Скальйо́ла (від ) — технологія імітації полірованого природного каменю, що застосовується в облицюванні й інкрустації, а також назва штукатурки, що при цьому використовується. Переважно така штукатурка імітує мармур і коштовне каміння. Скальйола з'явилася в XVII столітті й широко застосовувалася в класичній формі до XX століття, коли була витіснена досконалішими технологіями.

Склад і властивості Штукатурка скальйоли складається з камінної крихти, в'яжучої основи й барвників. Традиційно для неї береться основа з прожареного гіпсу, куди додається тваринний клей. Спершу клей кладеться у воду й розмішується протягом кількох годин, при цьому нагріваючись на вогні. Потім клей додається в суміш камінної крихти, гіпсу і барвників. Ця суміш може бути як однорідна, так і багатошарова для отримання складного візерунка. Головними барвниками є білий (алебастр, титанові барвники за сучасності) і чорний (кальцинована слонова кістка, вугілля зі спалених рослин чи інших органічних матеріалів). Сульфід ртуті надає червоної барви, оксид заліза — жовтої вохристої, алюмінат кобальту — синьої, карбонат міді — зеленої. Шляхом внесення до суміші шовкових ниток досягається імітація прожилок мармуру. Багатошарова штукатурка здатна імітувати яшму. Наноситься поверх цегли, дерева чи іншої штукатурки, після чого лишається висихати і шліфується. По скальйолі легко виконувати різьблення, що потім заповнюється штукатуркою інших кольорів, вона може також розмальовуватися.

Головним недоліком традиційної скальйоли є вразливість до вологи. Також штукатурка з часом стирається, дряпається, тріскається й змінює форму. Під дією світла може змінювати колір. Тому в суміш додавалися різноманітні клеї, цементи. Покривали вироби воском та іншими мастиками, або лаками.

Історія

Уважається, що подібна технологія існувала ще за античності, проте перші вірогідні приклади застосування скальйоли з'явилися на межі XVI—XVII століть. Її винахідником уважається Гвідо Фассі (1584—1649) з міста Карпі в Емілії-Романьї. Скальйола поширилася для імітації мармуру на надгробках, карнизах і балюстрадах вівтарів. Вона швидко завоювала популярність в оздобленні антепендіїв, панелей, столів, візуально замінюючи не лише мармур, а й слонову кістку, порцеляну, метали й вишиті тканини. З Карпі технологія поширилася в Тоскану, Ломбардію, Кампанію та інші італійські регіони.

Розквіт мистецтва скальйоли пов'язаний з епохою Бароко. У Флоренції XVIII століття мистецтво скальйоли досягло висот, наблизившись у своєму розвитку до живопису і флорентійської мозаїки. Особлива роль в цьому належала монахам Ордена Валломброза, братам Енріко (1695—1771) і Іньяціо Гаґфордам (1703—1778), які підняли скальйолу з рівня імітації до справжнього мистецтва. Брати Делла Велле прославилися виготовленням меблів, на яких створювали зі скальйоли вишукані орнаменти й картини, імітували незвичайні сорти мармуру. Тоді твори італійських майстрів тішилися величезною популярністю по всій Європі. Застосування технології скальйоли поширилося на імітацію мармурових колон, скульптур і барельєфів. Її почали застосовувати для реставрації громадських і релігійних споруд. Під їхнім впливом у низці європейських культурних центрів з'явилися свої майстри й школи. У Росії технологію скальйоли впровадив архітектор Джакомо Кваренгі (1744—1817). Там її стали називати оселковим мармуром, від слова «осёлок» — шліфувальний камінь, яким проводилося шліфування й полірування. Цей матеріал став популярний в оздобленні дворянських садиб, палаців і церков. З оселковим мармуром працювали російські зодчі й будівельники Петербурга: Василь Баженов, Чарльз Камерон, Бартоломео Растреллі, Василь Стасов, Огюст Монферран, Карло Россі.

Широке використання скальйоли в Європі тривало до 1850-х років, а відтоді пішло на спад. Мистецтво виготовлення штучного мармуру стало занепадати через високу собівартість, трудомісткість і тривалість технологічного процесу. Наприкінці XIX і початку XX століття штукатурка, подібна до скальйоли, стала широко використовуватися в Сполучених Штатах Америки. Таку штукатурку називають «Американська скальйола» або «Мареццо Скальйола». Головна відмінність американської скальйоли від традиційної пов'язана з заміною гіпсової основи на цементну.

Спроби відродження скальйоли розпочалися у Флоренції в 1950-х роках. Так, Мауро Біні, Ренато Біттоні і Б'янко Б'янчі експериментували з використанням сучасних в'яжучих матеріалів, наповнювачів і барвників. До скальйоли вдавалися при оздобленні багатоквартирних «сталінок» і московського метро. Сучасна скальйола, в основі якої лежать сучасні в'яжучі матеріали, може знаходити застосування не тільки в високохудожніх виробах інтер'єру, а й в екстер'єрі, облицюванні стін, фасадів будинків, колон, сходів, у підлогових покриттях, а також для лиття складних скульптурних форм, у виробах сантехніки, втіленні багатьох інших художніх задумів.

Див. також Терацо Стуко Сґрафіто Венеційська штукатурка

Примітки

Посилання Florentine scagliola Introducing Scagliola