Іван Степанович Проханов (17 (29) квітня 1869 — 6 жовтня 1935) — російський та емігрантський релігійний діяч, інженер, поет, проповідник, богослов, політик. Брат молоканського богослова Олександра Проханова, батько ботаніка Ярослава Проханова, двоюрідний дід письменника Олександра Проханова.
Іван Проханов мріяв про «революцію Святого Духа», що перетворить не тільки релігійне, але й політичне, і економічне життя Росії та всього світу. Для об'єднання християн він ініціював створення міжконфесійного Російського євангельського союзу. Потім з аморфного руху пашківців вибудував самостійну конфесію - Всеросійський союз євангельських християн, розробив її догматичне богослов'я, організував «християнський комсомол», написав понад 1000 духовних псалмів й створив оригінальну церковно-музичну традицію.
Він видавав євангельські журнали, писав книги з богослов'я та релігійної юриспруденції, засновував християнські політичні партії і відкривав школи підготовки церковних служителів. Після приходу до влади більшовиків Проханов став ідеологом Нового (Євангельського) життя й натхненником створення євангельських комун. Особисте втручання Йосипа Сталіна завадило йому реалізувати проект радянського Міста Сонця — Євангельська.
Перебуваючи з 1928 року в еміграції, він організував євангельських християн-емігрантів у ще один Всесвітній союз євангельських християн.
Біографія
Походження
Іван Проханов народився 17 квітня 1869 року у Володикавказі у молоканській сім'ї. Батьки Проханова були селянами з сіл Великі Копєни й Сластуха Аткарського повіту Саратовської губернії. У 1862 році батько, Степан Антонович Проханов, у 20-річному віці разом з дружиною, матір'ю й тещею перебралися у Володикавказ, рятуючись від релігійних переслідувань молокан. Згодом, коли у Проханових з'явилися сини, бабусі розповідали їм про те, як їх піддавали переслідуванням за віру, як заарештовували та ув'язнювали.
У Володикавказі Степан Антонович домігся матеріального достатку, придбав чотири млини й землю, став членом міської ради. У 1875 році він приєднався до групи баптистів, пізніше став пресвітером місцевої баптистської церкви. Листувався з Василем Пашковим. У 1894 році Степан Антонович разом з іншими баптистами був висланий на Закавказзя за звинуваченням у поширенні шкідливої релігійної пропаганди. Його син Іван в цей час жив в християнській комуні «Вертоград» в Криму. У 1899 році Іван відвідав батька за місцем заслання у вірменському селі Гірюси.
Після заслання Степан Антонович повернувся у Володикавказ. Він помер у 1910 році. Дружина пережила його на 22 роки й померла у віці 90 років 5 серпня 1932 року у Москві.
Юність
У юності Іван увійшов у гурток гімназистів, що захопилися працями філософів-песимістів Артура Шопенгауера й Едуарда Гартмана. Під їх впливом він навіть думав про самогубство, проте підсумком духовних пошуків стало укорінення у християнській вірі. У листопаді 1886 року Іван почав відвідувати ту ж баптистську громаду, що і батько, а 17 січня 1887 року приєднався до громади.
У 1887 році Іван закінчив гімназію. У 1888-1893 роках вчився на інженера у Технологічному інституті Санкт-Петербурга, одночасно брав активну участь у діяльності пашковців. Так, у 1889 році він разом з братом Олександром почав видавати нелегально свій перший євангельський журнал «Бесіда».
По закінченні інституту Іван отримав роботу помічника директора цукрового заводу в Чернігівській губернії, в маєтку Миколи Неплюєва — засновника Хрестовоздвиженського православного трудового братства. Однак через різницю у релігійних поглядах з Неплюєвим, Іван Проханов незабаром вимушено залишив цю роботу й переїхав в Колпіно працювати помічником головного інженера Іжорського адміралтейського заводу.
Державна політика переслідування протестантів у Росії спонукала Проханова залишити професійну діяльність. У 1894 році він, разом з євангельським діячем Германом Фастом, вдовою поета Миколи Некрасова та іншими віруючими організував у Криму християнську комуну «Вертоград», де прожив близько року.
Навчання за кордоном Під загрозою арешту за релігійну діяльність в 1895 році Проханов нелегально виїхав за кордон. Тут протягом приблизно двох років він отримував богословську освіту в баптистському коледжі у Брістолі (Англія), а потім конгрегаціоналистському коледжі у Лондоні. Крім того, він провів півроку у Берлінському та Паризькому університетах, де вивчав богослов'я. За час перебування за кордоном Іван Проханов налагодив контакти у середовищі європейських протестантів.
У 1898 році Проханова запросили надати допомогу як перекладача великій групі духоборів на острові Кіпр. У Росії духобори піддалися жорстоким переслідуванням за пацифістське демонстративне спалення зброї, в результаті чого значна їх частина організовано емігрувала в Канаду. В дорозі велика група духоборів занедужала якоюсь хворобою, схожою на дизентерію, й була висаджена на Кіпрі. Проханов кілька тижнів керував їх табором, потім захворів сам, а після одужання вирішив повернутися у Росію. Всупереч побоюванням за наслідки нелегального виїзду з Росії, при поверненні Проханова не було покарано, хоча в перший час над ним встановили офіційний нагляд поліції.
Служіння у Росії
З моменту свого повернення у Росію у кінці 1898 року до 1921 року Проханов працював інженером на повній ставці, займаючись християнським служінням у вільний час. Після повернення Проханов деякий час жив у Володикавказі, потім знайшов роботу за фахом — помічника керуючого залізниці Рига — Орел й перебрався у Ригу. Потім він працював у Ризькому політехнічному інституті, проте в 1901 році на вимогу МВС був відрахований з роботи як один з лідерів «штундистів». Проханов переїхав до Петербурга, де влаштувався в електротехнічну компанію Вестінгауз. Незважаючи на цензуру, він спромігся видати тут збірник богослужбових псалмів «Гуслі» (автором деяких з цих псалмів був сам Проханов).
31 серпня 1901 року він одружився з Ганною Іванівною Казаковою, дочкою християнина з Тифлісу. Вона народила двох синів.
Керівництво заводу Вестінгауз відправило Проханова у закордонне відрядження до Америки, де він провів близько двох років. Після повернення до Петербурга він активно включився у рух євангельських християн (пашковців). Протягом декількох років Іван Проханов очолив рух.
У 1916 році судовий орган Петрограда звинуватив Проханова у створенні революційної організації, як була визначена Всеросійський союз євангельських християн (ВСЄХ). Розпочалось судове переслідування, яке призупинили через перевантаженість правоохоронних органів після вбивства Григорія Распутіна.
У Громадянську війну в Росії, померла дружина Проханова, а 1926 року трагічно загинув молодший син Проханова, Всеволод. Проте Іван Степанович не залишив керівництво ВСЄХ. Двічі він піддавався арештам й по кілька місяців утримувався більшовиками у концтаборі та в'язниці у 1921 й 1923 роках.
У 1923 році у складі делегації з Росії Проханов взяв участь у Всесвітньому конгресі баптистів у Стокгольмі. У 1924 році він здійснив поїздки у Чехословаччину, Німеччину, Данциг (на той час — вільне місто) та Фінляндію. У Празі його було рукопокладено на священика.
З травня 1925 року по листопад 1926 року Іван Проханов перебував у США й Канаді, де шукав можливості поставити для віруючих СРСР духовну літературу. За припущенням історика Вільгельма Кале, закордонним поїздкам Проханова сприяло прагнення Радянської влади до усунення наслідків Громадянської війни й міжнародного бойкоту, пом'якшення негативного ставлення до СРСР й розширенню зарубіжних зв'язків. У 1927 році Іван Проханов мав серію поїздок на Півднем Росії, Кавказом та Сибіром, в тому числі в пошуках місця для будівництва Євангельська.
Емігрантський період
У травні 1928 року Проханов легально виїхав з СРСР насамперед для участі у Всесвітньому конгресі баптистів у Торонто, а також у пошуках зарубіжних джерел фінансування. Він мав намір повернутися в СРСР «не більше, ніж через рік», проте він так й не повернувся. Існує версія, що він не отримав дозволу на зворотний в'їзд, але сам Іван Проханов стверджував, що рішення залишитися в еміграції було прийнято ним самостійно. Під час його перебування у Німеччині було опубліковано постанову ВЦВК й РНК РРФСР «Про релігійні об'єднання» від 8 квітня 1929 року. В автобіографічній книзі «В котлі Росії» Проханов згадував, що отримав з СРСР листи з розповідями про страждання віруючих і проханнями про допомогу. «Я зрозумів, що це була воля Божа залишитися за кордоном, щоб спробувати організувати постійну допомогу стражденним під час цих гонінь», — писав він.
Ще два роки Проханов залишався головою Всеросійського союзу євангельських християн (ВСЄХ), у 1931 році головою Союзу було обрано його соратника Якова Жидкова, а Проханова - «почесним головою» (й продовжував залишатися на цій формальної посаді до кінця життя). На думку історика Вільгельма Кале, титул «почесного голови» свідчив, що радянські віруючі не засуджують його за еміграцію. Зберігалися зв'язки з Союзом євангельських християн, турбота про віруючих в СРСР, спонукали Проханова утримуватися в еміграції від антирадянських виступів й позитивно відгукуватися про радянську владу.. На відміну від ліквідованого у 1930-ті роки Федеративного союзу баптистів СРСР, ВСЄХ продовжив своє формальне існування й у 1944 році на його базі було створено Всесоюзну раду євангельських християн-баптистів.
В еміграції Іван Проханов продовжив літературно-публіцистичну діяльність, а також зайнявся організацією Всесвітнього союзу євангельських християн. Останні роки життя стали для Проханова часом мандрів. Зупинившись в 1929 році у Німеччині, він здійснював поїздки як всередині країни, так й у інші європейські держави (в тому числі до Данії, Латвії, Польщі). Восени 1931 — навесні 1932 року він перебував у США, звідки повернувся у Берлін, потім відвідав Ригу. У жовтні 1932 року Проханов знову виїхав до США, звідки повернувся у Берлін влітку 1933 року. В кінці цього року він знову виїхав у США, також відвідав Канаду. Деякий час він лікувався у США. Влітку 1935 року він повернувся у Європу. По дорозі він зупинився на якийсь час у Софії Лівен. Прочитав курс лекцій, він повернувся у Німеччину, потім, незважаючи на хворобу, здійснив місіонерську поїздку до Болгарії.
Помер 6 жовтня 1935 року у Берліні.
Світогляд й богослов'я
Світогляд
Народившись в сім'ї молокан, Проханов ідентифікував себе з гонимою християнською меншістю; ототожнював страждання за свою віру зі стражданнями Христа. «Все те, що я чув про стражденних за віру від мого батька, бабусь, спонукало в мені бажання присвятити життя гнаним християнам й боротися за свободу сумління», — писав він. У автобіографії Проханова помітна впевненість у особливій місії, призначеній йому. «Божа мета полягала у тому, щоб я був посередником, передавачем Його дарів для потреб народу», — стверджував він.
Проханов не приховував своїх месіанських планів духовного (й як наслідок — соціально-політичного) перетворення світу завдяки синергії євангельських віруючих й дії Святого Духа. Він вважав, що всесвітня революція Духу, відновлюване апостольське християнство, повинна початися у Росії, а потім охопити й перетворити всю планету. Іван Проханов представляв Росію як «духовне кладовище, або долину сухих кісток» () й чекав повстання — «це буде справжнє воскресіння, духовне оновлення та реформація».
Не випадково у видаваному Прохановим журналі «Християнин» було опубліковано пророцтво британської місії у Китаї Хадсона Тейлора: «У Росії відбудеться революція, що призведе до великого пробудження на заході Росії; це пробудження пошириться по всій землі, й тоді Господь прийде». Проханов вважав, що початкова частина цього пророцтва збулася під час першої російської революції 1905-1907 років. Особливу роль у пробудженні, на його думку, повинні були зіграти євангельські християни Петербурга.