Суні́зм ( або ) — найбільша течія ісламу та найбільша релігійна конфесія у світі. Вважається, що Мухаммед не призначив жодного наступника і що його найближчий сподвижник Абу Бакр (632—634) по праву змінив його на посаді халіфа мусульманської громади, будучи призначеним на зборах Сакіфи. Це розходиться з шиїтською точкою зору, згідно з якою Мухаммед призначив своїм наступником Алі ібн Абі Таліба (656—661). Проте суніти шанують Алі, а також Абу Бакра, Умара (634—644) та Усман (644—656) як «праведних халіфів».
Термін «суніт» означає тих, хто дотримується сунни, віровчення Мухаммеда. Коран, разом із хадисами (особливо Шестикнижжя) та іджмою (консенсусом вчених), є основою всієї традиційної юриспруденції в сунітському ісламі. Шаріатські правові рішення походять з цих основних джерел, у поєднанні з міркуваннями суспільного добробуту та правового розсуду, використовуючи принципи юриспруденції, розроблені чотирма правовими школами: ханафітською, ханбалітською, малікітською та шафіїтською.
У питаннях віровчення сунітська традиція підтримує шість стовпів іману (віри) та включає школи каламу (теології) Ашарити та Матуридизму, а також текстуалістичну школу Атарізму. Суніти вважають перших чотирьох халіфів Абу Бакра (632—634), Умара (634—644), Усмана (644—656) та Алі (656—661) рашидунами (правовірними) та шанують сахаба, табіїнив та табі ат-табіїнів як саляфи (попередників).
Сьогодні шиїти вважаються головною опозиційною групою сунітам, проте в середні віки сунітська самосвідомість сформувалася не тільки на противагу шиїтам, але й хариджитам, та . Суніти вважають себе «врятованою сектою» (al-firqa an-nāǧiya) та центром мусульман. З кінця XX століття між ашаритами та салафітами, які взаємно виключають один одного з сунізму, ведуться запеклі суперечки. Суперництво між цими двома групами проявилося і на двох сунітських конференціях у 2016 році: в той час, як на сунітській конференції в Грозному в серпні 2016 року салафіти, які практикують такфір, в тому числі й організація ІДІЛ, були виключені з сунітського ісламу,Abschlussdokument der Grosny-Konferenz von 2016, arabisches Original (PDF; 428 kB) und deutsche Übersetzung (PDF; 147 kB) через кілька місяців у Кувейті відбулася друга сунітська конференція, на якій салафізм був проголошений єдиною істинною формою сунізму.
Поширення За оцінками Pew Research Center у 2009 році, 87–90 % усіх мусульман світу є сунітами.Pew Research Center: Mapping the Global Muslim Population 7. Oktober 2009. Суніти становлять більшість мусульман у більшості ісламських країн (див. Список країн за кількістю мусульманського населення), але опитування Pew Research Center 2012 року показало, що сунітська ідентичність не є однаково сильною серед мусульманського населення в усіх цих країнах. У цьому опитуванні мусульман попросили віднести себе до однієї з наступних категорій: «суніти», «шиїти» або «щось інше». У той час як близько 90 % мусульман Йорданії, Бангладеш і Афганістані, Туреччині та Єгипті вважають себе сунітами, ця частка значно нижча в таких країнах, як Казахстан (16 %), Узбекистан (18 %), Малі (20 %), Індонезія (26 %) і Нігерії (38 %), які також вважаються країнами з сунітською більшістю. Багато опитаних там мусульман відмовилися ідентифікувати себе з певною релігійною групою і говорили, що вони «просто мусульмани».The World’ Muslims: Unity and Diversity. (PDF) Pew Research Center, 9. August 2012, S. 30. Vgl. auch die Zusammenfassung des Berichts auf der Website des Pew Research Center.
Єдиними країнами, де суніти статистично не є найбільшою групою мусульманського населення, є Ірак, Іран, Оман, Ліван, Азербайджан і Бахрейн. В Іраку майже дві третини населення належать до шиїтів-двунадесятників, але є також такі регіони, такі як сунітський трикутник на північному заході країни, де суніти становлять більшість населення. В Ірані суніти становлять близько 9 % населення. Більшість сунітів належать до курдських, белуджських і туркменських етнічних груп і проживають у північно-західних і південно-східних прикордонних районах країни, хоча серед персів і арабів також є суніти.M. Fazaeli, M. Karami, S. Asadi: Interaction between Protection of Sunni Minority under International Law and National Security of Islamic Republic of Iran. In: International Journal on Minority and Group Rights, (2020)1-23. Hier S. 12. У Бахрейні близько 75 % населення є шиїтами, але в політичному житті з XVIII століття домінують кілька племінних сунітських сімей.Vgl. Pierre-Jean Luizard: Histoire politique du clergé chiite, xviiie-xxie siècle. Fayard, Paris, 2014. S. 256.
За даними REMID, у Німеччині проживає близько 2,64 мільйона сунітів.Mitgliederzahlen: Islam. Religionswissenschaftlicher Medien- und Informationsdienst e. V. (REMID); abgerufen am 14. April 2020. За даними «Релігійного моніторингу 2017», підготовленого Фондом Бертельсмана на основі опитувань мусульман, частка сунітів серед мусульман у Німеччині становить 61 %. При загальній кількості мусульман у Німеччині від 4,4 до 4,7 мільйона осіб, це означає, що сунітів у країні налічується від 2,684 до 2,867 мільйона осіб. За даними Religion Monitor, частка сунітів серед мусульман в Австрії становить 64 % (в абсолютних цифрах: близько 320 000), у Швейцарії на 51 % (в абсолютних цифрах: 172 380). У Великій Британії частка сунітів становить 75 % (еквівалентно 2,25 мільйона), у Франції — 52 % (еквівалентно 2,756 мільйона).Dirk Halmer, Martina Sauer: Muslime in Europa — integriert, aber nicht akzeptiert? Bertelsmann-Stiftung, Gütersloh 2017. S. 16 Digitalisat (PDF; 1,6 MB)
Особливості сунізму
Суніти роблять особливий акцент на виконанні Сунни (вчинки і вислови Пророка, усна традиція, аналог усного Святого Передання у православ'ї) пророка Мухаммеда, на вірності традиції, на участі громади у виборі свого голови — халіфа. Основними ознаками приналежності до сунізму вважаються: визнання достовірності шести найбільших зведень хадисів (складених Бухарі, Муслімом, ат-Тирмізі, Абу Даудом, ан-Насаї и Ібн Маджі); приналежність до одного з чотирьох суннітських мазхабів (малікітського, шафіїтського, ханафітського і ханбалітського); визнання законності правління перших чотирьох («праведних») халіфів — Абу Бакра, Омара, Османа і Алі (шиїти визнають тільки Алі).
Суннізм як певна течія сформувався в XI столітті в боротьбі з шиїзмом і в протиставленні йому, але досі цей термін має набагато менш чіткий зміст, ніж термін «шиїзм».
Сунна (араб. ас-сунна) — у первинному сенсі означає «звичай, приклад, шлях, напрям (яким слід йти)». Під цим поняттям мається на увазі життєвий шлях пророка Мухаммеда як приклад для всіх мусульман.
Ще до Мухаммеда кожне арабське плем'я мало свою «сунну», тобто неписаний збір морально-правових розпоряджень, «звичаєве право» патріархально-громадського суспільства, які успадковані плем'ям від попередніх поколінь. Потреба в сунні — зведенні правил поведінки мусульманина у всіх життєвих ситуаціях — виникла після смерті пророка. Після його кончини виявилось, що розпоряджень, що містяться в Корані, недостатньо для вирішення всіх державних суспільних проблем. Виникла практика пошуку прецеденту, тобто, якщо рішення не можна було знайти в Корані, зверталися або до дій самого пророка (сунна), або до стародавніх звичаїв Медини (тим паче, що Мухаммед не відкидав родоплемінних законів). У крайньому випадку, удавалися до думки (рай) судді, який мусив вирішувати «по справедливості». Таким чином, вже на ранньому етапі формування мусульманської громади виникли дві тенденції. Перша пропонувала користуватися розпорядженнями Корану, що виходили від пророка, тобто, ґрунтуючись на документально зафіксованих нормах, друга допускала незалежну думку факіха, який повинен був брати на себе відповідальність за ухвалення рішення.
Первинне використання раї (особистої думки факіха) не набуло широкого поширення. Мусульмани воліли спиратися на вислови й дії пророка, які, бувши зафіксованими, стали другим, після Корану, джерелом відповідей на виниклі питання. Таким чином, дотримувати сунни означало наслідувати приклад Мухаммеда, наслідувати йому. У Корані трапляються вирази «сунна предків» (Коран, 8:39, 15:13, 18:53, 35:41) і «сунна аллаха» (Коран, 17:79, 33:62, 48:23), що означає практику, якої дотримувалися попередні покоління, або сам аллах. Поза Кораном під словом «сунна» мається на увазі ширше поняття. З часом сунна набула рис, що дозволяють ототожнювати її з поняттям «правовірність» у християнстві.
Дотримання правил, викладених у сунні, вважається обов'язковим для членів мусульманської громади. Звідси виникла назва «сунніти» — ті, хто дотримується шляху. Після смерті Мухаммеда на основі сунни вирішувалися багато практичних питань життя громади й навіть халіфату. Пропагандистами сунни спочатку були сподвижники пророка й члени його сім'ї, які зберегли в пам'яті вислови пророка, його вчинки або навіть мовчання в деяких ситуаціях. Згодом до сунни стали заносити приклади з життя чотирьох праведних халіфів — Абу Бакра, Умара, Усмана, Алі.
Проблема співвідношення сунни й Корану посідає важливе місце в трактатах з основ релігії (Усул ад-Дін). У працях з основ фікха в 9-10 вв. обговорювалося питання припустимості інших джерел вирішення правових казусів, окрім Корану й сунни.
Ісламська сунна містить норми державного, кримінального, майнового, сімейного права, а також пропонує стереотипи поведінки мусульманина в побуті. Спершу за основу взяли сунну Мухаммеда, що містить вчинки (фіал) і вислови (каул) пророка, зафіксовані його послідовниками у вигляді хадисів (хадис, множина ахадис — повідомлення, розповідь). Поява й подальше використання хадисів була обумовлена тим, що «божественних встановлень», викладених у Корані, виявилось недостатньо для вирішення безлічі питань, що поставали перед новими поколіннями мусульман. Важливим джерелом стали перекази про вчинки, мови, ради й рекомендації Мухаммеда його сучасникам. Ідеальний образ пророка, вождя, засновника держави, спочатку бідної і гнаної, але такої, що не побоялася виступити проти помилок своїх одноплемінників, людини, яку вибрав для своїх послань Аллах, викликав пошану і захоплення мусульман. Це був образ, з яким кожен міг звіряти свої вчинки. Тому вчення про пророка Мухаммеда, його слова й справи, стало важливою складовою частиною ісламу, увійшло до символу віри, до права, богослів'я, історіографії та літератури.
Інформація про вислови і вчинки пророка, про обставини, що супроводжували ту або іншу ситуацію, склали самостійний розділ арабської літератури. Кожне повідомлення супроводжувалося існадом — посиланням на безперервний ланцюг людей, що передавали цю інформацію. Як правило, це були люди з найближчого оточення Мухаммада — Абу Бакр, Умар, Айша, Алі, Абу Хурайра і ін. Відповідно до сталої традиції, що гіднішим був передавач, особливо останній у ланцюзі існаду (тобто найраніший), то правдивішою вважалася достовірність тексту (матн), що йшов за існадом. Найбільш достовірними хадисами були ті, які можна було прослідкувати за декількома ланцюжками передавачів.
Приблизно за два з гаком сторіччя кількість хадисів досягла астрономічних цифр: понад мільйон.
До початку VIII ст. у «науці про хадисів» (ільм аль-хадис) склалися три школи: мединська, іракська і сирійська. Тоді ж почалася письмова фіксація хадисів. Від початку етапу нічого не збереглося, але в другій половині 9 сторіччя існувало вже шість збірок хадисів, які надовго й міцно завоювали авторитет і переписувалися у великій кількості екземплярів. Серед сунітів найбільший авторитет мали шість збірок: Аль-Джамі ас-Сахіх аль-Бухарі (810—870); ас-сахих Мусліма ан-нішапурі (817—875). Меншу популярність мають Суннан Ібн Мажда (помер 886); Суннан Абу Дауда ас-Сиджістані (помер 888); Аль-Джамі аль-Кабір Мухаммада ат-тірмізі (помер 892); Суннан ан-Нісаї (помер 915).