Балі́йці (балійською Ânak Bali, Wång Bali, Kramâ Bali, ) — народ в Індонезії, на острові Балі.
Особливості історичного розвитку Балі сприяли формуванню на острові специфічного суспільства, відмінного від решти індонезійців. Балійці — єдиний великий народ архіпелагу, в середовищі якого очевидними є залишки індонезійської індуїстської культури.
Розселення і чисельність Живуть на острові Балі, кількох сусідніх невеликих островах та на заході острова Ломбок, є також окремі поселення балійців на острові Ява. За межі свого острова балійці виїжджають у пошуках роботи та для отримання освіти. Є серед них і трансмігранти, що за державними програмами переселилися в інші регіони країни (Суматра, Калімантан, Сулавесі).
За даними перепису населення 2010 року в Індонезії проживало 3 946 416 балійців (1,67 % населення країни), більшість у провінції Балі — 3 336 065 осіб (85,97 % її населення й 84,53 % всіх балійців). За межами Балі найбільші групи народу знаходяться в провінціях Західна Нуса-Тенґара (до її складу входить острів Ломбок) — 119 407 осіб (2,66 % населення провінції) Центральний Сулавесі — 115 812 осіб (4,41 %) та Лампунг (на півдні острова Суматра) — 104 810 осіб (1,38 %)Kewarganegaraan, Suku Bangsa, Agama, dan Bahasa Sehari-hari Penduduk Indonesia . Hasil Sensus Penduduk 2010 .
Мова Балійська мова належить до балі-сасацької групи західної гілки малайсько-полінезійських мов. Вона виявляє фонологічну схожість з мовами східної Індонезії, але зазнала сильного лексичного й літературного впливу з боку яванської мови. Відчувається також вплив індійських мов, зокрема санскриту, як прямий, так і через яванську мову, що пов'язане з релігією балійців.
Балійська мова поділяється на кілька діалектів. Мова горян зазнала менше зовнішніх впливів.
Існує також кілька рівнів балійської мови: алус (alus, «висока мова»), мадія (madia, «середня мова») та касар (kasar, «груба мова»). Ці рівні вимагають використання певної лексики залежно від належності людини до конкретної касти, ставлення до співрозмовника, теми, яка обговорюється. Для деяких лексичних одиниць існує дев'ять рівнів. Найдетальнішими відмінності між рівнями є в плані використання слів, що позначають частини людського тіла та їхні функції.
Найдавніші написи, знайдені на Балі, датуються VIII ст. Вони виконані санскритом та давньобалійською мовою. Балійська абетка походить від південноіндійського письма паллава. Давньобалійська мова містила багато санскритської лексики.
Сучасна балійська писемність використовує латинську абетку.
Говорять також індонезійською мовою.
Релігія
Релігія відрізняє балійців від більшості народів Індонезії. Вони сповідують місцевий варіант індуїзму, відомий як Дхарма (). Він має індійське походження, але увібрав у себе велику кількість місцевих традиційних вірувань. Характер і світогляд народу, їхня культура та побут визначаються індуїстською вірою. В той же час, у релігійному житті балійці виявляють велику толерантність та плюралізм.
За даними перепису населення 2010 року 83,46 % жителів провінції Балі дотримувалось індуїзму. Це 3 247 283 особи або 80,94 % від загальної кількості 4 012 116 індуїстів в Індонезії.
Балійській індуїзм заснований на священному понятті Всемогутнього Бога (г'янг-відхі, ) та концепції Тримурті, яка визначає існування Всемогутнього Бога в трьох формах: Брахма (творець), Вішну (захисник) та Шива (руйнівник). Крім того, існує цілий ряд нижчих божеств. Усіх їх шанують, проводячи різні церемонії та роблячи приношення. Особливо популярним є культ Шиви. Важливе місце займає також культ предків. Крім того, шанують сили природи: батька-небо, матір-землю, духів гір, води, каменю та ін.
Балійці надають важливого значення концепціям вічної душі (атман), існування зв'язку між кожною дією та її наслідками (кармапала), відродження душі (пурнабава) та свободи душі від циклу перероджень (мокша). Існує релігійна література, що містить численні вказівки щодо проведення релігійних практик, збірки мантр, різноманітні закони, прозу та поезію, взяті з епосів Магабгарата та Рамаяна тощо.
На Балі нараховується багато тисяч храмів (пура) різного призначення та розмірів. Вони поділяються на громадські храми та храми для поклоніння предкам родини. Мережа громадських храмів побудована за адміністративно-територіальним принципом, вони існують на рівні округу, району, села. Храми предків також мають рівні й засновані на генеалогічному принципі, є сімейні й родові храми. Кожен храм має власний графік проведення свят і ритуалів.
Кожна храмова конгрегація проводить періодичні ритуали, щоб заспокоїти надприродні сили й догодити їм і таким чином захистити мир і процвітання своєї групи. Балійці роблять підношення своїм предкам, духам, пов'язаним з певними місцями, та іншим надприродним силам. Існує дві категорії жерців: педанда і пемангку. Перші походять лише з касти брахманів, вони керують храмовими церемоніями й користуються високим авторитетом у суспільстві. Пемангку — це жерці з народу, вони виконують ритуали лише для людей зі своєї або нижчої касти.
Значне місце в балійській вірі належить ритуальним аспектам. Традиційними обрядами відзначають усі важливі етапи життя балійця від його народження до його смерті. Кремація померлого (нгабен, палебон) — це велелюдне свято, центральне місце в якому займає урочиста хода з музикою й танцями. Вважається, що після кремації душа померлого відходить у вічне життя, а плач може завдати їй шкоди.
В балійській системі вірувань дуже важливим є поняття напрямку. Речі, які вважаються священними, розташовуються з боку гори (каджа), тоді як звичайні, неважливі речі — з боку, що виходить до моря (келод). Для жителів південних районів острова каджа означає «північ», а келод — «південь», для жителів північних районів — навпаки. Цей дуалізм виявляється також у плануванні сіл та окремих садиб. Головний сільський храм завжди розташовується з боку гори.
Історія Археологічні знахідки, давні написи, літературні та усні історичні розповіді свідчать, що починаючи з V ст. балійці активно контактували з вихідцями з Яви. Чужинці принесли на острів нові релігії (індуїзм та буддизм) та політичні структури. В XI ст. Ерланга, син балійського магараджи та доньки магараджи яванського Матараму, став першим правителем, який об'єднав Балі зі східною Явою. Протягом наступних трьох століть балійці перебували під владою яванських держав, зокрема й індуїстської імперії Маджапагіт. Після падіння останньої від рук мусульманських військ у 1515 році багато яванської індуїстської еліти втекло на Балі, де вони зміцнили місцеві індіанізовані державні й культурні традиції, що не зазнали ісламського впливу.
На Балі утворилося з десяток князівств, одні з них періодично домінували над іншими. До середини XIX ст. острів перебував поза увагою голландських колонізаторів, адже не мав хорошої гавані, яка могла б стати одним із опорних пунктів торговельного шляху. Лише 1855 року на північ Балі прибув перший постійний голландський чиновник, і після цього колоніальний контроль над островом посилився. Спочатку голландці закріпилися на півночі, а в 1906—1908 рр. вони завдали поразки південнобалійським князівствам і поширили свою владу на весь острів.
Голландське правління тривало до японської окупації острова під час Другої світової війни (1942—1945). Після закінчення війни та виводу японських військ на острові точилися бої між прибічниками незалежної Індонезії та силами, які намагалися відновити голландське колоніальне панування. З 1958 р. Балі — одна з провінцій Індонезії.
Господарство
Абсолютна більшість балійців є сільськими жителями, а їхнім основним заняттям — землеробство. Головною культурою є рис. Використовують дві системи рисівництва: тулаксумур (безперервне вирощування вологого рису в монокультурі) та кертамаса (посіви рису перемежовуються з іншими культурами, за обмеженої кількості води).
За системою тулаксумур рис вирощують на заливних полях, часто розташованих терасами на схилах гір. Існує складна зрошувальна система полів. Вода від дамби надходить у головний канал, від якого через десятки малих каналів вона потрапляє на окремі поля. Зазвичай збирають два урожаї на рік. Балійська система вологого вирощування рису має багатовікові традиції. Вона передбачає кооперацію селян, що називається субак. Під цією назвою об'єднуються всі господарства, що отримують воду від однієї дамби. Субак має своїх керівників, які займаються адміністративними питаннями й отримують за це платню. Спільною відповідальністю такого об'єднання є розподіл води, підтримка систем зрошення, розчищення каналів тощо. Субак — це не лише господарська спілка, а й релігійна група, яка разом проводить церемонії, пов'язані із сільськогосподарськими роботами; храми стоять прямо посеред полів. Людина, що володіє рисовими полями в кількох селах, може бути членом декількох субаків.
Більшість сільськогосподарських робіт виконується силами нуклеарної або розширеної сім'ї, вона в балійців є основною виробничою одиницею. Під час обробітку землі, посадки рису, збирання врожаю залучають додаткову робочу силу, такі роботи виконують методом толоки (нгаджаканг) або наймають людей за платню (нгупаганг). На невеликих сімейних полях, розташованих терасами на крутих схилах гір, найчастіше плуги тягнуть буйволи. Використання механізованої техніки можливе лише на рівнинних ділянках. Уряд Індонезії стимулює впровадження сортів рису, які дозволяють у певних районах отримувати три врожаї на рік. Також уряд контролює ціну на рис і скуповує надлишок урожаю.
Вирощують також кукурудзу, бобові, чай, каву, какао, тютюн, цукрову тростину, овочі (батат, цибуля, часник, баклажани), фрукти (ананаси, манго, апельсини, лимони, кавуни, папая, дуріан, джамбу та ін.), спеції (перечне дерево, гвоздика, імбир тощо). На заході острова основною товарною культурою є кава, на півночі — апельсини. Садиби балійців оточують гаї з кокосових пальм і хлібних дерев. Розвинене квітникарство.
Фермери, що займаються вирощуванням гвоздики, об'єднуються в спілки на кшталт фермерів-рисівників. Вони звуться субак-абіан. Члени такої спілки також мають своє керівництво, вони об'єднують свої зусилля для організації поливу полів, підживлення рослин, знищення шкідників, збирання врожаю. Важливим є релігійний аспект діяльності субак-абіан, люди разом проводять церемонії, а керівництво виховує членів спілки підтриманню гармонії в стосунках із природним середовищем.
Розводять у великій кількості свиней, а також велику рогату худобу (корів, буйволів), кіз, коней, качок і курей. Бики та буйволи використовуються як тяглова сила. Півнів розводять спеціально для боїв, їх виставляють битися на арені, чіпляючи до ніг залізні шпори; це популярна розвага для чоловіків. Тримають собак. Рибальство мало поширене. Балійці бояться виходити в море, остерігаючись морських духів. Натомість ловлять рибу в річках і на рисових полях.
На Балі немає важкої промисловості й мало підприємств легкої промисловості. Натомість поширені домашні ремесла: ткацтво, гончарство. Багато видів ремесла важко відділити від мистецтва. Це стосується різьблення по дереву й каменю, місцевих ювелірних виробів із золота та міді. Розвинулись унікальні техніки та мотиви ткацтва. Балійські ремесла тісно пов'язані з релігійними, соціальними, життєвими позиціями та моделями. Високого розвитку досягла балійська архітектура, місцеві будівельники зводять житло, храми, палаци, сільські громадські будівлі.
Важливе місце займає торгівля. В містах нею займаються золотарі, кравці та інші ремісники. В кожному місті є базар, де продають овочі, фрукти та інші харчові продукти, а також курей, свиней тощо. Такі базари почергово організуються також у деяких селах. Селяни, часто жінки, приносять сільськогосподарські товари на продаж і повертаються додому з промисловими товарами, а тоді продають їх у маленьких крамничках або просто ходять з товаром від хати до хати. Час від часу до сіл приїздять професійні торговці, щоб закупити тут продукти або ж продати тканини, мило, ліки тощо. Чоловіки торгують худобою.