Парфянська імперія, Парфія, Парфянське царство () — прадавня держава, що виникла близько 247 до н. е. на півдні та південному сході від Каспійського моря на території сучасного Туркменістану та підкорила в період розквіту своєї влади та політичного впливу (середина І ст. до н. е.) великі області від Межиріччя до кордонів Індії. Припинила існування в 220-ті роки.
Назва
Назва "Парфія" походить від латинського , яке, у свою чергу, бере початок від давньоперського . Це була самоназва парфянської мови, що означала "належний до парфян" — народу іранського походження. У контексті елліністичного періоду Парфія також згадується як Parthyaea.
Під час сасанидського періоду Парфія була відома як Pahlaw у середньоперських джерелах, а пізніші ісламські автори називали її Pahla або Fahla, але в основному це стосувалося парфянського регіону на заході Ірану. Історія Після смерті Александра Македонського (323 до н. е.) його монархія незабаром розпалася на цілий ряд держав під владою правителів почасти грецького, почасти тубільного походження. Іран спочатку належав Селевкідам, володарям Сирії, але вже через кілька років після смерті Александра Великого тубілець Атропат заснував державу в Мідії, яка за його іменем одержала назву Атропатени. Значніші держави утворювалися на Сході — греко-бактрійська держава на крайньому північному сході Ірану (з 256 до н. е.) і Парфянська держава у Хорасані.
Біля 250 до н. е. сакське кочове плем'я парнів на чолі з Аршаком (родоначальником династії Аршакідів) вторглося у сатрапію Селевкідів Парфію (Парфієну), підкорило її та сусідню область Гірканію. Селевк II після невдалої спроби відновити свою владу в 230—227 до н. е. був вимушений визнати владу Аршакидів над Парфією. У 209 р. до н. е. Парфія була підкорена селевкідським правителем Антіохом ІІІ, але незабаром відновила свою самостійність. Парни були асимільовані місцевими племенами — парфянами.
Правитель Парфії Мітрідат І (близько 170–138/137 до н. е.) відняв у Селевкідів східні сатрапії — Персію, більшу частину Межиріччя та Вірменію і завоював частину греко-бактрійської держави до Гіндукуша. Він першим прийняв титул царя царів, чим оголосив себе спадкоємцем Ахеменідів. Селевкіди не змогли відновити своє панування — армія селевкідського володаря Антіоха VII була розбита у 129 до н. е. Проте Парфії ще довгий час довелося відбиватися від сусідів. Стабілізація настала лише за Мітрідата ІІ (близько 123–88/87 до н. е.), який завоював Дрангіану, Арею та Маргіану, а також північне Межиріччя. Парфяни активно втручалися в політичну боротьбу останніх Селевкідів у Сирії, під парфянським політичним впливом перебувала Велика Вірменія, де в 95 до н. е. був зведений на престол Тигран II.
Стосунки з Римом Докладніше: Римсько-парфянські війни
Перший контакт між Парфією й Римом відбувся на початку І століття до н. е. під час війни римлян з понтійським правителем Мітрідатом VI Євпатором). За згодою 92 до н. е. кордоном між Парфією й Римом був визнаний Євфрат. За парфянського правителя Орода ІІ (близько 57–37/36 до н. е.) римські війська під командуванням Марка Ліцінія Красса вторглися в Межиріччя, що входило до складу Парфії, але зазнали нищівної поразки. До 40 до н. е. Парфяни захопили майже всю Малу Азію, Сирію і Палестину. Це загрожувало пануванню Риму, і в 39–37 до н. е. римляни відновили свій контроль над цими областями, однак поразка Марка Антонія (36 до н. е.) у Мідії від Атропатена призупинила просування Риму за Євфрат.
З часів Октавіана Августа римські імператори втручалися в міжусобиці за парфянський престол. Римляни спробували використовувати внутрішню боротьбу в Парфії між рабовласницькою знаттю грецьких і місцевих міст Межиріччя та Вавилонії, а також парфянською знаттю цих районів, які були зацікавлені в розвитку торгівлі з Римом, — і, з іншого боку, знаттю корінних районів Парфії, пов'язаної з кочовими племенами, яка займала непримиренну позицію стосовно Риму й прагнула до широких територіальних завоювань. Боротьба цих угрупувань вилилася в кілька громадянських війн і досягла свого апогею на початку І ст. У 43 році було придушене антиПарфянське повстання в Селевкії на Тигрі, грецькі міста були позбавлені автономії, зросли антиелліністичні й антиримські тенденції. За Вологеза І (близько 51/52—79/80) була досягнута внутрішня стабілізація, яка дозволила знову вести активну політику, в результаті чого в 66 на престолі Великої Вірменії зміцнився брат Вологеза Тірідат І (див. Аршакіди).
Незабаром, однак, почався період занепаду Парфії, викликаний зростанням місцевого сепаратизму, постійними династичними незгодами й набігами кочівників-аланів. Це дозволило римлянам жорстоко спустошувати західні області Парфії. Найчутливішого удару парфіянам завдав Траян, завоювавши Вірменію і Месопотамію, та зайнявши Ктезифон. Але, хоча парфіянам вдавалося часом завдавати поразки римлянам (за Артабана V (216–226) римляни остаточно втратили Вірменію і частини Месопотамії), процес політичного розпаду держави було неможливо зупинити. Практично незалежними стали області Маргіана, Сакастан, Гірканія, Елам, Парса, Харакена, Хатра. Зовнішні й міжусобні війни виснажили країну. У Парсі, на батьківщині Кира та Дарія, почався рух, що поклав кінець пануванню парфіян. Ардашир, син Папака, онук Сасана, один з місцевих володарів, об'єднав під своєю владою весь Парс, після чого вступив у боротьбу з парфянськими Аршакідами. В 226 Артабан загинув у битві, і престол «царя царів» перейшов до династії Сасанідів.
Устрій На чолі стояв цар царів, зазвичай йому успадковував його первістокBrosius, Maria (2006), The Persians: An Introduction, London & New York: Routledge,, pp. 103–104. Проте також зберігалася система залежних правителів Атропатени, Гордієни, Осроени, Адіабени, Харакени, Великої Вірменії. В деяких з них згодом було встановлено владу правлячої парфянської династії. В часи політичної кризи у Сузіані та Гірканії також постали напівнезалежні правителі. Правителі цих держав управляли своїми територіями та карбували власні монети, відмінні від монет, виготовлених на імперських монетних дворахLukonin, V.G. (1983). "Political, Social and Administrative Institutions: Taxes and Trade". In Yarshater, Ehsan (ed.). The Cambridge History of Iran. Vol. 3(2): The Seleucid, Parthian and Sasanian Periods. Cambridge: Cambridge University Press. p. 701.
Царю царів в управлінні допомагали привілейований друг (радник), охоронець (очільник царської гвардії) та царський скарбникBrosius 2006, p. 119. При написанні законів, доповідів чиновників використовувалася парфянська мова (відома також як аршакидська пехлеві), що одним з видів давньоіранської мови.
Знать також поділялася на групи: представники правлячої династії, вища родова аристократія, місцева знать. Значну вагу мала рада родової знаті, що було пережитком родоплемінної організації. Особливу роль протягом усієї історії Парфянської держави також відігравали могутні роди Каренів, Суренів, Міхранів, Аспахапетів, Дахаїв, Парнів, Сохаїв. Головна резиденція роду Каренів була у Ніхавенді (в Мідії), роду Суренов — у Сістані, Міхранів — біля Раги. Міхрани були пов'язані, ймовірно, з родом Спандіад, який також належав до області Раги. Ступінь залежності територій, що входили до складу Парфянської держави від центральної влади, була різною — обстановка в провінціях часто змінювалася, у цьому головну роль грала боротьба за трон. Одна з причин посилення знаті криється у пожалуваннях царем царів наділів своїм рідним і наближеним, головним чином в областях, через які проходив стародавній шлях із Ктезифону в Бактрію та Арахосію. Деякі представники знаті виконували обов'язки придворних радників царя, а також священних жерців.
Адміністративний поділ Столицями були Ктесіфон, Селевкія, Екбатана, Раги, Гекатомпіл, Парфавніса та Сузи. Парфяни перейняли систему сатрапій, єпархій, гіпархій Селевкідів, які у парфян називалися марзпанство, кшатрапія і дізпатія. Обидві мали тричастинний поділ для своїх провінційних ієрархій: парфянський марзбан, кшатрап і дізпат. Деякі з єпархій територіально збігався із сатрапіями часів Ахеменідів. У перший період свого панування парфяни проводили політику заохочення полісів та грецької культури й зберігали колишню селівкідську систему адміністрації. Поступово посада сатрапа втратила своє колишнє значення, але титул «сатрап» продовжує часто зустрічатися в античних джерелах. Парфянська адміністративна організація на заході держави відрізнялася від організації східних володінь. В Месопотамії, сузіані та на Кавказі зберігалися селевкідські посади. У Парфії, Бактрії, Согдіані, Сістані управління було триступінчастим: дизпат (правитель селища або невеликий фортеці з прилеглими землями) підпорядковувався сатрапу, що керував на відміну від ахеменідської епохи порівняно невеликою областю, а над сатрапами стояв марзбан (охороняючий кордон). Сатрапи, що керували південними провінціями називалися шахрапи (шахраби), північними — нахвадарами (від цього походить вірменський титул нахарар).
Спочатку центром держави була Мідія, в якій розташовувалась літня резиденція царя царів у місті Екбатана. Зимували парфянські правителі у Вавилоні. Надалі офіційною столицею став Ктезифон. У Нісі розташовувалися усипальниці правителів.
Військова справа Парфянська імперія не мала постійної армії, проте могла швидко набирати війська від місцевих та васальних правителів. При царі була постійна озброєна охорона, що складалася зі знаті, слуг та найманців, але вона була невеликоюKennedy, David (1996), "Parthia and Rome: eastern perspectives", in Kennedy, David L.; Braund, David (eds.), The Roman Army in the East, Ann Arbor: Cushing Malloy Inc., Journal of Roman Archaeology: Supplementary Series Number Eighteen, p. 84. Залоги постійно трималися в прикордонних фортецях. Перший удар повинні витримати війська марзпанів, що контролювали землі в стратегічних прикордонних регіонах. Їм на допомоги приходили кшатрапи і дізпати.
Головною ударною силою парфянської армії були її катафракти — важка кіннота з людьми та кіньми, одягненими в кольчужні обладунки. Катафракти були оснащені списом для атаки на ворожі лінії, але не були озброєні луками та стрілами, які були доступні лише кінним лучникам. Через вартість їхнього спорядження та обладунків катафракти набиралися з аристократичного класу, який в обмін на свої послуги вимагав певної автономії на місцевому рівні від царів Аршакидів. Легка кіннота набиралася з простолюдинів і діяла як кінні лучники; вони носили в бій просту туніку та штани. Вони використовували складові луки та могли стріляти по ворогах, перебуваючи верхи та стоячи від них обличчям до себе; ця техніка, відома як парфянський постріл, була дуже ефективною тактикою. Вважається, що легка кіннота також носила в бій меч, тоді як катафракти, ймовірно, також були озброєні короткими мечами або ножами. Парфяни також верблюжу кінноту. Так само парфяни нечасто використовували бойових слонів.
Розмір парфянської армії невідомий. Найбільша армія, зібрана парфянами, ймовірно, становила 50 тис. вояківShahbazi, A. Shapur (1986). "Army i. Pre-Islamic Iran". Encyclopaedia Iranica, Vol. II, Fasc. 5., pp. 489–499..
Економіка Переважно господарство мало натуральний характер, зберігаючи традиції часів Ахеменідів та Селевкідів. Міста були центрами ремісництва. Основними сільськогосподарськими культурами були пшениця, ячмінь, рис, фрукти, виноград і оливки. У районах із більш сприятливими умовами вирощувалися бавовна, зерно для годування худоби. Важливе значення мало зрошення, що дозволяло ефективно використовувати водні ресурси річок, як-от Тигр і Евфрат. Тваринництво було важливою галуззю, що включало розведення великої рогатої худоби, овець, кіз та коней. Коні особливо цінувалися за використання у військовій справі. Також розвивалися ремісничі виробництва, пов'язані з обробкою шкіри та вовни.