Джок'якартський султанат (; ) — монархічна держава зі столицею в місті Джок'якарта, що існувала в 1755—1950 роках на території сучасної Індонезії в центральній частині острова Ява. Будучи формально суверенною, спочатку знаходилася в фактичній, а пізніше — в юридично оформленій залежності від колоніальної адміністрації Нідерландської Ост-Індської компанії та Нідерландської Ост-Індії.
Султанат був головним театром воєнних дій під час Яванської війни 1825—1830 років, в результаті якої значна частина його території була анексована Нідерландською Ост-Індією, а ступінь автономії істотно урізана. У 1946—1948 роках, в період Війни за незалежність Індонезії в місто Джок'якарта на території султанату виконувало функції столиці Індонезійської республіки.
У 1950 році Джок'якартський султанат увійшов до складу Індонезії на правах особливого округу, по статусу прирівняного до провінції. При цьому за його правителями був законодавчо закріплений спадковий султанський титул і деякі церемоніальні привілеї.
Створення, державний і соціально-економічний устрій
Султанат був утворений в результаті розділу держави Матарам (існувала на Яві з другої половини XVI століття, що стався в результаті тривалої міжусобної війни членів місцевої правлячої сім'ї, в яку втрутилася Нідерландська Ост-Індська компанія (НОІК)). Конфлікт завершився 13 лютого 1755 р. підписанням Гіянтської угоди, за умовами якого частина Матарама приєднувалася до володінь НОІК, а на решті його території утворювалися дві нових монархії — Джок'якарта і Суракарта.
Відповідно до угоди, обидві нові держави були абсолютно рівноправні. При цьому правонаступником Матарама фактично ставав султанат Суракарта, оскільки влада в ньому передавалася останньому матарамському правителю Пакубувоно III, який зберігав за собою колишню столицю, а також наслідував «ексклюзивний» титул сусухунан, що відрізняв правителів Матарама, як найбільш могутніх і впливових монархів Яви.
Джок'якарта передавалася в спадкове володіння принцу Мангкубумі (), зведеному брату Пакубувоно III. Він брав «рядовий» титул султан, який в той період носили глави десятка державних утворень о. Яви та інших островів Малайського архіпелагу. На престол новий монарх вступив під тронним ім'ям Хаменгкубувоно I — таким чином, було покладено початок правлячої джок'якартської династії, в якій тронне ім'я «Хаменгкубувоно» (, буквально — «опора світу») передавалося у спадок з відповідним порядковим номером кожного чергового правителя.
Через місяць після підписання Гіянтської угоди, 13 березня 1755 року, Хаменгкубувоно I оголосив про початок будівництва столиці нового султанату. Для її розташування було обрано лісисту місцевість в межиріччі невеликих річок Вінонго () і Чоде (), де раніше його батьком, матарамським сусухунаном Пакубувоно II було зведено заміську резиденцію під назвою «Гарджитоваті» (). Тут протягом кількох місяців було зведено кратон — традиційний яванський палацовий комплекс. Саме ця місцевість і отримала назву «Джок'якарта». Етимологія цього імені є спірною. Згідно з однією з найбільш поширених версій, Хаменгкубувоно I керувався асоціацією з легендарним індійським містом Айодх'єю, добре відомому яванській аристократії по популярному в той період на Яві епосу «Рамаяна». У цьому випадку назва має санскритську етимологію і перекладається як «мирна, яка воює». За іншою версією, назва «Джок'якарта» має суто яванське походження. В цьому випадку його можна перевести як «гідна процвітання, належна процвітати»: від «Йог'я» ( — «відповідний, належний, належний» і «Керта» ( — «процвітання, добробут». Офіційна ж урочиста назва всього султанату яванською мовою була досить довгою і пишною: Касултанан Нагар Нгайогякерто Хадінінграт (), що перекладається приблизно як «Султанат — країна, гідна процвітання в найпрекраснішому ступені». При цьому на побутовому рівні, а в подальшому і в офіційній історіографії за державою закріпилася коротка назва «Джок'якарта».
Територіальне розмежування Джок'якарти і Суракарти було досить складним як в правовому, так і в географічному плані. Крім того, що землі новостворених монархій мали дворівневий статус (власне держава і велика особиста вотчина монарха), значна частина колишнього Матарама передавалася в спільне управління сусухунана і султана. Всі ці різнорідні території утворювали безліч відокремлених один від одного анклавів і ексклавів.
Політичний і соціально-економічний устрій Джок'якарти був в основному ідентичний матарамському. Султан мав абсолютну владу, функції уряду виконувала група придворних, яка поділялася на кілька галузевих відомств — канаяканів (). Канаякани очолювалися візирами — пепатіхамі (), які, в свою чергу підпорядковувалися верховному візиру, що мав титул пепатіх-далем (). Останній зазвичай призначався з числа близьких родичів султана і вступав на посаду під ім'ям Дануреджо () з відповідним порядковим номером. Населення поділялося на три стани: аристократів (), службовців () і простолюд ().
Як і в Матарамі, султан був верховним власником країни і розпоряджався всіма земельними і водними ресурсами держави. Приватної земельної власності не існувало, земля перебувала в користуванні селянських общин, які виплачували султану продуктову ренту в розмірі 20-30 % від виробленої продукції, а також несли різні трудові повинності (будівництво доріг, іригаційних та фортифікаційних споруд і т.ін.), які в середньому займали близько 50 днів на рік. Основою місцевого господарства служило землеробство. Головною сільськогосподарською культурою був рис — як на заливних, так і на сухих полях, основною тягловою твариною був буйвол. Значний розвиток мали рибальство і рибництво.
У перші роки існування султанату його соціально-економічний розвиток істотно ускладнювався наслідками міжусобних війн, що відбувались в Матарамі протягом декількох попередніх десятиліть. Значна частина сільськогосподарських земель, а також дорожньої і іригаційної інфраструктури була закинута, деякі населені пункти обезлюдніли.
Торгові зв'язки султанату з іншими регіонами Яви були не надто активними. Винятком у цьому плані становила сусідня Суракарта, оскільки дві колишні частини Матарама зберігали активні економічні, а також соціальні та культурні зв'язки. Відносини між двома монархіями підтримувалися за рахунок династичних шлюбів, проте, незважаючи на це, нерідко носили досить напружений характер.
Залежність від Нідерландської Ост-Індської компанії (1755—1798)
Спочатку володіючи формальним суверенітетом, Джок'якарта, відповідно до положень Гіянтської угоди та низки наступних додаткових домовленостей, фактично потрапила в васальну залежність від НОІК. До двору Хаменгкубувоно призначався постійний представник генерал-губернатора колонії — «резидент», що мав право втручання в зовнішні відносини та економічне життя султанату. Він, зокрема, контролював виконання владою Джок'якарти угоди про безоплатні поставки сільськогосподарської продукції адміністрації НОІК (цей метод колоніальної експлуатації практикувався голландцями на Яві ще з початку XVII століття). Призначення і звільнення з посади візирів-пепатіхов, а також бупаті, глав адміністративно-територіальних одиниць султанату, здійснювалось за погодженням з керівництвом НОІК. Більш того, ці посадові особи складали присягу на вірність не тільки султанові, а й Компанії. Проте, в порівнянні з іншими підвладними голландцям територіями на Яві, ступінь автономії Джок'якарти була досить високою — вона мала не тільки власний, досить розгалужений державний апарат, незалежну від голландців правову і адміністративну систему, але й цілком боєздатну регулярну армію.
У 1757 році Джок'якарта зазнала нападу загонів Радена Мас Саїда () — далекого родича Хаменгкубувоно I, що не визнав Гіянтської угоди і продовжив збройну боротьбу проти голландців і їх місцевих союзників. Напад було відбито об'єднаними силами Джок'якарти, Суракарти і голландців, однак переможеному Радену Мас Саїду була надана можливість капітулювати на досить почесних умовах. За підсумками угоди, підписаної 17 березня 1757 року в центральнояванському містечку Салатіга, він визнав себе васалом НОІК в обмін на передачу йому у владу частини Суракарта — в новоствореному князівстві Мангкунегаран. Раден Мас Саїд зійшов на престол під ім'ям Мангкунегара I.
У 1760 році, під приводом забезпечення безпеки резидента НОІК і його апарату, в безпосередній близькості від султанського кратона голландцями був побудований військовий форт. Це забезпечило їм постійну, хоча і не дуже значну військову присутність в султанаті. Протягом наступної половини століття особовий склад дислокованого тут гарнізону не перевищував декількох десятків людей. Для порівняння, постійна гвардія султана в цей період налічувала понад півтори тисячі бійців, а при необхідності монарх міг би мобілізувати збройні сили чисельністю до 100 000 чоловік.
Період з початку 1760-х років до початку XIX століття став часом соціально-економічного розквіту Джок'якарти. Політична стабільність, що наступила на цій території після тривалих матарамських міжусобиць, сприяла значному зростанню населення. Так, до 1795 році воно становило близько 1,4-1,6 мільйона осіб — принаймні в півтора рази, а за деякими оцінками вдвічі більше, ніж на початку існування Джок'якартського султанату в 1755 році. Швидкими темпами розширювалися сільськогосподарські угіддя. Якщо на момент підписання Гіянтської угоди Джок'якарта значно поступалася Суракарті за економічним і військовим потенціалом та політичним авторитетом, то вже до кінця XVIII століття співвідношення сил між двома колишніми частинами Матарама стало протилежним.
Ліквідація НОІК, конфлікт з нідерландською адміністрацією (1798—1811)
У самому кінці XVIII століття залежність від НОІК змінилася аналогічними відносинами безпосередньо з Нідерландами. Після тривалої кризи, Компанія була передана в державне управління, а в 1799 році офіційно припинила своє існування. Всі її володіння перейшли в розпорядження Батавської республіки.
Подібна трансформація не передбачала якихось істотних змін в системі колоніального управління — зносини з владою султанату як і раніше здійснював резидент, який призначався генерал-губернатором Нідерландської Ост-Індії, який, у свою чергу, представляв вже не НОІК, а безпосередньо нідерландський уряд. Однак прибулий на Яву в 1807 році черговий генерал-губернатор Херман Віллем Данделс, що отримав це призначення від Людовика I Бонапарта, проголошеного королем Нідерландів після захоплення країни наполеонівської Францією, повів курс на значне посилення контролю над Джок'якартою, так само як і над іншими формально незалежними державними утвореннями острова Ява. Відповідно до його розпорядження, акредитовані при монарших дворах резиденти прирівнювалися по статусу до самих монархів. Це забезпечувало голландським чиновникам не тільки султанські церемоніальні почесті, але і право віддавати прямі розпорядження будь-яким посадовим особам відповідних держав.
Політика Данделса зустрілась з неприйняттям з боку Хаменгкубувоно II, що зійшов на престол в 1792 році, а серед його придворних викликала відкриті протести. Велика частина джок'якартської знаті відмовлялася визнавати розширені повноваження резидента, а керівник одного з палацових відомств Раден Рангга () підняв проти нього озброєний заколот. Цей виступ був швидко придушений, а сам Раден Рангга загинув, проте напруженість у відносинах між джок'якартською верхівкою і адміністрацією Нідерландської Ост-Індії продовжувала зростати. Сам Хаменгкубувоно II уникав відкритого протистояння з колонізаторами, однак фактично саботував їх вказівки, проводячи політику поступового зменшення залежності від Нідерландів. Восени 1810 року він самовільно замінив пепатіх-далема Дануреджо II, раніше призначеного з подачі голландців.