Джакуни (, ), власна назва оранг-улу («люди з верхів'їв річок», ) — одна з груп оранг-аслі (), корінного населення Півострівної Малайзії.
Уряд Малайзії офіційно розрізняє 18 різних у культурному плані груп оранг-аслі, об'єднуючи їх у три категорії: негритоси (семанги), сеної та аборигенні малайці (прото-малайці). Джакуни належать до третьої з них.
Слід зауважити, що минулому під назвою «джакуни» об'єднувалися всі аборигенні малайці, включаючи темуанів і оранг-лаутів (селетарів, оранг-куала), канаків. При цьому їх поділяли на дві групи: власне джакунів, що мешкають у внутрішніх районах, та оранг-лаутів, що живуть біля моряJakun people . Encyclopædia Britannica .
За антропологічними ознаками аборигенні малайці відрізняються від інших груп оранг-аслі. Як і малайці, вони належать до південних монголоїдів, помітно вищі на зріст і мають світлішу шкіру.
Пересічні малайзійці мало знають про оранг-аслі й джакунів зокрема. Традиційно їх сприймають як відсталі й примітивні племена, а сама назва «джакуни» несе принизливий відтінок нецивілізованих людей і асоціюється з потворним обличчям і непристойним одягом. Ставлення малайців до джакунів є двозначним. З одного боку, вони вважають їх відсталими людьми та спеціалістами з чорної магії. З іншого боку, джакуни зараховуються до числа прото-малайців, і цей факт є доказом того, що люди малайського типу завжди населяли країну, і це є обґрунтуванням права малайців та особливий статус корінного населення в Малайзії.
Розселення і чисельність Джакуни живуть у південній частині Малайського півострова, у внутрішніх районах південно-західного Пахангу та на півночі Джохору. Всі джакунські поселення розташовані неподалік лісів, і їх населення перебуває в більшій або меншій залежності від лісових ресурсів. Географія цього регіону коливається від мокрої болотистої місцини до щільних тропічних джунглів. Місцевий клімат визначають висока вологість і сезонні мусони.
Джакуни проживають у селищах, що належать до різних категорій. Це розвинені так звані RPS-села, створені за схемами перегрупування, нерозвинені селища та такі, що перебувають у стані розвитку. В RPS-селах всі жителі мають індивідуальні будиночки, збудовані державою, вони забезпечені електрикою і водопостачанням, засобами зв'язку, громадськими залами, магазинами, школами, дитячими й медичними закладами, до них прокладені асфальтовані дороги. До таких сіл були переселені люди з різних джакунських поселень, розташованих серед лісу або на його околицях. Значна частина народу продовжує жити в старих поселеннях і досі. Тут зазвичай немає електроенергії, воду жителі беруть із природних джерел, буває лише декілька хат, збудованих із міцних будівельних матеріалів. Дістатися таких сіл можна лише ґрунтовими дорогами або лісовими стежками.
Джакуни — другий за чисельністю народ серед усіх оранг-аслі й найбільший серед аборигенних малайців. Їх чисельність у 2010 році становила 31 577 осіб.
Динаміка чисельності джакунів: Рік 1960 1965 1969 1974 1980 1996 2000 2003 2010 Чисельність 6 786 7 331 8 995 8 719 9 605 16 637 21 484 27 448 31 577
Розподіл популяції джакунів за штатами (1996 рік, перепис JHEOA): Штат Джакуни Всього оранг-аслі Доля джакунів Паханг 13 113 33 741 38,9 % Джохор 3 353 7 379 45,4 % Селангор 157 10 472 1,5 % Неґері-Сембілан 14 6 188 0,2 % Разом 16 637 92 529 18,0 %
Демографічні дані, отримані під час польових робіт серед джакунів біля озера Чині (), засвідчили що місцеве населення було відносно молодим, люди у віці 30-40 років (30 %) чисельно переважали вікову групу від 40 до 50 років (15 %). Найбільшою ж віковою групою виявилась 5-12 років. Жінок було більше, ніж чоловіків. Більшість респондентів були одружені, розмір сім'ї становив від 8 до 12 членів.
Мова Джакунська мова належить до малайської групи малайсько-полінезійських мов. Можливо, її слід розглядати як один із архаїчних діалектів малайської. Власної писемності не має, поступово витісняється малайською й перебуває під загрозою зниканняSimons, Gary F. and Charles D. Fennig (eds.). 2018. Ethnologue: Languages of the World, Twenty-first edition. Dallas, Texas: SIL International. Online version: Jakun. A language of Malaysia .
Радіо Малайзії на каналі Asyik FM щоденно транслює окремі програми джакунською мовою.
Історія Традиційно вважається, що предки джакунів, як і інших прото-малайців, прибули на Малайський півострів з південнокитайської провінції Юньнань приблизно 5000 років тому. До них тут уже проживали предки інших двох груп оранг-аслі: семангів і сеноїв.
Перші малайці прибули на півострів значно пізніше, ймовірно, близько 1500—2000 років тому, й було це пов'язано з розширенням малайської імперії Шривіджая, центр якої тоді знаходився на острові Суматра. Спочатку малайці встановили торгові стосунки з місцевим населенням, але згодом розпочали колонізацію країни. Малайці часто змішувалися з джакунами, й аборигени вливалися до складу малайського населення. Ті з корінних жителів, які протистояли чужинцям, врешті відійшли у внутрішні райони, і там зберегли значну частину традиційної культури.
Ще довгий час джакуни продовжували жити переважно ізольовано від зовнішнього світу.
Джакуни, що живуть уздовж річки Ендау () в штаті Джохор, із жахом згадують як у роки Другої світової війни їхніми лісами проходили колони японських вояків.
Активне проникнення держави та приватних осіб на традиційні території джакунів розпочалось із середини 1980-х років, і особливо посилилось у 1990-і роки. У 1987 році в Пасір-Асамі, недалеко від Кота-Тінгі (штат Джохор) мав місце земельний конфлікт між місцевими джакунами та поселенцями. Держава стала на бік поселенців і запропонувала джакунам переселитися в нове поселення, спеціально збудоване для корінних жителів.
Держава розглядає оранг-аслі як бідні маргіналізовані етнічні меншини, що перебувають далеко від центрів розвитку. Їх соціально-економічна діяльність, тісно пов'язана з навколишніми природними ресурсами, розглядається як відстала, і їм заради кращого життя пропонується перейти до постійного проживання в селах за зразком малайських селян. В результаті реалізації урядових програм за схемами переселення більшість джакунів змушена була залишити свої традиційні селища й опинилася в спеціально збудованих для них нових державних так званих RPS-селах, жителі яких забезпечуються основними зручностями. Ставлять нові хати коштами держави й у вже існуючих селах, проте забезпечення зручностями та об'єктами інфраструктури тут помітно відстає. Поблизу джакунських селищ вирубують ліси й закладають не їх місці плантації товарних культур, і джакуни отримують доходи з цих плантацій.
Переселення джакунів до нових селищ часто відбувалося у зв'язку з якимись природними катаклізмами. Так жителі сіл Селінгконг і Меранті в окрузі Пекан (штат Паханг) переселилися сюди після сильної повені в 1971 роціRosta Harun, Azizah Sulong, Yip Hin Wai, Tengku Hanidza Ismail, Mohd Kamil Yusoff, Latifah Abdul Manaf and Hafizan Juahir. Impacts of Forest Changes on Indigenous People Livelihood in Pekan District, Pahang . Environment Asia, vol. 3 (special issue), 2010, pp. 156-159. . Інша група джакунів, що жила в лісах Ендау, покинула рідні землі через спалах холери, вони поселилися в округи Сегамат і Кота Тінгі в штаті Джохор, а також в округ Ромпін в штаті ПахангKamila Ghazali, Sakina Suffian, Khatijah Shamsudin. A Jakun Sense of Identity. University of Malaya, Kuala Lumpur, 2010 .
Тепер їхні села знаходяться набагато далі від лісу, вони позбавляються свого рідного середовища, де вони збирали ротанг, коренеплоди, доглядали свої лісові городи. До цього слід додати значне виснаження природних ресурсів, що залишилися.
Райони проживання джакунів опинилися в зонs уваги туристичної галузі. Туристів приваблює в першу чергу місцева «незаймана природа». Популярним місцем екотуризму є зокрема озеро Чині з його легендою про занурення під воду стародавнього міста Кхмер. Проте через виснаження місцевих природних ресурсів потік туристів зменшився, у 2007 році їх вдалося залучити лише 17 000 осіб.
Традиційне господарство
У минулому джакуни були мисливцями-збирачами. Основу їх харчування становили риба та дикі тварини. Полювали диких кабанів, місцевих оленів (pelandok, kancil, kijang), ящірок, мавп та інших дрібних тварин. Звірину полювали за допомогою духових рушниць (сампіт), що являють собою дерев'яні трубки з дротиками, також дерев'яними, загострений кінець яких попередньо занурюють в отруту. Джакунські мисливці можуть стріляти зі своїх духових рушниць із смертоносною точністю із тридцяти метрів.
Для ловлі риби в річках або струмках ставили пастки з бамбукових паличок, зв'язаних ротангом (). Тип та форма пастки залежать від розміру та виду риби, яку збираються впіймати.
У джунглях збирали дикорослі фрукти, ротанг, деревину, каучук, віск, камфору, лікарські трави. Значна частина цих продуктів ішла на обмін.
У деяких районах джакуни також займалися примітивним землеробством. Вони мали невеличкі городи серед лісу. Для цього шляхом вирубки й випалювання розчищали ділянку землі. Вирощували рис і коренеплоди (солодку картоплю). Через два сезони культивації переходили на іншу земельну ділянку й починали все з початку. На стару ділянку поверталися лише через багато років.
Проте більшість джакунів вважала за краще не займатися землеробством, а отримувати продукти у малайців або китайців в обмін на дари лісу. Таким чином вони отримували також одяг, тютюн, горіхи ареки.
Використовуючи природні ресурси, джакуни обов'язково враховували право власності конкретних громад на певну територію. Хоча вони фізично не демаркували її, всі добре знали межі володінь сусідніх громад. Люди полювали звіра, ловили рибу, обробляли городи або збирали трави лише в межах власної території. Крім того, використовуючи природні ресурси, вони не брали нічого зайвого, адже розуміли, що джунглям не повинна бути завдана шкода.
Традиційне житло джакунів — хата з бамбука та соломи.
У минулому джакуни своїми руками майстрували пов'язки на стегна з кори дерев і не купували одяг.
Вірування Більшість джакунів дотримуються анімістичних вірувань, які тісно пов'язані з навколишнім середовищем. Вони вірять, що не лише люди, а й тварини, рослини і навіть неживі об'єкти (гори, пагорби, селища, річки, скелі, печери тощо) мають свої душі.
Особистість оранг-аслі тісно пов'язана з природою та землею, на якій вони живуть. Це є основою їх матеріального й духовного буття, а також джерелом їх фізичного та емоційного живлення. Джакуни не вважають себе істотами, вищими за тварин. Вони говорить з тваринами так, ніби ті можуть зрозуміти їх. Існує велика повага до всього живого, від великого слона до крихітної цикади.
Джакуни дуже забобонні, вони вважають, що через порушення встановлених природою правил на людей обов'язково чекає нещастя.
Джакуни вважають, що сили, які «живуть» у природних об'єктах, є настільки потужними, що здатні здійснювати на перший погляд незбагненні речі. Один лише дотик до листка певної рослини, на їх переконання, може зцілити хвору людину або здійснити її певне бажання, адже той листок має силу духа. Саме тому, використовуючи практику традиційної медицини на основі трав та коріння, які вони знаходять у дикій природі, джакуни вірять в її силу.
Вважається, що душі можуть залишати своїх господарів, і їх можна спокушати або примушувати за допомогою магії. Джакунські бомо (, знахарі, чаклуни) вміють «спілкуватися» з духами, й через це їх поважають і бояться в суспільстві. Іноді вони бувають впливовішими за сільських голів. Для спілкування з надприродними силами або духами предків бомо проводять спеціальні церемонії.