Президентство Білла Клінтона розпочалося опівдні 20 січня 1993 року і закінчилося 20 січня 2001 року. Клінтон, демократ з Арканзасу, вступив на посаду після перемоги над діючим президентом республіканцем Джорджем Гербертом Вокером Бушем і незалежним кандидатом, бізнесменом Россом Перо на президентських виборах 1992 року. Через чотири роки, на виборах 1996 року, він переміг Перо і республіканця Боба Доула. На президентських виборах 2000 року його змінив республіканець Джордж Вокер Буш — син 41 президента США Джорджа Буша-старшого.

Клінтон залишив свою посаду з високими рейтингами схвалення, хоча його віце-президента Аль Гора переміг губернатор Техасу Джордж Буш із невеликим відривом на президентських виборах 2000 року. З моменту закінчення президентства Клінтона історики та політологи, як правило, оцінювали його як вище середньостатистичного президента.

Президентські вибори 1992 року

3 жовтня 1991 року губернатор штату Арканзас Білл Клінтон висунув свою кандидатуру на пост президента США від Демократичної партії. Під час передвиборної кампанії упор робився на непростому економічному становищі, в якому перебувала країна за підсумками 12 років правління республіканців, і зокрема Джорджа Буша-старшого. Величезний державний борг, дефіцит бюджету, зростання безробіття і висока інфляція дозволили Біллу Клінтону проводити свою передвиборчу кампанію під гаслом «Це економіка, дурачок», зверненим в кінцевому рахунку до чинного президента Буша. У пам'яті виборців залишилися передвиборні обіцянки Клінтона: сприяти скороченню безробіття, здійснювати реформи в галузі охорони здоров'я в інтересах незаможних верств населення, скоротити податки на середній клас при збільшенні оподаткування заможних американців і знизити військові витрати.

Однак внаслідок переможної війни в Перській затоці (операція «Буря в пустелі») і з огляду на той факт, що стан справ в економіці був не настільки плачевним, як це намагалися довести в ході передвиборної кампанії Білл Клінтон і його соратники, вирішальної переваги, за численними опитуваннями громадської думки, кандидат від Демократичної партії не мав. Крім того, проблемою ставало питання про моральне обличчя Клінтона. В одному з телевізійних інтерв'ю, які Клінтон давав в ході демократичних праймеріз, він зізнався, що в роки перебування в Англії кілька разів «експериментував» з марихуаною. Клінтон обмовився, що він «не затягувався», наркотик йому не сподобався, і надалі він його не вживав. Також з'ясувалося, що Клінтон зумів уникнути призову під час війни у В'єтнамі за сприяння свого впливового родича.

І тут на допомогу демократам прийшов незалежний кандидат Росс Перо (саме в його втручанні політологи і бачать головну причину поразки Буша), який був техасцем, як і Буш.

7 листопада 1992 року відбулися президентські вибори, на яких впевнено переміг Білл Клінтон. Клінтону вдалося вийти переможцем навіть у тих штатах, які завжди були оплотом республіканців. Подібного не було з часів Джона Кеннеді. Клінтон виграв 43 % голосів населення та велику більшість голосів у колегії виборників. Буш виграв 37,4 % голосів населення, а Перо — 18,9 %. Це найбільша кількість голосів, що отримала третя сторона чи незалежний кандидат у президенти з виборів 1912 року. Пізніші дослідження показали, що Перо вивів своїх виборців приблизно однаково від Клінтона та Буша. Перемога Клінтона включала виграш Північно-Східних Штатів, а також він виграв кілька штатів на Середньому Заході, Заході та Півдні. Під час паралельних виборів у конгреси демократи зберегли контроль над обома палатами Конгресу. Клінтон використав своє вступне звернення, щоб вирішити свій непевний мандат виборців та відсутність національного досвіду. Він багато уваги приділяв вивченню Біблії протестантів, його освіті в Католицькому Джорджтаунському університеті та вступних адрес Рональда Рейгана, Річарда Ніксона, Джона Кеннеді, Джиммі Картера та Вудро Вільсона.

Білл Клінтон був обраний на президентську посаду в 46 років, ставши третім наймолодшим президентом США після Теодора Рузвельта та Джона Кеннеді.

Інавгурація 20 січня 1993 відбулася інавгурація Вільяма (Білла) Джефферсона Клінтона. В інавгураційній промові Клінтону вдалося донести до слухачів свою основну думку — необхідність змін і історичну значущість зміни поколінь у керівництва країни і приходу до влади молодих людей, які усвідомлюють свою «нову відповідальність».

Адміністрація Мак МакЛарті, давній друг Клінтона, який керував успішною діловою кар'єрою і обіймав посаду голови Арканзаської демократичної партії, став першим начальником штабу Клінтона. Клінтон переконав Ллойда Бентсена, давнього сенатора від Техасу та кандидата на посаду віце-президента демократів 1988 року, виконувати функції першого секретаря казначейства. На початку першого терміну Клінтона, Бентсен, директор OMB Леон Панетта, міністр праці Роберт Райх та координатор політики Роберт Рубін були головними економічними радниками Клінтона. Перший термін зовнішньополітичної команди Клінтона очолив Радник національної безпеки Ентоні Лейк та держсекретар Воррен Крістофер, обидва вони служили в адміністрації Картера. Віце-президент Гор та перша леді Хілларі Клінтон стали двома найвпливовішими діячами адміністрації Клінтона, і Клінтон висловив свою думку щодо широкого кола питань.

Клінтон вирішив призначити першу жінку-генпрокурора, спираючись на маловідому корпоративну юристку Зою Бейрд. У тому, що стало відомим під назвою «Наннігейт», Комітет сенату з питань судової влади виявив, що Бейрд найняла перуанську пару, обох нелегальних іммігрантів, для роботи в її будинку. Бейрд зняла свою кандидатуру, і Клінтон наступною обрав Кімбу Вуд, яку швидко змусили відмовитися через дещо подібні проблеми. Джанет Рено, адвокат штату Флорида, була висунута на посаду генпрокурора через кілька тижнів, і вона отримала підтвердження в березні 1993 року. Після труднощів з цими кандидатурами, а також з Лані Гіньє, Клінтон привів Девіда Гергена, який раніше працював у республіканських адміністраціях, на посаду радника президента. Міністр оборони Лес Еспін пішов у відставку після битви в Могадішо, а його наступником став Вільям Перрі. Бенцен і МакЛарті також пішли з посади в 1994 році, і їх замінили відповідно Рубін і Панетта.

Після переобрання Клінтона Панетта відступив і його замінив колишній заступник начальника штабу Ерскін Боулз. Мадлен Олбрайт стала першою жінкою-міністром, Сенді Бергер замінив Лейк на посаді радника з національної безпеки, а колишній сенатор республіканців Вільям Коен став міністром оборони. За словами репортера Джона Харріса, тісний звіт Бергера з Клінтоном зробив його провідним зовнішньополітичним діячем другого терміну Клінтона, а також найвпливовішим радником з національної безпеки з часів Генрі Кіссинджера. Джон Подеста зайняв посаду начальника апарату в 1998 році, тоді як Лоуренс Саммерс замінив Рубіна на посаді міністра фінансів у 1999 році.

Судові призначення Клінтон призначив двох суддів до Верховного суду. Перша вакансія виникла в березні 1993 року, коли юрист Байрон Уайт повідомив Клінтону про своє майбутнє звільнення. Клінтон розглядав різних політичних лідерів, що висувалися на кшталт Маріо Куомо та міністра внутрішніх справ Брюса Баббітта, які, на його думку, можуть стати лідерами на корті аналогічно Ерлу Воррену. Після тижнів розгляду Клінтон почав прихильно призначати досвідченого юриста, і він проводив інтерв'ю зі Стівеном Брейєром та Рут Бейдер Гінзбург, обидва вони виконували функції федеральних апеляційних суддів. У червні 1993 р. Клінтон оголосив про висунення Гінзбург, і через два місяці вона була підтверджена Сенатом, що зробило її другою жінкою, яка служила у Верховному суді після Сандри Дей О'Коннор. Гаррі Блекмун пішов у відставку в 1994 році, і Клінтон успішно висунув Брейєра на зміну Блекмуну. Призначення не сильно вплинули на ідеологічну рівновагу Ренквістського суду, оскільки консерватори продовжували утримувати вузьку більшість у Верховному суді.

Клінтон також призначив 66 суддів апеляційних судів США та 305 суддів окружних судів США. Серед апеляційних призначень Клінтона були майбутні судді Верховного суду Соня Сотомайор, а також Меррік Гарланд, який був висунутий до Верховного суду у 2016 році.

Внутрішні справи

Бюджет

(OBRA-93) Клінтон успадкував основні дефіцити бюджету, що залишилися від адміністрацій Рейгана та Буша. У 1992 фінансовому році дефіцит складав 290 мільярдів доларів. Щоб скоротити дефіцит, Бенцен, Панетта та Рубін закликали Клінтона продовжувати як збільшення податків, так і скорочення витрат. Вони стверджували, що, стримуючи дефіцит, Клінтон закликав голову Федеральної резервної системи Алана Грінспена знизити процентні ставки, що поряд із підвищенням довіри серед інвесторів призведе до економічного буму. Деякі радники Клінтона також вважали, що зосередження уваги на зменшенні дефіциту буде політично вигідним, оскільки це потенційно може допомогти демократам позбутися своєї передбачуваної репутації «податків та витрат». Хоч міністр праці Роберт Рейх стверджував, що застійний прибуток є більшою економічною проблемою, ніж дефіцит, Клінтон вирішив продовжити скорочення дефіциту, як головного економічного пріоритету свого першого року роботи. Роблячи це, він неохоче відмовився від зниження податків середнього класу, якого він відстоював під час кампанії.

Клінтон представив свій проєкт бюджету в Конгрес в лютому 1993 року, пропонуючи поєднання збільшення податків і скорочення витрат, які б скоротити дефіцит в два рази до 1997 року. Республіканські лідери рішуче виступали проти будь-якого підвищення податків, і вони чинили тиск на республіканців в Конгресі, щоб об'єднатися в опозиції до бюджету Клінтона і жоден республіканець не проголосував би за запропонований законопроєкт Клінтона. Демократи в Сенаті усунули реалізацію нового податку на енергоносії на користь збільшення податку на бензин, але Клінтон успішно чинив опір спробам перемогти запропоноване розширення кредиту з податку на прибуток. За вузькою відмінністю Сенат та Палата представників прийняли версії бюджетного законопроєкту Клінтона, і конференція комітету вирішила розбіжності між Палатою та Сенатом. Палата прийняла остаточний законопроєкт у голосуванні 218—216. Після напруженого лобіювання Боба Керрі та інших демократичних сенаторів Клінтон виграв свій законопроєкт у Сенаті у 50–50 голосів, Віце-президент Гор порушив рівність голосів. Клінтон підписав Закон про бюджет 1993 року (OBRA-93) 10 серпня 1993 року. Законопроєктом передбачено скорочення видатків на 255 мільярдів доларів протягом п'ятирічного періоду, причому значна частина цих скорочень стосується Медікер та військових. Також було передбачено 241 мільярд доларів нових доходів за п'ять років, більша частина цих доходів надходила від збільшення податку на бензин або від вищих податків на тих, хто заробляв понад 100 000 доларів на рік.

Урядові шатдауни Після того, як республіканці взяли під контроль Конгрес на виборах 1994 року, голова Палати Нют Гінгріх пообіцяв консервативну «революцію», яка впровадить зниження податків, реформу добробуту та значні скорочення внутрішніх витрат. У перші сто днів 104-го конгресу Гінгріху не вдалося здійснити серйозних консервативних реформ, але багато спостерігачів продовжували замислюватися, чи спікер не захопить керування внутрішньою політикою з посади президента. Тим часом, із консерватизмом у зростанні та лібералізмом Нового Курсу у відступі, Клінтон сподівалася створити новий консенсус, який не повністю відкидає урядовий інтервенціонізм. У відповідь на виборчу поразку своєї партії Клінтон найняв консультанта Діка Морріса, який виступав за те, щоб Клінтон проводив політику триангуляції між консервативними республіканцями та ліберальними демократами. Співпрацювавши з деякими республіканськими ідеями, Морріс стверджував, що Клінтон може збільшити власну популярність, одночасно блокуючи можливість кардинальних реформ, які підтримують деякі консерватори.