Рабство в Африці відоме на континенті не тільки в минулому, але продовжує існувати і нині. Рабовласництво було поширеним в різних частинах Африки, як і в решті стародавнього та середньовічного світу. У багатьох африканських спільнотах, де раби становили більшість населення, вони наділялися певними правами, а не були майном власника. Коли почалася транссахарська, червономорська, індійськоокеанська та трансатлантична работоргівлі (яка розпочалася в XVI столітті), багато існуючих раніше місцевих африканських работорговельних систем почали постачати полонених на невільницькі ринки за межами Африки. Рабство в сучасній Африці все ще існує в деяких регіонах, попри те, що воно є незаконним.
У відповідній літературі африканське рабство класифікується на рабство корінних народів та експортне рабство, залежно від того, чи торгували рабами за межами континенту.Dirk Bezemer, Jutta Bolt, Robert Lensink, «Slavery, Statehood and Economic Development in Sub-Saharan Africa», AFRICAN ECONOMIC HISTORY WORKING PAPER SERIES, No. 6/2012, p. 6 Рабство в історичній Африці практикувалося в багатьох різних формах: боргове рабство, поневолення військовополонених, військове рабство, рабство для проституції та поневолення злочинців — все це практикувалося в різних частинах Африки. Рабство в домашніх і судових цілях було поширене по всій Африці. Плантаційне рабство також мало місце, головним чином на східному узбережжі Африки та в деяких частинах Західної Африки. Значення домашнього плантаційного рабства зросло протягом ХІХ століття. Через скасування атлантичної работоргівлі багато африканських держав, які залежали від міжнародної работоргівлі, переорієнтували свою економіку на легальну торгівлю, в якій використовувалася рабська праця.
Форми рабства
Численні форми рабства зустрічаються протягом всієї африканської історії. Крім використання місцевих форм, були послідовно запозичені система рабовласництва Стародавнього Риму, християнські принципи рабовласництва, ісламські принципи рабовласництва і відкрита трансатлантична работоргівля. Рабство було, різною мірою, частиною економіки багатьох африканських країн протягом кількох століть. Ібн Батута, що побував у Малі в середині XIV століття, писав, що місцеві жителі змагаються один з одним у кількості рабів, а сам він як знак гостинності отримав у подарунок хлопчика-раба. У Чорній Африці рабовласництво мало складну структуру, що включала права та свободи рабам і обмеження на продаж і вимоги до господарів щодо утримання. У багатьох спільнотах серед рабів була встановлена ієрархія, за якою, наприклад, відрізнялися раби за народженням і раби, захоплені під час війни.Форми рабства в Африці були тісно пов'язані зі структурами родинних зв'язків. У багатьох африканських громадах, де земля не могла належати, поневолення окремих осіб використовувалося як засіб посилення впливу людини та розширення зв'язків. Це зробило рабів постійною частиною роду господаря, а діти рабів могли тісно пов'язатися з більшими сімейними зв'язками. Діти рабів, народжені в сім'ях, могли бути інтегровані в родинну групу господаря та займати чільні посади в суспільстві, а в деяких випадках навіть до рівня вождя. Однак стигма часто залишалася, і могли існувати суворі розмежування між рабами-членами родинної групи та тими, хто був родичем господаря.
У багатьох африканських спільнотах між вільним і феодально залежним хліборобом різниці майже не було. Раби в Сонгайській імперії в основному використовувалися в сільському господарстві. Вони були зобов'язані працювати на господаря, але були мало обмежені в особистому плані. Ці невільні люди, скоріше, становили професійну касту.
Африканське рабство в основному було схоже на боргову кабалу, хоча в деяких районах Чорної Африки рабів використовували в щорічних жертвоприношеннях, як наприклад в ритуалах Дагомеї. У багатьох випадках раби не були власністю і не залишалися невільними довічно.
Африканські форми рабства включали встановлення сімейних зв'язків. У багатьох спільнотах, що не припускали власності на землю, рабство використовувалося для посилення впливу і розширення зв'язків. У цьому випадку раби ставали частиною сім'ї своїх господарів. Діти рабів могли досягти високого становища в такій спільноті і навіть стати вождями. Але частіше між вільними і невільними людьми існувала сувора межа.
Майнове рабство Майнове рабство — специфічні відносини підневільного стану, де раб розглядається як власність власника. Таким чином, власник може вільно продавати, обмінювати або поводитися з рабом так само, як і з будь-яким іншим майном, а діти раба часто залишаються власністю господаря. Існують свідчення давньої історії рабства в долині річки Ніл, більшій частині Сахелю та Північної Африки. Докази щодо масштабів та практики рабства на більшій частині решти континенту до появи письмових записів арабських чи європейських торговців є неповними.
Домашнє рабство Багато рабовласницьких відносин в Африці оберталися навколо домашнього рабства. Раби працювали переважно в будинку господаря, але мали обмежену особисту свободу. Домашні раби могли вважатися частиною домогосподарства господаря і не могли бути продані іншим без крайньої необхідності. Раби могли володіти прибутком від своєї праці (у вигляді землі або продуктів), а також могли одружуватися і в багатьох випадках передавати землю у спадок своїм дітям.
Боргове рабство Заставне, або боргове рабство, передбачає використання людей як застави для забезпечення погашення боргу. Рабська праця виконується боржником або родичем боржника (зазвичай дитиною). Рабство було поширеною формою застави у Західній Африці.Воно передбачало зобов'язання особи або члена її родини обслуговувати іншу особу, яка надає кредит. У більшості концептуалізацій застава була пов'язана з рабством, але відрізнявся від нього, оскільки угода могла передбачати обмежені конкретні умови надання послуг, а родинні зв'язки захищали людину від продажу в рабство. Боргове рабство було поширеною практикою по всій Західній Африці до контактів з європейцями, зокрема серед народів акан, еве, га, йоруба та едо (у модифікованих формах воно також існувало серед народів ефік, ігбо, іджав та фон).
Військове рабство
Військове рабство включало придбання та навчання військових підрозділів, що зараховувалися за призовом, які зберігали б ідентичність військових рабів навіть після їхньої служби. Групи рабів-солдатів керувалися покровителем, який міг бути головою уряду або незалежним воєначальником і посилав свої війська за гроші та власні політичні інтереси.
Ця форма була найбільш значною у долині Нілу (головним чином у Судані та Уганді), де різні ісламські влади організовували військові підрозділи рабів, а також серед військових вождів Західної Африки. Військові підрозділи в Судані були сформовані у 1800-х роках шляхом масштабних військових рейдів на території, яка зараз є країнами Судан та Південний Судан.
Раби для жертвопринесення
Людські жертвопринесення були поширеними в державах Західної Африки та протягом ХІХ століття. Хоча археологічні дані щодо цього питання до контакту з європейцями не мають чітких доказів, у тих суспільствах, які практикували людські жертвопринесення, раби ставали найпоширенішими жертвами.
Щорічні звичаї Дагомеї були найвідомішим прикладом людських жертвоприношень рабів, під час яких у жертву приносили 500 полонених. Жертвопринесення здійснювалися вздовж усього західноафриканського узбережжя та далі вглиб країни. Жертвопринесення були поширеними в Бенінській імперії, на території сучасної південної Нігерії та в кількох невеликих незалежних державах того ж регіону. У регіоні Ашанті людські жертвопринесення часто поєднували зі смертною карою.R. Rummel (1997)"Death by government«. Transaction Publishers. p.63.
Товарне рабство
Багато країн, таких як держава Боно, Ашанті на території сучасної Гани та йоруба на території сучасної Нігерії, були залучені до работоргівлі. Такі групи, як Імбангала з Анголи та Ньямвезі з Танзанії, служили посередниками або мандрівними бандами, ведучи війну проти африканських держав, щоб захопити людей для експорту як рабів. Історики Джон Торнтон та Лінда Гейвуд з Бостонського університету підрахували, що з африканців, захоплених у полон і проданих у рабство до Нового Світу в рамках атлантичної работоргівлі, близько 90 % були поневолені співвітчизниками-африканцями, які продавали їх європейським торговцям. Генрі Луїс Гейтс, завідувач кафедри афроамериканських та афроамериканських досліджень Гарвардського університету, заявив, що „без складних ділових партнерств між африканськими елітами та європейськими торговцями і комерційними агентами работоргівля до Нового Світу була б неможливою, принаймні в тих масштабах, в яких вона відбувалася“.
Уся етнічна група бубі походить від втікачів міжплемінних рабів, що належали різним стародавнім етнічним групам Західної та Центральної Африки.
Практики за регіонами
Як і в більшості інших регіонів світу, в багатьох королівствах та суспільствах Африки рабство та примусова праця існували протягом сотень років. Уго Квокеджі назвав ранні європейські звіти про рабство по всій Африці в 1600-х роках ненадійними, стверджуючи, що вони змішували різні форми кріпацтва з рабством рухомого майна.
Найкращі докази рабовласницьких практик в Африці походять з великих королівств, особливо вздовж узбережжя, і існує мало доказів поширення рабовласницьких практик у бездержавних суспільствах. Торгівля рабами була здебільшого другорядною порівняно з іншими торговельними відносинами; проте є свідчення про транссахарський торговельний шлях работоргівлі з римських часів, який зберігався в цьому районі після падіння Римської імперії. Однак, структури спорідненості та права, що надавалися рабам (окрім захоплених на війні), схоже, обмежували масштаби работоргівлі до початку транссахарської работоргівлі, работоргівлі в Індійському океані та работоргівлі в Атлантиці.
Північна Африка
Рабство в Північній Африці сягає корінням у Стародавній Єгипет. Нове царство (1558—1080 рр. до н. е.) завезло велику кількість рабів як військовополонених у долину Нілу та використовувало їх для домашньої та контрольованої роботи. Птолемеївський Єгипет (305 р. до н. е. — 30 р. до н. е.) для перевезення рабів використовував як сухопутні, так і морські шляхи.
Майнове рабство було легальним і поширеним по всій Північній Африці, як за часів Стародавнього Карфагена (близько 814 р. до н. е. — 146 р. до н. е.), так і пізніше, коли регіон контролювався Римською імперією (145 р. до н. е. — приблизно 430 р. н. е.) та східними римлянами (533—695 рр. н. е.). Работоргівля, яка перевозила сахарців через пустелю до Північної Африки, що існувала ще за римських часів, продовжувалася, і документальні свідчення в долині Нілу свідчать про те, що вона регулювалася там договором. У міру розширення Римської республіки вона поневолила переможених ворогів, і римські завоювання в Африці не були винятком. Наприклад, Оросій записує, що Рим поневолив 27 000 людей з Північної Африки у 256 році до нашої ери. Важливим джерелом рабів для Римської імперії стало Піратство, і в V столітті нашої ери пірати нападали на прибережні поселення Північної Африки та поневолювали захоплених.
Майнове рабство зберігалося після падіння Римської імперії в переважно християнських громадах регіону. Після експансії ісламської торгівлі через Сахару ця практика продовжувалася, і зрештою асиміляційна форма рабства поширилася на основні суспільства Субсахарської Африки (такі як Малі, Сонгаї, Гана). Середньовічна работоргівля в Європі здійснювалася переважно на Схід та Південь: християнська Візантійська імперія та мусульманський світ були кінцевими напрямками, а Центральна та Східна Європа були важливим джерелом рабів. Работоргівля в середньовічній Європі здійснювалася в деяких частинах Європи як християнами, так і євреями. У ранньому середньовіччі євреї мали майже монополію на торгівлю між ісламськими та християнськими країнами, але до ХІІІ століття це вже не стосувалося работоргівлі.