Повторні репресії 1948–1953 рр.

Повторні репресії 1948–1953 рр. — репресії, яким піддавалися жертви сталінського терору, що відбули в тюрмах, концтаборах або на засланні свій термін, переважно 10-річний, але не отримали свободу, а знову опинилися за той самий «злочин» у тюрмі або в безстроковому засланні. Таких людей неофіційно називали «повторниками».

Поновлення обліку та активізація агентурно-оперативної роботи щодо «троцькістів» Один із повторників – російський письменник і мемуарист Олег Волков, якого арештовували п'ять разів, – згадував останні дні війни та повоєнну атмосферу:У 1946 р. у союзному та республіканському МДБ було створено 5-те управління, на яке, окрім інших функцій, покладалися завдання секретно-політичного характеру, серед іншого й оперативна розробка осіб, підозрюваних у ворожій діяльності.

Тим часом в УРСР набувала обертів боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», переслідування представників творчої та наукової інтелігенції. Тривало запекле протистояння з національно-визвольним рухом у Західній Україні.

Підготовка до реалізації широкомасштабної кампанії з чергового репресування осіб, раніше покараних за так звані контрреволюційні злочини, розгорнулася навесні 1947 року.

У директиві Політбюро ЦК ВКП(б) «Про ставлення до контрреволюційних троцькістсько-зінов'євських елементів» від 29 вересня 1936 р., підготовленій Л. Кагановичем та підписаній особисто Й. Сталіним, зазначалося:

15 серпня 1940 р. нарком внутрішніх справ УРСР І. Сєров своїм спеціальним наказом зобов'язав начальників оперативних відділів, управлінь, міських і районних відділень НКВС, а також міліцію взяти на спеціальний оперативний облік та розробку засуджених раніше за «контрреволюційні злочини» осіб, котрі повернулися додому із заслання, таборів і тюрем. Найбільш «небезпечними» серед згаданих категорій, за твердженням наркома, були «кадрові троцькісти», «праві», «націоналісти», «меншовики», «есери», «бундівці» та «сіоністи», які, щойно вийшовши з-за колючого дроту, одразу налагоджували «антирадянську роботу», влаштовуючись «через явки, отримані в неволі», зв'язки та прописку в промислових центрах і режимних містах, зокрема й таких, як Дніпродзержинськ, Мелітополь, Біла Церква, Бердичів, а також в окремих населених пунктах Донбасу. Відповідним підрозділам НКВС та управлінням міліції доручалося вилучити з оперативних архівів справи на згадані групи осіб, ретельно вивчити й надалі збирати на них компрометувальні матеріали, пильно відстежувати їхні «ворожі контакти» та «антирадянську діяльність», аби передавати зібрані матеріали в управління державної безпеки для подальшої розробки. Окрім цього, регіональні підрозділи НКВС зобов'язували щомісяця повідомляти 2-му відділу УДБ списки осіб згаданих категорій, що повернулися з місць позбавлення волі.Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1953 рр.) Київ, 2019 - С. 39. Проте війна завадила реалізації цих планів.

У травні 1947 р. за дорученням ЦК ВКП(б) у Міністерстві державної безпеки розгорнулася робота зі з'ясування долі «численних чекістських матеріалів щодо троцькістів, правих, есерів, меншовиків і анархістів, розробка яких [колишнім 2-м управлінням НКДБ] від 1943–1944 рр. чомусь була припинена»Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1953 рр.). Київ, 2019 - С. 40. за вказівкою тогочасного наркома державної безпеки СРСР В. Меркулова та його заступника Б. Кобулова. А справи згаданих «контрреволюційних елементів» передано до архіву.

Вищий партійний орган кваліфікував це як «грубу політичну помилку» чекістів. Виправити «недогляд» згаданих посадовців доручалося новому керівництву МДБ та їхнім підлеглим на місцях. Це й було задекларовано 26 червня 1947 р. у директиві МДБ СРСР №147 за підписом очільника відомства В. Абакумова. У документі містився суворий припис, адресований 5-му управлінню МДБ УРСР і відповідним підрозділам обласних управлінь держбезпеки: відновити «неправильно припинену оперативну роботу проти троцькістів і колишніх учасників антирадянських партій, вилучити з архівів справи», «необґрунтовано передані туди у 1943–1944 роках».Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1953 рр.). Київ, 2019 - С. 41.

Регламентація повторного репресування 21 лютого 1948 р. з грифом «Не підлягає публікації» з'явився Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про направлення особливо небезпечних державних злочинців після відбування покарання в заслання на поселення у віддалені місцевості СРСР». Він, власне, і став підставою для подальшого розгортання масштабної операції з повторного репресування багатьох осіб, засуджених раніше за політичні «злочини».

Першим пунктом Указу Міністерству внутрішніх справ СРСР приписувалося: «Усіх шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, правих меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів та учасників інших антирадянських організацій і груп та осіб, що становлять небезпеку через свої антирадянські зв'язки та ворожу діяльність, після закінчення строку покарання в особливих таборах ГУЛАГу направляти за призначенням МДБ СРСР у заслання на поселення під нагляд органів МДБ» до Колими на Далекому Сході, районів Красноярського краю, Новосибірської області, Казахської РСР.

Другий пункт документа зобов'язував МДБ СРСР так само чинити з перерахованими вище «державними злочинцями», звільненими після «закінчення Великої Вітчизняної війни». Цих осіб, за вердиктом Особливої наради при МДБ СРСР, наказувалося відправляти в заслання.Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1953 рр.). Київ, 2019 - С.44.

Варто зазначити, що практика повторного покарання в СРСР фактично існувала й до появи Указу від 21 лютого 1948 р., хоча й не була легалізована актами вищого законодавчого органу держави. Найбільш влучно її охарактеризував радянський політичний діяч Мартем'ян Рютін. В одному зі своїх листів, апелюючи до Президії ЦВК СРСР з-за ґрат у листопаді 1936 р., він зауважував:Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1953 рр.). Київ, 2019 - С.48.

10 січня 1937 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР із застосування надзвичайного закону від 1 грудня 1934 р. без участі обвинувачення та захисту засудила Мартем'яна Рютіна до найвищої міри покарання – розстрілу, який був приведений у виконання того ж дня.

Положення Указу 21 лютого 1948 р. суперечили багатьом статтям основного закону держави – чинної Конституції СРСР (1936 р.). Так, приміром, вищий законодавчий орган, ігноруючи ст. 102 (принципи правосуддя), пролонгував широкі повноваження антиконституційного позасудового органу – Особливої наради при МДБ СРСР, якій приписувалося «відправляти в заслання на поселення» осіб, які вже відбули своє покарання й були звільнені з місць позбавлення волі.

Коментарі жертв терору Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1953 рр.). Київ, 2019 - С.54.Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1954 рр.), Київ, 2019 - С. 54.Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1954 рр.), Київ, 2019 - С. 55.

Директива № 66/241 цт 26 липня 1948 р. Міністр державної безпеки В. Абакумов і Генеральний прокурор СРСР Г. Сафонов, звітуючи про виконання рішення Ради Міністрів СРСР № 416-159 цт від 21 лютого 1948 р., доповіли про готовність місць заслання в північних районах Красноярського краю та Новосибірської області, на Далекому Сході й у Казахстані для прийому «шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, правих, меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів і учасників інших антирадянських організацій і груп, звільнених після відбуття покарання з таборів і тюрем після завершення Великої Вітчизняної війни...». У документі подавалися статистичні дані щодо перелічених контингентів. Зокрема зазначалося, що в СРСР виявлено та враховано 45 048 осіб, випущених після війни з в'язниць і таборів, що підлягають засланню.Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1954 рр.), Київ, 2019 - С. 57.

Упродовж трьох наступних місяців згадана директива так і не була схвалена та розіслана. Лише 26 жовтня 1948 року за підписами Міністра державної безпеки СРСР В. Абакумова та Генерального прокурора Союзу РСР Г. Сафонова вийшла спільна директива № 66/241 цт про порядок реалізації ухвали 21 лютого 1948 р. Вона була розіслана Міністрам державної безпеки союзних і автономних республік, начальникам УМДБ країв і областей, начальникам управлінь та відділів охорони МДБ залізниць і водних басейнів, прокурорам республік та областей, військовим прокурорам округів і військ МВС.Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1954 рр.), Київ, 2019 - С. 58.

У першому пункті директиви виконавцям наказувалося оформлювати арешт «у встановленому законом порядку... висуваючи обвинувачення відповідно до складу злочину, за який вони відбували покарання в таборах і тюрмах». Регіональним органам МДБ приписувалося вести слідство, фокусуючись на «виявленні антирадянських зв'язків та ворожої діяльності злочинців після звільнення з тюрем і таборів» й опісля направляти їх «за підсудністю». Далі містилася ремарка: «Якщо у процесі слідства таких даних виявлено не буде, справи направляти до Особливої наради при МДБ СРСР для застосування до арештованих заслання на поселення відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р.».

Наприкінці другого пункту спільної директиви № 66/241 від 26 жовтня 1948 р. приписувалося не арештовувати «старих, немічних інвалідів та важкохворих за відсутності матеріалів щодо їхньої ворожої діяльності після звільнення з таборів та тюрем».

Третій пункт дозволяв переїзд на вічне поселення до повторників їхніх родин.Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1954 рр.), Київ, 2019 - С.61.

Категорії повторників

Пересидчики 30 квітня 1941 р. на розгляд ЦК ВКП(б) та РНК СРСР надійшли проєкти двох документів, підготовлених, як і в попередні роки, наркомом внутрішніх справ Радянського Союзу: постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про запровадження нового виду покарання, яке призначатиме Особлива нарада при НКВС СРСР і судові органи, – заслання на поселення на 20 років» та Указу Президії Верховної Ради СРСР практично з такою ж назвою. Згаданими новаціями передбачалося надати Особливій нараді при НКВС СРСР право застосовувати до засуджених на позбавлення волі терміном від 5 до 8 років, ще й додаткове покарання – заслання на 20 років. Таку ж тривалу ізоляцію планувалося використовувати як самостійне покарання для «соціально небезпечних елементів».Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1954 рр.), Київ, 2019 - С. 69.

Війна в прямому сенсі слова врятувала багатьох від чергового задуму НКВС. Ці проєкти тоді залишилися на папері. Проте частково вказані приписи все ж були реалізовані на самому початку німецько-радянської війни. 22 червня 1941 р. вийшла деректива НКВС і Прокурора СРСР № 221 про переведення тюрем і таборів у воєнний стан, відповідно до якої було припинено звільнення зі згаданих місць позбавлення волі «контрреволюціонерів», бандитів, рецидивістів та інших небезпечних злочинців. Згаданих осіб наказувалося зосередити у спеціальних табірних зонах під посиленою охороною, припинивши будь-яке їхнє спілкування із зовнішнім світом, зокрема й листування.Вронська Тамара. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948 - 1954 рр.), Київ, 2019 - С. 70. Трохи пізніше – 29 квітня 1942 р. – директивою НКВС і Прокурора СРСР № 185 із таборів була «звільнена» частина в'язнів, затриманих там у зв'язку з початком війни, незважаючи на закінчення терміну ув'язнення. Найважливіший пункт документа проголошував: «1. Ув'язнених, які відбувають строк покарання, затриманих у таборах, тюрмах та колоніях відповідно до директиви № 221 від 22 червня 1941 р., з-під варти звільнити, за винятком засуджених за зраду, терор, шпигунство, диверсію, троцькістів, правих та бандитів, оголосивши останнім, що вони залишені під вартою до кінця війни».