македонському визвольному русі як четник Яне Санданського. У 1900 році був делегатом Казанського товариства на Сьомому македонському конгресі, а в квітні 1901 року знову від Казанлика був делегатом Восьмого македонсько-одринського конгресу. Редагує газету «Реформи», орган Верховного македонсько-одринського комітету, та журнал «Звезда» в Тарнові — з 5-го номера видає журнал «Културно единство» в Салоніках. Під час розколу у Верховному комітеті підтримує крило Хрісто Станішева — Тома Карайова. Пише в легальному органі ВМОРО «Дело».

Йому довіряють 3000 лір з викупу, взятого ВМОРО за міс Стоун.

З 1901 року видає журнал «Наш Живот». У 1902 році є народним представником молододемократичного крила в Демократичній партії в XII звичайних народних зборах, яка пізніше перетворюється на Радикально-демократичну партію.

У 1903 році він був обраний до XIII звичайних народних зборів.

Після вбивства в 1907 році закордонних представників ВМОРО в Софії Івана Гарванова і Бориса Сарафова Страшиміров був на короткий час заарештований за звинуваченням у співучасті. Народний представник і в V ВНС в 1911 році.

Брав участь у Балканській війнік рядовий. 15 травня 1913 року від імені Благодійного братства Разлога підписав Меморандум об'єднаної македонської еміграції, в якому заявлялося про болгарську національність населення Македонії. Під час Міжсоюзницької Друга балканська війната Першої світової війни був військовим кореспондентом і співпрацював з газетою «Военни известия» та журналом «Отечество». Після воєн редагує журнал «Наши дни», який висвітлює культурне життя в Болгарії (1921). Створює та редагує (1922—1923) «Българска общодостъпна библиотека». Допомагає молодим письменникам, наприклад, Хрісто Ясенов, Марко Марчевскі та багатьом іншим. Після вересневого повстання (1923) пише знаменитий заклик «Клаха народа, както и турчин не го е клал» («Вбивали народ, як і турки не вбивали») … «Ні ті, хто зрадив надії народних мас і втік, ні ті, хто вбивав свій народ, як не вбивав його турок, ні ті, ні інші не подумають про натовпи жінок і дітей, залишених напризволяще перед зимою». Захищає жертв Цанкового терору, засновує допоміжний комітет для допомоги сиротам. У 1924 році є одним з редакторів журналу «Пламък», головним редактором якого є Гео Мілев, видавцем — Марко Марчевський. Після декількох номерів він офіційно йде, бо вважає, що різкий тон Гео Мілева проти уряду є небезпечним і існує ризик, що журнал буде закрито, що й сталося насправді. Після цього друкується в газетах «Звезда» і «Новини». У 1926 році під редакцією Страшимірова виходить газета «Ведрина».

Після початку антиєврейської кампанії в Німеччині після приходу нацистів до влади, Антон Страшиміров бере участь у створенні Комітету захисту євреїв разом із вдовою державного діяча Петко Каравелова — громадською діячкою Катериною Каравеловою, проф. Асеном Златаровим, проф. Петко Стайновим та іншими. Тодішні газети «Мир» і «Слово» публікують статті проти створеного комітету, пишучи, що не справа Болгарії, а тим більше окремих громадян, втручатися в справи великої Німеччини. 3 липня 1933 року було зірвано зібрання, на якому лекторами були Катерина Каравелова та Антон Страшиміров.

Після смерті дружини здоров'я Страшимірова погіршується. Його відправляють на операцію на серці до Відня, де він помирає 7 грудня 1937 року. Похований у Софії.

Творчість

Літературний дебют Страшимірова відбувся в 1890 році.

Автор понад 30 томів і збірок оповідань, нарисів, повістей, романів, драматургічних творів і статей з питань літератури і громадськості.

Страшиміров вперше надрукував у 1889 році в шуменському журналі «Искра» вірш «Мъчно, тясно ми е — простор ми дайте» (№ 3, під псевдонімом Мірьо). Свій перший оповідання «Дулчев» (під псевдонімом Т-о) він опублікував у 1892 році в № 21 журналу «Лъча» в Пазарджику. Співпрацював з «Ден», «Мисъл», «Българска сбирка», «Ново време», «Социалист», «Летописи», «Просвета», «Демократически преглед»,, газетах «Развигор», «Литературен глас» та інших. У ранніх оповіданнях Страшимирова — «Анатема», «На нивата», «На широк път», «Данаил», «Косю», відчувається вплив народництва. Підхоплюючи знайомі теми про радості та печалі сільського життя, про невдоволення селян мерами, чорбаджіями та бирниками, Страшиміров не перетворює побутове зображення на побутопис. Герої його оповідань — бунтівники, непокірні, які не миряться з несправедливістю. У своєму першому оповіданні «Щастието на един век» (пізніше під назвою «Габровка», «Еснафка», надрукована в журналі «Български преглед», 1900) автор вихваляє чесноти болгарської жінки — берегині родових традицій довизвольної епохи. В основі повісті «Змей» лежать забобони та упередження в традиційному болгарському селі. В зображенні сімейних відносин вбудовані елементи фантастично-міфологічного мислення. Повість «Кръстопът» є картиною загальнонародних спонтанних повсюдних бунтів проти десятини | селянських бунтів проти десятини. До сільської белетристики Страшимірова належить і роман «Осінні дні», в якому мотив кохання двох молодих людей насичений гострими драматичними конфліктами. Намагаючись зруйнувати стару побутову кору, Страшиміров створює серію романів, в яких прагне охопити життя великого міста, розгадати духовну кризу інтелігенції. Роман «Смутно време» є спробою відтворити суспільне життя в Болгарії після 1886 року. У своїх наступних творах на міську тематику — «Среща», «Висящ мост» (2-е видання під назвою «Без път»), «Бена», «Пропаст» Страшиміров продовжує шукати нові соціальні, економічні та психологічні зміни в міському способі життя, намагається пояснити драму героя-інтелігента, заглиблюючись у сферу підсвідомого, ірраціонального, суб'єктивістського. Роман-хроніка «Вихър. С шопите към Цариград», створений під час Балканської війни, поєднує різні жанри. Він відрізняється яскравою автобіографічністю, оригінальними етнографічними спостереженнями. Вершиною творчості Страшимірова є роман «Хоро». Справжня тема роману — не стільки погром після придушення вересневого повстання 1923 року, скільки розпад спільноти, трагічне перевертання традиційних фольклорних обрядів. Розповідь починається з весілля, але насправді розповідає про смерть. Хорото навколо трупів убитих є символом кривавого жаху і насильства, але в поєднанні весілля зі смертю проглядаються елементи давнього народного світогляду. Тут зачіпаються сформовані століттями стереотипи в душі болгарина і ціннісні критерії, пов'язані з взаємовідносинами між особистістю і колективом, традицією і сучасністю. Бунтарство Страшимірова виражено і в незавершеному романі «Роби», де реальні особи та епізоди з македонського руху втягуються в розвиток дії. Творчий інтерес Страшимірова до трагічних зіткнень і протиріч у людському житті, внутрішня напруженість і драматизм діалогу в його прозі зумовлюють і інтерес до драми. Його перша п'єса «Сватба в Болярово» (поставлена в 1900 році драматичною трупою «Сълза и смях») є сценічною розробкою «Есенни дни». Двигуном драматичної дії в «Вампир» є первинні темні пристрасті, які ставлять матір проти дочки і штовхають героїв до загибелі. Спроба Страшимірова створити комедію «Мрак» є невдалою. Письменник відчуває трагічне в житті більш правдиво, ніж комічне. У комедії «Свекърва», написаній для відкриття Народного театру в Софії, він володіє законами смішного. Повсякденна тема відносин між невісткою і свекрухою переростає в конфлікт між поколіннями, між консерватизмом патріархальної моралі і новим «міським» способом життя. Комедія «Къща» висміює байгановські апетити банківського чиновника. У фарсі «Пред Влахернските врата» (1908) Страшиміров повертається до переексплуатованої теми шлюбу-рахунку і влади грошей. Сюжетами про боротьбу за визволення Македонії є п'єси «Прилепски светци» та «Отвъд». У своєму прагненні створити сучасну драму — «Ревека», «Към слънцето» («Отрешени»), «Свети Иван Рилски», «Над безкръстни гробове», Страшиміров повторює теми, ідеї, мотиви, запозичені у Метерлінка, Фрідріха Ніцше та польського письменника Станіслава Пшибишевського. Він є автором народничих досліджень, зібраних у «Нашият народ», «Книга за българите» (1918), де детально розглядає болгарські етнічні та етнографічні групи; багатьох подорожніх нотаток, досліджень населених пунктів, нарисів, брошур з македонського питання, літературних студій та статей. Твори Страшимірова перекладені польською, російською, сербською, угорською, чеською та іншими мовами.

Пам'ять

На честь письменника названо село у Варненській області Болгарії — Страшимірово.

Примітки

Джерела

Василев В., Антон Страшимиров, «Български писатели», т. V, София, стр. 138—154, и отд., София, 1931. Литературная энциклопедия 1929—1939. Страшимиров Антон ДРИНОВСЬКИЙ ЗБІРНИК ТОМ X — Софія — Харків • 2017 Видавництво БАН імені проф. Марина Дринова A new trend in the information culture — Milena Tsvetkova