Нафтохімічний комплекс у Порто-Торрес — колишнє виробництво нафтохімічної промисловості в м. Порто-Торрес на острові Сардинія.

Поява комплексу Проєкт спорудження на північному завершенні Сардинії в Порто-Торрес гігантського нафтопереробного та нафтохімічного комплексу реалізувала компанія . В 1948-му її головним акціонером став підприємець Анджело Ровеллі, що зміг налагодити гарні зв’язки з політичними колами та отримати доступ до дешевих кредитів державної агенції Istituto Mobiliare Italiano (IMI). У другій половині 1950-х SIR вже ввела в дію новий завод у  Сольбіате-Олона поблизу Мілана, проте плани подальшого розвитку потребували значно більшого майданчику та кращої логістичної схеми, що й зумовило вибір Сардинії.

Базові виробництва Базовим виробництвом нафтохімічного комплексу були установки парового крекінгу (піролізу). Перша з них стала до ладу в 1965-му з потужністю 65 тисяч тонн етилену та 30 тисяч тонн пропілену на рік. В 1969-му ввели в дію друге піролізне виробництво і станом на кінець 1970 року в Порто-Торрес могли щорічно продукувати 185 тисяч тонн етилену та 90 тисяч тонн пропілену (при тому, що того ж 1970-го перша піролізна установка була зупинена). В 1978-му потужність комплексу становила вже 300 тисяч тонн етилену на рік.

Як сировину використовували naphtha (суміш легких рідких вуглеводнів фракції С5 – С9), яку з 1968-го міг постачати сусідній нафтопереробний завод. Піроліз важкої, як для нафтохімії, сировини також дозволяв отримувати значні обсяги бутадієну. Установку вилучення бутадієну з фракції С4 запустили в 1968-му з показником 15 тисяч тонн на рік, а в подальшому модернізували до рівня у 50 тисяч тонн.

В 1969 (за іншими даними – 1968) році ввели в дію інше базове виробництво – комплекс ароматичних речовин. Він споживав бензин та продукував бензен, толуен та ксилени. Сукупна потужність по цих трьох продуктах первісно становила 160 тисяч тонн на рік, проте вже станом на 1970-й була доведена до 310 тисяч тонн. Варто відзначити, що толуен міг піддаватись деалкілуванню з метою збільшення виходу бензену (щонайменше, такий процес був властивий комплексу на пізньому етапі існування), а ксилени проходили розділення (установка пара-ксилену стала до ладу того ж 1969-го).

Виробництва етиленового напряму Етилен став основою для:

- виробництва поліетилену, для чого в 1965 роках ввели в дію лінію поліетилену низької щільності потужністю 22 тисячі тонн на рік, яка не пізніше 1970-го була модернізована до рівня у 44 тисячі тонн. 1968 року стала до ладу друга лінія поліетилену низької щільності потужністю 20 тисячі тонн на рік. Враховуючи наступні розширення, фактичне виробництво цього продукту в 1977-му склало 126 тисяч тонн. Крім того, в 1975-му ввели в дію лінію поліетилену високої щільності. Також є відомості про випуск з 1968-го такого кополімеру, як етиленвінілацетат;

- ланцюжка етилбензен (отримують з етилену та бензену) – стирен – полістрирен. Цеха етилбензену та стирену стали до ладу у 1964 році (тобто ще до запуску базового виробництва), при цьому первісна потужність по стирену становила 15 тисяч тонн на рік, а станом на 1970-й досягнула 40 тисяч тонн (при потужності по етилбензену в 36 тисяч тонн на рік). Полістирен почали випускати в 1966-му і в 1977-му фактичний випуск склав 47 тисяч тонн;

- ланцюжка дихлоретан (отримують з етилену та хлору) – мономер вінілхлориду – полівінілхлорид (ПВХ). Цеха цього напряму стали до ладу в 1968 – 1970 роках з потужністю 117 тисяч тонн дихлоретану, 70 тисяч тонн мономеру та 70 тисяч тонн ПВХ (в 1977-му фактично виробили 100 тисяч тонн ПВХ). Необхідний для напряму хлор з 1969-го продукувало власне електролізне виробництво, що на основі хлориду натрію отримувало хлор, каустичну соду та водень (а також такі похідні продукти, як соляна кислота та гіпохлорит натрію). Воно почало з показника у 47 тисяч тонн хлору та 47 тисяч тонн каустичної соди на рік, а станом на середину 1970-х вже було доведене до рівня у 80 тисяч тонн хлору.

Виробництва пропіленового напряму Пропілен став основою для виробництва кумену (отримують його реакцією з бензеном) та похідних від нього фенолу та ацетону, при цьому продукування останніх стартувало вже у 1963 році, а кумен почали виробляти в 1964-му. Початкова потужність майданчику становила 60 тисяч тонн кумену, 40 тисяч тонн фенолу та 20 тисяч тонн ацетону на рік, а станом на 1970-й була доведена до показників у 150, 75 та 45 тисяч тонн відповідно. Частину фенолу використовували для продукування циклогексанолу (відповідний цех потужністю 20 тисяч тонн на рік став до ладу в 1965-му).

Є відомості про випуск в Порто-Торресі поліпропілену з фактичним показником в 1977 році у 75 тисяч тонн.

В 1964-му запустили продукування додецену, одним зі шляхів отримання якого є олігомеризація пропілену (додецен є тетрамером пропілену). Реакцією з бензеном додецен перетворювали на додецилбензен (основа для продукування поверхнево-активних речовин). Потужність майданчику по додецену та додецилбензену становила 14 та 50 тисяч тонн відповідно.

Виробництва ароматичного напряму Окрім зазначеного вище виробництва етилбензену, кумену та додецилбензену, бензен використовували для:

- продукування малеїнового ангідриду (через окиснення). Також випускали фумарову кислоту, шлях до якої лежить через отримання з малеїнового ангідриду та води малеїнової кислоти з її наступною ізомеризацією. Запуск цих виробництв припав на 1977 – 1978 роки (можливо відзначити, що станом на 1970 рік їх потужність планувалась як 5,8 та 5 тисяч тонн відповідно);

- отримання лінійного алкілбензену, для чого також необхідні вищі н-олефіни. Установку лінійного алкілбензену потужністю 60 тисяч тонн на рік ввели в дію у 1968 році. Також в якийсь момент організували продукування лінійного сульфонату натрію – похідної поверхнево-активної миючої речовини.

Пара-ксилен був необхідний для отримання диметилтерефталату (реакцією з метанолом), який далі через переетерифікацію з етиленгліколем та поліконденсацію отриманого продукту можна було перетворити на поліетилентерефталат. На момент запуску в 1968-му цей напрям мав річну потужність у 12 тисяч тонн диметилтерефталату та 10 тисяч тонн поліетилентерефталату.

В 1977-му ввели в дію установку фталевого ангідриду, технологія отримання якого передбачає окиснення орто-ксилену (станом на 1970 рік потужність цього напряму планувалась як 40 тисяч тонн на рік).

Синтетичні каучуки та волокна Наявні на майданчику стирен та бутадієн могли використовуватися для продукування синтетичного каучуку – стирен-бутадієнового, акрилонітрил-бутадієн-стиренового, стирен-акрилонітрилового. Перша лінія потужністю 10 тисяч тонн на рік стала до ладу ще в 1965-му, а в 1973 та 1974 роках до неї додали ще дві. Акрилонітрил постачав ще один сардинський завод у Ассеміні, що був придбаний SIR в 1968 році.

В 1968-му почали продукування синтетичних волокон – поліефірного (на основі поліетилентерефталату) та акрилового (на основі акрилонітрилу) з проєктною потужністю ліній 20 та 4 тисячі тонн на рік відповідно.

В 1976-му також запустили власне виробництво диметиламіну (отримують реакцією метанолу та аміаку) і диметилацетаміду (результат взаємодії диметиламину з оцтовою кислотою або оцтовим ангідридом). Диметилацетаміду був потрібен як розчинник полімеру в процесі прядіння синтетичного волокна.

Інфраструктурні об’єкти Зведення потужного хімічного комплексу, що, окрім нафтопереробної та нафтохімічної складових також включав завод добрив та мав отримати завод діоксиду титану, призвело до дефіциту технологічної води. Ця проблема постала вже у 1967-му, до запуску НПЗ та більшості нафтохімічних виробництв, а для її подолання спершу узялись за будівництво 47-кілометрового водопроводу від річки Когінас та буріння свердловин завглибшки 400 метрів. Втім, у спекотному кліматі Сардинії поверхневі води були затребувані сільським господарством, а активне відкачування зі свердловини призводило до зниження рівня підземних вод та викликало протести місцевих жителів. Як наслідок, справжнім вирішенням проблеми стало відкриття в 1969-му заводу з опріснення морської води потужністю 16 млн м3 на рік.

Для забезпечення енергетичних потреб комплекс отримав власну теплоелектростанцію, три черги якої стали до ладу в 1964, 1969 та 1977 роках.

Банкрутство SIR Побудована Анджело Ровеллі фінансова модель спиралась на залучення кредитних ресурсів, передусім від державної Istituto Mobiliare Italiano (IMI), а також субсидоване фінансування та безповоротні гранти. Протягом десятиліття з 1961 по 1970 роки частка SIR в кредитному портфелі IMI зросла з 20% до 27%, а серед затверджених в період з 1970 і 1975 роками позитивних висновків Міжвідомчого комітету з економічного планування 37% припадало на SIR. Значну участь в фінансуванні також приймав банки Credito Industriale Sardo (CIS), пов’язаний з державними інституціями Сардинії. Також відомо, що з отриманих групою SIR між 1963 і 1974 роками позик 53% припало на IMI та 29% на CIS.

Цікавою особливістю взаємодії з IMI було те, що для виконання вимог агенції відносно розміру статутного капіталу позичальників група SIR реєструвала чи не для кожного значного технологічного процесу окрему дочірню компанію (а інколи й не одну – як для піролізних установок чи напрямів поліетилену та полістирену), в яких мала по 90% участі, так що формально у комплексі Порто-Торрес діяло кілька десятків інвестиційних учасників.

Втім, не саме по собі використання кредитних коштів або насичення корпоративної структури дочірніми компаніями призвели до проблем, а хибна концентрація на будівництві все нових та нових виробництв без достатньої уваги економічному обгрунтуванню та подальшій експлуатації (один з інженерів у своїх споминах засвідчує, що виробництво могли запустити навіть не здійснивши розрахунки очікуваної собівартості продукції). Одночасно група SIR витрала кошти на забезпечення власного іміджу, як то придбання газет чи сардинського футбольного клубу «Кальярі» та провідних футболістів (що все-таки допомогло «Кальярі» вибороти в 1970-му чемпіонат Серії А – вперше та поки єдиний раз в історії). Почали інвестиції й в нові регіони, зокрема, будівництво гігантського хімічного комплексу у Сант-Еуфемія (Калабрія), який так ніколи і не був введений в експлуатацію.

Частина залучених під нові проєкти коштів йшла на виплати за попередніми проєктами і в 1978 році SIR, позиції якої тим часом заслабли через зміни політичного ландшафту, не змогла здійснити черговий платіж IMI. За цим послідувала реструктуризація групи, яку провадив створенний того ж 1978 року банківський консорціум під проводом IMI. Анджело Ровеллі, якого не змогли засудити за звинуваченнями в доведенні до банкрутства, емігрував до Швейцарії. Користуючись тим, що консорціум дійсно не провів передбаченої законом належної оцінки активів, він подав до держави судовий позов про відшкодування збитків і в листопаді 1990-го отримав підтверджене останньою інстанцією рішення про виплату компенсації у 1 трильйон італійських лір, що за тодішнім курсом складало 900 мільйонів доларів США (за іншими даними, компенсація становила 800 мільярдів лір, або «лише» понад 700 мільйонів доларів). Завершений в середині 2000-х судовий процес встановив, що судді у справі про компенсацію отримували значні хабарі від позивача, проте повернути кошти виявилось складною справою, оскільки одразу після виплати компенсації її вивели на офшорні рахунки (частину коштів в подальшому все-таки знайшли на Островах Кука).