Таїланд під час Другої світової війни офіційно прийняв позицію нейтралітету, поки в нього не вторглася Японія в грудні 1941 р. Що призвело до перемир'я і, пізніше, до військового альянсу між Таїландом та Японською імперією. На початку Тихоокеанської війни Японська Імперія тиснула на уряд Таїланду, щоб дозволити японським військам вторгнутися у британські Малаю та Бірму. Уряд Таїланду на чолі з Плеком Пібунсонграмом (відомий просто як Пібун або Фібун) вважав за краще співпрацювати з японцями, а не боротися з ними, оскільки Японія пообіцяла допомогти Таїланду відновити деякі з індокитайських територій (в сьогоднішніх Лаосі та Камбоджі), які перейшли до Франції. Таїланд оголосив війну США і Британії та приєднав території у сусідніх країнах, розширивши їх на північ, південь та схід, на межі з Китаєм поблизу Кенгтунга.

Таїланд зберігав контроль над своїми збройними силами та внутрішніми справами. Японська політика в Таїланді відрізнялася від їхніх відносин із маріонетковим штатом Маньчжоуко. Японія передбачала двосторонні відносини, подібні до між нацистською Німеччиною та Фінляндією, Болгарією та Румунією. Проте Таїланд на той час вважався як японцями, так і союзниками «Італією Азії».

Тим часом уряд Таїланду розпався на дві фракції: режим Пібуна та добре організований рух опору союзників, який в кінцевому підсумку нараховував близько 90 тис. тайських партизанів за підтримки урядових чиновників, що об'єдналися з регентом Пріді Баномінгом. Рух був активним з 1942 року, протистоючи режиму Пібуна та японцям. Партизани надавали шпигунські послуги членам Альянсу, здійснили деякі саботажні операції та допомагали повалити режим Пібуна в 1944 році. Після війни Таїланд отримав легке покарання за свою військову роль під керівництвом Пібуна.

Під час війни в Таїланді постраждало близько 5569 військових, більшість через хвороби. Смерті в бою включали 150 у штаті Шань, 1808 — 8 грудня 1941 р. (День короткого японського вторгнення і невдалий британський напад на Ледж), а також 100 — під час короткої франко-тайської війни.

Фашистський Таїланд

Після сіамської революції 1932 року тайські військові на чолі з генерал-майором Плеком Пібунсонграмом в ролі міністра оборони та цивільними лібералами, під керівництвом Пріді Баномінга як міністра закордонних справ, працювали гармонійно протягом декількох років, але коли Пібун став прем'єр-міністром у грудні 1938 року, це співробітництво припинилося, і військове панування стало більш відкритим. Пібун був шанувальником Беніто Муссоліні, і його режим незабаром розвинув декілька фашистських особливостей. На початку 1939 року 40 політичних опонентів, як монархістів, так і демократів, були заарештовані, а після сфабрикованих суддівських розслідувань, вісімнадцять було страчено — перші політичні страти в Сіамі протягом століття. Багато інших, серед них князь Дамронг і Фрая Сонгурадж, було заслано. Пібун розпочав демагогічну кампанію проти китайського бізнес-класу. Китайські школи та газети були закриті, а податки на китайський бізнес збільшилися.

Пібун і Луанг Віхітватакхан, представник уряду, копіювали методи пропаганди, використовувані Гітлером та Муссоліні, щоб створити культ лідера. Знаючи про сили засобів масової інформації, вони використовували монополію уряду на радіомовлення для формування народної підтримки режиму. Популярні урядові гасла постійно висвітлювалися на радіо, в газетах та на рекламних щитах. Фото Пібуна також можна було побачити скрізь у суспільстві, тоді як портрети екс-монарха короля Прачадіпока, виразного критика самодержавного режиму, були заборонені. У той же час Пібун прийняв ряд авторитарних законів, які надавали уряду владу практично необмеженого арешту та повної цензури преси. Під час Другої світової війни газетам було наказано друкувати лише добрі новини, що походили від джерел «Осі», тоді як саркастичні коментарі щодо внутрішньої ситуації були заборонені.

23 червня 1939 р. Пібун змінив назву країни з Сіаму на Пратта Тай (Таїланд: ประเทศไทย), або Таїланд, що означає «земля вільних». Це було спрямовано проти етнічної різноманітності в країні (малайці, китайці, лаосці, шанці та ін.), І базується на ідеї «тайської раси», пан-тайського націоналізму, політика якої полягає в інтеграції Шаню, Лаосу та інших тайських народів, таких як В'єтнам, Бірма і Південний Китай, в «Велике Королівство Таїланду» (тайська: มหา อาณาจักร ไทย)

Модернізація також була важливою темою нового тайського націоналізму Пібуна. З 1939 по 1942 рік він видав набір з дванадцяти культурних мандатів. На додаток до того, що всі тайці були змушені вітати прапор">прапор, співати національний гімн">гімн та говорити національною мовою, мандати також закликали тайців працювати, бути в курсі поточних подій та одягатися за західною моделлю. Мандати забороняли традиційну тайську музику, танці, театр та культуру і змінили їх на західний стиль.

Тим часом всім кінотеатрам було доручено показати фото Пібуна в кінці кожного сеансу так, ніби це був королівський портрет, і очікувалося, що глядачі будуть підніматися і вклонятися. Пібун також називав себе Than phu nam (Thai: ท่าน ผู้นำ) («лідер»), прагнучи створити культ особистості.

Вторгнення до тайського Лаосу, Камбоджі та Французького Індокитаю (1940—1941)

На початку Другої світової війни Плейк Пібунсонграм захопив своїх співвітчизників фашизмом і швидкими темпами національного розвитку. Отже, Пібун культивував і посилив мілітаризм і націоналізм, одночасно будуючи культ особистості за допомогою сучасних методів пропаганди.

Режим також відновив іредентистські претензії, стимулюючи антифранцузькі настрої та підтримуючи відновлення колишніх тайських територій у Камбоджі та Лаосі. Шукаючи підтримки проти Франції, Пібун культивував більш тісні зв'язки з Японією. Зіткнувшись з американською опозицією та британською невпевненістю, Таїланд звернувся до Японії за допомогою в конфронтації з французьким Індокитаєм. Незважаючи на те, що тайці об'єднувалися у своєму бажанні повернути втрачені провінції, ентузіазм Пібуна до японців був значно більшим, ніж Пріді Баноміонга, і багато старих консерваторів також розглядали курс зовнішньої політики прем'єр-міністра із занепокоєнням.

Франко-тайська війна (1940—1941)

1940 року жовтня почалася франко-тайська війна, війна була спорадичною битвою між тайськими та французькими силами вздовж східного кордону Таїланду, що завершилася вторгненням в Лаос і Камбоджу в січні 1941 року. Королівські тайські збройні сили успішно займали окупацію суперечливої території в французькому Індокитаї, а французи здобули свою єдину помітну п

еремогу на морі в битві під Ко Чаном.

Японія використовувала свій вплив у Вішівській Франції, щоб отримати поступки для Таїланду. У результаті Франція погодилася в березні 1941 року віддати 54 тис. км² лаоської території на захід від Меконгу та більшої частини Камбоджійської провінції Баттамбанг Таїланду, яка відновила своє початкове ім'я провінції Фата Табонг. Відновлення цієї загубленої території та явна перемога режиму над європейською колоніальною державою значно посилила репутацію Пібуна.

Оскільки Японія хотіла підтримувати як свої робочі стосунки з режимом Віші, так і статус-кво, реальними бенефіціарами конфлікту були японці. Вони змогли розширити свій вплив як в Таїланді, так і в Індокитаї. Японським наміром було в майбутньому використовувати Таїланд та Індокитай як військову базу для вторгнення в Бірму та Малайзію.

Таїланд був змушений прийняти лише чверть території, яка була захоплена французами, на додаток до сплати 6 мільйонів піастрів у вигляді поступки французам. Відносини ж між Японією та Таїландом згодом погіршились, коли розчарований Пібун пішов назустріч британцям і американцям у сподіваннях відвернути те, що він бачив як неминучу японську навалу.

Нейтралітет Після франко-тайської війни Фібун дійшов до компромісу з Пріді, тайський уряд прийняв політику нейтралітету. Проспонсорований самим Пріді, вийшов тайський історичний драматичний фільм «Король Білого Слона». Фільм ніс агітаційне повідомлення антивоєнних інтересів в Таїланду: Таїланд повинен залишатися нейтральним і йти на війну лише, щоб захистити свій суверенітет від іноземних загарбників.

Війна приходить до Таїланду

Пібун і уряд Таїланду все ще вагаються приєднатися до союзників чи до японців. 7 грудня в 23:00 японці представили уряд Таїланду ультиматум, який дозволяв японським військовим потрапити до Таїланду. Тайцям було дано дві години, щоб відповісти, але від тайського уряду не було ніякої відповіді.

8 грудня 1941 року Японія вторглася в Таїланд. Після кількох годин боїв між тайцями та японськими військами Таїланд приєднався до японських вимог про проїзд через країну, і японські війська вторглися в Бірму та Малаю. Пібун запевнив країну, що японська акція була попередньо узгоджена з доброзичливим тайським урядом. Таїланд надавав вільний доступ до своїх транспортних систем у обмін на територій у Бірмі та Малайзії. На початку 1942 року Таїланд оголосив війну Союзникам. Британія у відповідь оголосила війну Таїланду, тоді як американський уряд просто проігнорував. Тайський посол у Вашингтоні не підтримував політику Пібуна щодо союзу з Японією, тому він відмовився віднести оголошення війни, а уряд США визнав дії Пібуна нелегітимними, оскільки таке рішення вимагає підпису короля.

Війна в Малаї

Королівська тайська поліція протистояла силам Британської Співдружності, що вторглися в Південний Таїланд у грудні 1941 року в «Битві за Ледж» після японського вторгнення в Малаю. Таїланд був нагороджений за тісну співпрацю Пібуна з Японією в перші роки війни з поверненням територій, які колись були під контролем Бангкока, а саме чотирьох найпівнічніших малайських держав після малайської кампанії.

Смертельна залізниця

21 грудня 1941 р. було підписано взаємний наступально-оборонний пакт про альянс між двома країнами. Угода, переглянута 30 грудня, дала японцям повний доступ до тайської зброї та тайських залізниць, доріг, аеродромів, військово-морських баз, складів, систем зв'язку та казарм. Щоб сприяти військово-економічному співробітництву, Пріді був вилучений з Кабінету Міністрів і йому було запропоноване місце в політично безсилій Раді регентів відсутнього короля, яке він згодом прийняв. Тим часом Японія розбила 150 тис. військ на тайській території і побудувала ганебну залізницю смерті через Таїланд, використовуючи азійських робітників та військовополонених.

Бомбардування Таїланду Союзниками

Оскільки Японська імперія використовувала країну як місце для вторгнень в Малаю і Бірму, літаки союзників почали бомбардувати столицю Таїланду Бангкок. Під цим додатковим тиском уряд Пібуна вирішив оголосити війну Союзникам.

Контраст тайської та японської політики

Уряд Таїланду оголосив війну Великій Британії та США 25 січня 1942 року. Пібун, натхненний японською військовою операцією в Малаї та Китаї, вважає, що якщо Японія виграє війну, і Таїланд зможе отримати деякі території, і, нарешті, Пібун знову прийняв «Велику політику Царського королівства», але японці мали ідею Великої східноазійської сфери співпроцвітання . Тайці, які не хотіли бути на тому ж рівні, що й два японські маріонеткові режими (Маньчжоуко і Ван Цінгвай) спочатку протистояли, але в кінцевому підсумку поступилися японцям.

Проте тайське невдоволення з цього питання тривало протягом всієї війни, і це призвело до того, що Пібун відмовився від участі в наступній конференції у Великій Східній Азії.