Французька ядерна програма Франція, затьмарена успіхами США та Радянського Союзу, стала четвертою країною, володарем ядерної зброї після свого першого випробування в 1960 році. Хоча розвиток сповільнювався під впливом Другої світової війни, досягнення ранніх французьких досліджень були вирішальними для світового ядерного розвитку. Із ядерною таємницею, яка суворо підтримувалася США під час холодної війни, Франція самостійно розробила свою ядерну програму, і розповсюдження її стало частиною французької національної ідентичності. Франція також відома своїм розвитком ядерної енергетики, і сьогодні все ще виробляє більшість своєї електричної енергії за допомогою атомних електростанцій.

Спалах Другої світової війни: 1939—1940 Французька ядерна програма, подібно до «Манхеттенського проєкту», була зумовлена початком Другої світової війни, коли нацистська Німеччина вторглась до Польщі 1 вересня 1939 року. Однак, зусилля Франції в цей час не були зосереджені на будівництві бомби, а на гострій нестачі в енергії для її військових потреб. Хоча вони, ймовірно, знали про можливості атомної бомби, видатні французькі вчені вважали, що ядерна енергетика може вирішити  енергетичні потреби Франції.

Ядерними дослідженнями в першу чергу керували фізик та хімік Фредерік Жоліо-Кюрі, зять відомої французької вченої Марі Кюрі та чоловік Ірен Жоліо-Кюрі. Джоліо-Кюрі разом виграли Нобелівську премію з хімії 1935 року. У 1937 році Фредерік Жоліо-Кюрі зайняв посаду викладача в «Collège de France» в Парижі, де також створив лабораторію з першим циклотроном у Західній Європі. Разом з фізиком Левом Коварським, 26 січня 1939 року Джоліо-Кюрі досяг реакції поділу. Вони спостерігали за радіоактивними фрагментами, що свідчили про можливість стійкої ланцюгової реакції.

За словами Коварського, Джоліо-Кюрі зазначав: «Ну, звичайно, це дуже забавно, але я можу сказати вам, що я цілком впевнений, що це відкриття вже було зроблене в інших місцях». Він мав рацію, так як інші вчені вже довели експерименти з ядерним поділом, але, за словами Коварського, Жоліо-Кюрі точного не міг знати і тільки здогадувався.

Озброївшись цією інформацією, Жоліо-Кюрі вирішив просити подальших державних інвестицій для подальшого побудування моделі стійкої ланцюгової реакції. Проблема полягала в нестачі матеріалів; для цього був потрібен як уран, так і важка вода. Уран отримувався без перешкод від брюссельського союзу «Minière», бельгійської компанії, що видобуває уран в Конго, але важку воду дістати було набагато важче. Єдині поставки важкої води в той час вироблялися на «Norsk-Hydro Plant» в Норвегії. Як незабаром виявлять французи, німці також були зацікавлені в його закупівлі, що свідчить про те, що вони, ймовірно, працюють над власним проєктом атомної енергії.

У лютому 1940 року Міністр з питань озброєнь Рауль Даутрі направив банкіра Жака Альєра на завод «Norsk-Hydro plant» з метою придбати важку воду. Жоліо-Кюрі також дав Альєру тюбик кадмію, сказавши йому: "Тримай це завжди з собою. Якщо контейнери з важкою водою виявляться у небезпеці, і ви не встигнете їх опорожнити, налий потроху у кожну.  Вміст одразу стане непридатним ". Таємний план спрацював ідеально, коли Альєр повернувся до Парижа з 26 семилітровими каністрами важкої води, на той час це були усі світові запаси.

Окупація: 1940—1944 Незважаючи на їхні успіхи в отриманні експериментальних матеріалів, вторгнення Німеччини до Франції у травні 1940 року зупинило подальші дослідження, оскільки французи змушені були приховувати запаси важкої води та урану. Бельгійський уран був вивезений з країни до Марокко, де він перебував у безпеці протягом усієї війни. Важка вода, відома як продукт «Z», була перевезена  серед глухої ночі до відділення Клермон-Ферран Банк де Франс асистентом лабораторії Жоліо-Кюрі Анрі Моуре. Після того, як стало зрозуміло, що німці візьмуть Париж, важка вода була перевесена знову, на цей раз до Центральної в'язниці в Ріомі, перед тим як її Коварські та Ганс Хальбан доставили до Англії на борту «S.S. Broompark». Він був би використаний у життєво важливих експериментах британських та французьких вчених, що підтверджує, що самостійка ланцюгова реакція насправді була можливою.

Поки багато видатних французьких учених заздалегідь втекли від німецької окупації, Ірен та Фредерік Жоліо-Кюрі вирішили залишитися у своїй лабораторії в Парижі. Жоліо-Кюрі не співпрацювали з німцями. Швидше, вони розглядали науку як патріотизм і були рішуче налаштовані продовжувати французькі наукові намагання. Під час інтенсивного допиту щодо розташування французького урану та запасів важкої води Фредерік Жоліо-Кюрі приховував своє знання місцезнаходження урану.

Німці були особливо зацікавлені циклотроном Жоліо-Кюрі, оскільки вони ще не розробили свого власного. Тим не менш, Жоліо-Кюрі ніколи не знав, що після війни, що ланцюгова реакція насправді можлива, оскільки він не встиг завершити свої експерименти з важкою водою до вторгнення німців. Таким чином, Джоліо-Кюрі в першу чергу досліджував вплив радіації під час війни, тоді як зусилля щодо побудови ядерного реактора були відкладені. Він продовжував щоб приєднатися до французького опору. Під час визволення, Жоліо-Кюрі допомагав у місії союзників також надаючи інформацію про свою роботу з німецькими вченими.

Відродження програми: 1944—1948 З визволенням Франції та поверненням відомих вчених, зокрема Коварського, Хальбана, Жуля Герона та Бертранда Гольдшмідта, Фредерік Жоліо-Кюрі вирішив якнайшвидше відновити атомні дослідження. Тим не менш, генерал Леслі Гроувс був занепокоєний зв'язками Жоліо-Кюрі з комуністами. Побоюючись, що Жоліо-Кюрі передасть таємниці Радянському Союзу, Гроувс стежив за ним та своїми колегами, навіть записував їх розмови в Лондоні.

Незважаючи на американські атомні вибування в Японії, Джоліот-Кюрі залишався непохитним у тому що французька програма повинна проводити мирне використання атомної енергії. На наступний день після бомбардування Нагасакі він опублікував статтю в «L'Humanité», де стверджував: "Це … правда, що величезні запаси енергії, що містяться в уранових пристроях, можна вивільняти досить повільно, щоб використовувати їх практично на благо людства. Я особисто впевнений, що … це [атомна енергія] стане безцінною послугою людству в мирний час ".

Прохання Жоліо-Кюрі щодо урядових інвестицій були заслухані новопризначеним главою держави Шарлем де Голлем, коли Франція знову відчула відчайдушні потреби в енергії, оскільки запаси вугілля та нафти сильно вичерпалися. 18 жовтня 1945 року було офіційно створено Комісаріат атомної енергії (CEA — Commissariat à l'énergie atomique). Заявленою місією було «проведення науково-технічних досліджень з метою використання атомної енергії в різних областях науки, промисловості та національної оборони». Жоліо-Кюрі був призначений верховним комісаром, відповідальним за всю науково-технічну роботу, а Рауль Даутрі був призначений генеральним адміністратором і керував адміністративною та фінансовою стороною.

З самого початку КАЕ мав значний політичний вплив, і він звітував Президенту Ради Міністрів, а не якомусь конкретному міністерству, надаючи йому відносну самостійність. Її штаб-квартира була заснована у форті Шатійон, приблизно в трьох милях на південь від Парижа. Незважаючи на заперечення генерала Гроува, Коварського, Герона та Гольдшмідта, які працювали над ядерними проєктами в ядерних лабораторіях річки Крейда в Канаді, домовилися з Вашингтоном про роботу над французькою атомною програмою. Їм дозволялось обмінюватися інформацією лише з французьким проєктом, над яким вони самі працювали. КАЕ швидко встановив три довгострокові цілі: створити реактор для важкої води та урану, який міг би створити радіоактивні ізотопи, потім використовувати ці ізотопи для побудови більшої маси і ядерного центру, а потім нарешті побудувати атомну електростанцію.

Перша з цих цілей була досягнута 15 грудня 1948 року, коли у 12:12 вечора почала діяти перша атомна конструкція урану та важкої води у Франції. Він був призначений для отримання всього п'яти кіловат енергії, реактор отримав назву Zoé (абревіатура Zéro énergie, або нульова потужність, оскільки в реакторі вироблялося дуже мало, оксид або оксид урану, і Eau lourde, або важка вода). На відміну від проєкту Манхеттен, успіх КАЕ не залишився таємницею. Французька газета «L'Aube» назвала це «великим досягненням, французьким і мирним, що посилює нашу роль в обороні цивілізації». Президент Вінсент Ауріол підтвердив: «Це досягнення додасть сяйві Франції».

«Ядернізація» нації: 1948—1958 Успіх реактора Zoé швидко сприяв просуванню французької ядерної програми. У 1949 році в Ле Буше було створено обладнання для видобутку плутонію з використанням опроміненого палива від Zoé. Другий реактор з виробництва плутонію незабаром відкриється в Саклаї в 1952 році.

Поки ще не було офіційних планів побудови атомної бомби, серед французьких вчених швидко поширилися занепокоєння, що їхня робота може бути використана як зброя. Фредерік Жоліо-Кюрі публічно заявив, «якщо завтра вони попросять нас зробити військову роботу, зробити атомну бомбу, ми відповімо: Ні!». Жоліот-Кюрі також поширював Стокгольмське звернення, прохання про заборону всієї ядерної зброї, за допомогою Французької комуністичної партії. Внаслідок зростаючого антикомунізму Франції після невдалого страйку Комуністичної партії взимку 1947 року та перевороту комуністів у Чехословаччині в 1948 році, КАЕ усунула Жоліо-Кюрі в 1950 році.

У 1952 р. Було оголошено п'ятирічний план створення трьох масштабних заводів з виробництва плутонію в Маркуле на півдні Франції. Усвідомлюючи, що електроенергія буде вироблятися як побічний продукт, CEA почав тісно співпрацювати з «Électricité de France» (EDF) з метою використання електричної енергії з цих установ. Перший реактор Маркуле, G-1, став небезпечним у 1956 році, виробляючи невелику кількість електроенергії. Наступні реактори G-2 і G-3, побудовані відповідно в 1958 і 1959 роках, були набагато потужнішими, здатними виробляти 200 мегават електроенергії. Вони також виробляли значні кількості плутонію, важливого чинника для можливого виробництва атомної бомби.

На той момент, коли майбутні заводи в Маркулі були на будівництві, Франція виявила і почала видобувати значну кількість вітчизняного урану, а також імпортувати частину зі своєї колонії на Мадагаскарі. Хоча Zoé використовувала важку воду як модератор, наступні реактори використовували графіти, оскільки вирішили що побудувати завод для важкої води буде занадто об'ємно. Подібні реактори вже існували (наприклад, у США), але оскільки саме французькі роботи та французькі матеріали розробили графіто-модеровані та газові охолоджуючі реактори.

Асоціація національної ідентичності з ядерною здатністю незабаром стане рушійною силою у розвитку французької атомної бомби. З моменту створення НАТО в 1949 року Франція довго відчувала себе маргіналізованою через «особливі» відносини між Сполученими Штатами та Великої Британією і навіть Західною Німеччиною, яка вступила до НАТО в 1955 році, не зважаючи на заперечення Франції. Франція була принижена навіть більше в 1956 році кризою Суецького каналу, коли британські та французькі війська були змушені вийти з Єгипту. Крім того, КАЕ мав частину ресурсів американських або навіть британських ядерних програм, і з постійним побоюванням французького комунізму США та Велика Британія неохоче обмінювалися інформацією. Ядерна енергетика стала не лише питанням національної безпеки, але й набула глобального статусу, особливо як нація з колоніальними володіннями.